Жінка-УКРАЇНКА

То були ми... 

У просте сімейне щастя 

перефарбували свободу, 

змінили координати

найкращих у світі речей, 

і голос схибнутої  радіоли

викрав смугастий записничок... 

То одна спільна секунда

збила з пантелику 

київський час 

і чорні дні здохли

в інтервалах нормальної 

кардіограми... 

АБАРА

Як ми молилися священній порожнечі...
Був у мене цілий світ
і хатка до неба,
де всі, кому треба,
збирали слова
зі звуків, що їх
наносив вітер
крізь сітчасті стіни.
Пустелі, що народжують веселку,
починалися на терасі
від вазона,
в якому чекали літа
кілька насінин
першого снігу,
що колись ліг у
мої долоні.
Ми вирощували птахів,
шили одяг...
такі сорочки, знаєте, до-о-овгі, –
зазвичай їх купували одну на двох,
а то й більше.
Ближче до весни
вітри розхитували оселю
й небо мінилося сиво-рожевим,
аби сповістити мешканців
про щорічну зміну полюсів
часу.
Слова захлиналися піском,
під яким танув дім.
І ми переходили
на нове місце.

Про автора:

Олександр Козинець - автор віршів, короткої прози, текстів пісень. Співає в хорі, мешкає в Києві.

Організував та презентував літературні проекти «Щоденник», «Щоденник. Re: make», «ПРОдайте їсти».

Учасник різноманітних літфестивалів м. Києва та України. Публікується в літературних журналах та альманахах, серед яких – «Березіль», «Буковинський журнал», «Гарний настрій», «Дзвін», «Дніпро», «Золота Пектораль», «Рідний край», «Саксагань», «Склянка часу», «Холодний Яр», «Філео+Логос» та інші.

Кандидат педагогічних наук. Викладач Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова.

Мандариново… 

Дівчино, молода, нащо тобі те прядиво? 
Вже на часі весільний рушник вишивати.
Балансуючи між брехнею і зрадами,
Підростає любов. Але чи жива ти?
Люди кажуть, що треба зібратись в кулак,
Лізуть в душу безпечно, мов діти у воду.
А ти знаєш сама з ким вже краще і як
Говорити потрібно або поводитись.
Допоки дощі із пригнічених сліз
Уночі і на ранок дзвеніли ринвами,
Білий голуб тобі гарну звістку приніс: 
Скоро буде усе мандариново!

Вíкна сьогодні ридають свічками,
Світло від них неспокійне, тремтливе –
Пам’яті біль не вгасає з роками,
Правда не гоїть болючі надриви.

Правда дозує ковтками отрути,
Як забирали останнє, шакáли –
Розумом це неможливо збагнути,
Бо не орда, а “свої” убивали.

Борщ із кропиви, відрóсток калини,
Жолудь торішній, морозом прибитий…
Тут без хрестів вимирали родини,
Цвіт українства, міцний, працьовитий.

Пам’яті бабусі

На старому ослінчику – винесла вранці із сіней – 
моя бабця сидить – аж до смерку, до смерті сидить…
І пригадує рік тридцять третій – тримає насіння, 
що спасінням їй стало – продовжило наш родовід.