Поезія

Поезія – як порятунок від зими (зимові поезії Надії Маринохи-Стеценко)

Огортають зимові будні. Тиша грудня залягає у серце. «Дім-робота» – один із постійних маршрутів більшості українців. Невтішні новини линуть із телеекранів. І тоді в душі затаюється надія, що ось-ось мине зимова холоднеча в природі, в житті, в душі – і стане легше. Але поки що залишається лікувати серце теплими спогадами, усмішками рідних і… поетичними рядками.

 

ТЕОРЕМА ЩАСТЯ

Перетни усі кордони й межі,
Розрубай кайдани втоми.
Істини вже всі знайомі,
Заховалися в духовній вежі.
Розтопчи усяку заборону
І розправ до світу гордо плечі,
Не шукай від свого щастя втечу,
Подолай безстрашно перепони.
Пересіє дощ усі невдачі,
Проростуть із нього нові квіти,
Теорема щастя – просто жити,
Бачить сонце і йому радіти.

 

Балада про вояка

Над містом Щастя похитнувся день,
високе небо затягло габою.
Та ніч сказала: «Він іще прийде…»
Хоч хлопець зранку не вернувся з бою.

Тепер лежав далеко від Карпат,
лежав далеко від Полісся й Степу…
Чув сильний біль. Але больніш стократ (пекучішу)
олжу московську: підлу і нестерпну.

В ногах його поріс гіркий полин,
а в головах – волошка синьоока.
Спинився в небі журавлиний клин,
і смерть спинилась поряд – за півкроку.

Так він лежав, лишивши всіх і все… –
аж день новий зайнявся білим маком.
З дівочих зваб, з намріяних пісень
прийшла до нього русокоса мавка.

Вона здолала нетрі лісові,
стрімкі вершини і глибокі звори.
Сльоза гаряча бризнула з-під вій
і впала на лице його суворе.

І сталось диво. Враз козак устав.
І в бій пішов на найманців околи.
Священна воля і священна мста
тепер уже не спиниться ніколи.

Микола ТКАЧ

Новорічні вітання від Мирослави Данилевської-Милян

З Новим роком!

Колегам по перу

Всім поіменно: щастя та добра.
Хай, мов птахи, злітають з-під пера
Дзвінкі слова у вірші чи в есе –
Радійте, мрійте і пишіть про все.
 
Хай до душі відкриється душа,
Бо розбрат не вартує і гроша.
Любов, повага поєднає нас.
З Новим вас роком! З Богом! В добрий час!

Із Прийдешнім!

Що бажати і чого хотіти?
«Маємо що маєм» – наше все…
Та в душі ми, як маленькі діти,
Щиро прагнем – хай нам принесе.

Миру, щастя, злагоди, любові,
Поступу, і жити у добрі!
Хай здійсняться мрії кольорові
Поспіль всім, не тільки «нагорі».
 
Розбрату – пощезнути навіки,
Будівничим – збудувати храм,
Воїнству – Господньої опіки,
Розуму – державницьким мужам!
 

Новорічні роздуми

Пахне кухня смачно,
Скоро вже свята.
А мені щось лячно,
Бо ж іде війна.

Принесуть в землянку
Бутерброди, чай
І "тушонки" банку,
Їж і запивай.

Хтось візьме гітару,
Забринить струна.
Всі згадають маму,
Защемить душа.

Небо плаче…

12463961_1647927535461317_843059082_n

Вірш присвячений добровольцеві, старшині Максимові Ридзаничу, 1977 р.н., який загинув 20 березня 2015 у районі аеропорту Донецька, під час бойового зіткнення в районі спостережного поста біля села Опитне Ясинуватського району Донецької області, потрапивши в засідку російських диверсантів і прикриваючи своїх побратимів. Залишилася дружина та троє дітей, двоє синів 12 і 9 років та 10-річна донька.

Більше див. https://uk.wikipedia.org/wiki/Ридзанич_Максим_Володимирович

Прощай, мій братику! Я впевнений – побачу, 
Як тільки Він на те свою погоду дасть…
Прощай, браточку! І за всі земні невдачі, 
За те, що ти зробив, – Господь воздасть!

Поезія Олександри Малаш («У битві за життя»)

* * *

Так хочеться часом натомлені очі заплющити – 
І враз опинитися десь на безлюдному острові, 
Де змиють дощі мою втому потоками гострими, 
Де трави шовкові дадуть мені соку цілющого, 

Де місяць і зорі мені колискову співатимуть, 
Деревам розлогим пославши небачені промені, 
Де навіть ранкова роса подарує тепло мені, 
До ран мого серця прилігши стерильною ватою, 

Щоб бруд і облуда мені до тих ран не потрапили, 
Щоб крові життя ані краплі назовні не витекло… 
Так хочеться – ні, не втекти! – повернутись до витоків, 
Допоки надія і віра ще стеляться мапою, 

Допоки ще можна лише ненадовго заплющити 
Натомлені очі, що в землю стабільно дивилися… 
Допоки трава на безлюдному острові хилиться, 
Щоб душу мою напоїти росою цілющою!

Поезія Олександри Малаш («Мене ж ніхто вночі не фарбував…»)

* * *

Безмежно,
Беззастережно,
Не контролюючи помислів,
Кохаю
І прагну
До краю
Лишатися в цій невагомості.

Згоріти,
Землю зігріти,
Феніксом вирости з попелу.
Натомість –
Яка невагомість?
Сама себе
Тихо закопую.

По пояс.
Я непокоюсь
Від перспективи спокою.
По груди…
Вертається грудень
Неспішними сизими кроками.

А далі –
Спроби невдалі.
І снігу – багато-багато…
Я – в комі.
Де всі невагомі.
Де більше.
Не треба.
Кохати.

 

* * *

Буде в України перемога

. . . Зашкарубле листя вітер обертає, 
Старого року вік підходить до кінця. 
Та я сьогодні вірю-знаю, 
Що буде в України перемога ця. 

Татари, московити, москалі – 
Віки топтались по моїй землі. 
І хтиво над Вкраїною знущались, 
Та дякувати Богу - ми не дались. 

Ми пута скинули і розв'язали руки 
Під України пісню - гімну звуки. 
Зродили сили, з волею знайшлися, 
Коли бідою-горем перейшлися. 

Нова людина виросла в борні, 
Шліфована російською брехнею. 
Моїй країні жити,далі йти, 
Лиш не з Росією, не з нею. 

На пам’ять сатиричному журналу «Перець», випуск якого припинився рік тому

* * *

За кроком крок – все вище, вище, вище
Допитливість підносить малюка
Драбиною на дідове горище,
Де ніби ареал комірника:
Старі одежини, садовий інвентар,
Скелети поіржавлених відерець.
Тут луснув би від щастя антиквар!
А у кутку лежить пожовклий «Перець»…

«Умовностей ритмічних сівозміна...»

* * *

Умовностей ритмічних сівозміна
Вигукує із грамот сідляра:
Мене ніхто не ставив на коліна!!!
Сідаю сам! Молитися пора!
Підлога опирається, тріскоче
Під натиском нового вантажу.
У книзі обліку – облізлий прочерк.
А я урівноважився. Сиджу.
Без тіні статистичної відмітки,
Без рапорту про кількість присідань.
Хотілося б зафіксувати, звідки
Черпається енергія прохань
На право поступу у невідоме,
На право доступу до вишини.
Лиш обраним дає приватний номер
Для переписки Бог. Тож заміни
Стару сім-карту на самокритичну
Пожертву для магічного зв’язку.
Спочатку – біль, а потім стане звичним
Тепло, мов опинився в парнику.

Об'єднати вміст