Жінка-УКРАЇНКА

***

Твої очі, що кольору чайки,
Грають щоночі зі світом у шахи,
Забуваючи про втому,
Та обирають новий светр у шафі щоранку,
А вийшовши із дому, так і не вимикають
У собі сумну колискову.
А довкола…        
Так мало твоїх стихій, квітів
І того, хто не знає кришталевих рук та дій.
Твоя вулиця сьогодні стала прозоро-зимова.
Нема обіймів, лиш завтрашній сніг поцілує
Ті руки, що дрімають у кишенях,
Бо ти – той, що мені пахнеш музикою та вишневим варенням.
У кінчиках пальців живе твій красивий поранений Бог…
А зап’ястя, що ледь не поїли мурахи,
Ще дихає пилом з оркестрової ями
До самих прісних тривог.
Але у кулуарах цієї осені літають люди,
І тобі здається, що довкола лише
Трикотажні та зламані посмішки,
Холодні розмови, знеструмлене місто…
І ти – такий теплий та для всіх паперовий.

***

Уяви хоч на мить, 
Що наступної ночі твої зірки 
Матимуть іншу музику, посмішку та колір своїх пальців… 
Які ще не вміють торкатися самісінького дна твоїх очей, 
Як, зазвичай, це у когось трапляється 
Зранку після кави та дощу. 
А на смаглявих від вечора проспектах міста, 
Здається, заблукали самотні руки, 
Порізані чотирма кутами скляної вежі-душі, вежі-розлуки, 
Яка на вершинах гір лишила весільне намисто. 
Але почуття – не літаки. 
Їх міряєш шкірою, відсутністю заліза та тривогою, 
Бо в нашому місті панують маршрутки, суміш парфумів і танцю. 
Але не єдинороги. 
Мурахи торкнулися зап’ястя. 
І все пішло на край світу. 
У безпорадність ночей та ранкового чаю. 
Років, не менш, ніж на триста… 

*** 

Можливо, ти ніколи не хочеш спакувати 
Всі речення 
В рюкзаки 
І тікати від думок-ворогів, думок-вокзалів 
Та прохолодних світанків. 
А я навіть не знаю, яке ти любиш печиво. 
Та зовсім не страшно, 
Бо сонце у червні нагадує саме тебе, 
І не біда, що розбите скло ріже під ранок вії… 
На спині виростають букети-міста, букети-епохи,букети-надії,
Які тиснуть повітрям нижче шиї 
Та розривають струни, 
Зав’язавши все на вузлики. 
А твої очі – кольору хвилини, 
Що на лезах обставин здаються приречені. 
Дякую, що саме Ти сьогодні – життєво доречний. 

***

Гортензія помирає та оживає в тобі, 
І коли на самому дні порізаного подиху 
Між поверхами розчиняється минуле, 
Десь є твої пальці, 
Що не чинять комусь супротиву… 
І не сплять. А дрімають квітками вечоровими. 
Та вже на світі є душі, що порожні по краю свого контуру, 
Бо лише знещаслені вважають 
Голоси епохи своїм ворогом 
Та падають в тонкощі 
Після останньої музики. 
А хтось у себе на грудях 
Колише прозу та час 
(Пошепки співає тобі колискову). 
Смерть – коли сивими фарбами 
Захлинаються молоді відчуття, 
Тоді венами прямують у саме серце 
Кораблі із заліза та нелюбові. 
Можливо, околиці липня потонуть 
Сьогодні і у тебе в морях 
(Бо Ти розмовляєш із Морем) 
Та підуть туди, де починається небо. 
А взимку нас топить у собі гарячий чай, 
Та «Пори року», як у Вівальді (і це комусь треба). 
Твої очі лишать трішки себе на моїх роках. 
А гортензії помирають та оживають у тебе на скронях 
Неодноразово. 
Гортензія вміє у тобі жити не лише паперово.