Жінка-УКРАЇНКА

Києве-батьку, глухий Вавилоне,
ніби і слухаєш — тільки не чуєш...
Щось підштовхне повернутися в лоно
дух твій, що в приймах і днює й ночує!

Щось-таки змусить твої перикарди
знову забитись рутенською кров'ю!
Серце покорою не переткати
в морі чужинського гапту та крою.

Майже під корінь, мов пень, ти підтятий.
Та, попри це, лізуть вперті пагінця.
Їх обсідають пісні, мов потята,
дзвінко окреслюючи українця.

Самоскалічений, ввігнаний в жарти,
збуришся проти безликого себе.
Пса «москалівщини» зась зображати!
Зріє натомість в утробі осердя.

Твердне прадавній скелет-витинанка.
Ніжить розбуджений дух окарина.
Кию, недовго твоїм вити мамкам —
квіткою з рани росте Україна!

                                         © Сашко Обрій.

ТРІУМФАЛЬНА ХОДА ВЕЛИКОДНЯ

Сонце весело променем грає,
Золоті дзвони радісно б’ють.
Воскресіння Христове єднає
Весь народ наш в єдину сім’ю.

Перемога життя! Перемога!
Смерть навіки Христос подолав,
Показав нам спасіння дорогу,
Шлях любові й надії проклав.

Він приніс себе Богу в офіру,
Він страждання терпів до кінця.
Воскресіння дарує нам віру,
Грішним дітям Святого Отця.

То були ми... 

У просте сімейне щастя 

перефарбували свободу, 

змінили координати

найкращих у світі речей, 

і голос схибнутої  радіоли

викрав смугастий записничок... 

То одна спільна секунда

збила з пантелику 

київський час 

і чорні дні здохли

в інтервалах нормальної 

кардіограми... 

АБАРА

Як ми молилися священній порожнечі...
Був у мене цілий світ
і хатка до неба,
де всі, кому треба,
збирали слова
зі звуків, що їх
наносив вітер
крізь сітчасті стіни.
Пустелі, що народжують веселку,
починалися на терасі
від вазона,
в якому чекали літа
кілька насінин
першого снігу,
що колись ліг у
мої долоні.
Ми вирощували птахів,
шили одяг...
такі сорочки, знаєте, до-о-овгі, –
зазвичай їх купували одну на двох,
а то й більше.
Ближче до весни
вітри розхитували оселю
й небо мінилося сиво-рожевим,
аби сповістити мешканців
про щорічну зміну полюсів
часу.
Слова захлиналися піском,
під яким танув дім.
І ми переходили
на нове місце.

Про автора:

Олександр Козинець - автор віршів, короткої прози, текстів пісень. Співає в хорі, мешкає в Києві.

Організував та презентував літературні проекти «Щоденник», «Щоденник. Re: make», «ПРОдайте їсти».

Учасник різноманітних літфестивалів м. Києва та України. Публікується в літературних журналах та альманахах, серед яких – «Березіль», «Буковинський журнал», «Гарний настрій», «Дзвін», «Дніпро», «Золота Пектораль», «Рідний край», «Саксагань», «Склянка часу», «Холодний Яр», «Філео+Логос» та інші.

Кандидат педагогічних наук. Викладач Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова.

Мандариново… 

Дівчино, молода, нащо тобі те прядиво? 
Вже на часі весільний рушник вишивати.
Балансуючи між брехнею і зрадами,
Підростає любов. Але чи жива ти?
Люди кажуть, що треба зібратись в кулак,
Лізуть в душу безпечно, мов діти у воду.
А ти знаєш сама з ким вже краще і як
Говорити потрібно або поводитись.
Допоки дощі із пригнічених сліз
Уночі і на ранок дзвеніли ринвами,
Білий голуб тобі гарну звістку приніс: 
Скоро буде усе мандариново!