Поезія
Анатолій Григорук - справжній і чуттєвий автор
Березень 18, 2017 - 22:58 — perohanych
20 березня - 85 років поету, прозаїку, перекладачу Анатолію Григоруку.
Письменниця Марія Морозенко на своїй сторінці у фейсбуці ось що розповіла про талановитого ювіляра:
- Перша книжка Анатолія Івановича «Семафори відкрито» вийшла друком у 1964 році в поважному видавництві дитячої літератури «Веселка». Ретельно дібрані до друку «веселчанські» книжки відразу ж, і щойно вийшовши у широкий світ, ставали улюбленими для дітвори. Та й дорослі зачитувалися ними (і зачитуються дотепер). Класика української літератури незмінно тримає першість на книжковому ринку. А письменник Анатолій Григорук – це ж і є класик сучасної літератури для дітей. Запитуваний у часі автор.
Загадаю на піку
Березень 14, 2017 - 23:41 — perohanych
Загадаю на піку... Не чирву...
Куля в люфі... Стріляти чи ні?
Світу далі летіти у прірву,
Та на це вже плювати мені.Понад Стіксом у пам"яті снулій
Пролягає, з"єднавши світи,
Цей місток, що завис над минулим,
І його нам уже не пройти...Світлі думи у стані спокОю,
Наче в озері жменя монет.
Ти ніколи не будеш зі мною.
Ти уже не побачиш мене.Чи побачиш?.. Босоніж... Цвяхами...
По хиткому містку перейти
Через те, що лягло поміж нами...
Піка випала... Куле, лети!..
© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Загиблим героям у День українського добровольця присвячується
Березень 14, 2017 - 23:31 — perohanych
* * *
На небесах лунає передзвін:
Архангельські полки повніють знову.
Найкращих добирає часто він –
Окремий український спецзагін,
Який веде бої цілодобово.Він дивиться усміхнено на нас
І закликає не втрачати віру.
Бо ворог для прозріння має час.
Як ні – то Бог зірве під ним фугас
Невидимий. А новачку допіруВгорі дали білющий камуфляж
І гострі громовиці замість зброї.
Архангелу не треба вже «калаш».
На небі ж він. Але назавжди наш –
Спаситель від Геєни вогняної.Твоє ім’я не згасне у віках,
А подвиг не забудеться тим паче.
Бо ти, переступивши через страх,
Підніжжям ліг, проте утримав дах.
Із миром спочивай собі, Вояче!
Вона просто...
Вона просто
шукає у ньому (у чомусь) мене,
До весни прикипівшого поглядом, дотиком літа...
В такий спосіб запалює в мені оновлене світло:
Відкриваю у собі нове щось і геть неземне...Вона просто
навмисне для мене така непроста...
І весна тут, насправді, ні в чому й нікому не винна!
Одне одному – все ми! ...Єдиного – дві половини!
Божеволіють медами дикими й досі вуста.Вона просто
закохана...ВКОТРЕ...Закоханий я!..
Це потрібне обом нам... Воно до нестями навзаєм!
Ми шукаємо в інших дотичне до нашого раю
І незламним лишається рай, що зоветься – СІМ’Я!
Дзвінок мамі
Лютий 14, 2017 - 22:27 — perohanych
До завтра я перетерплю,
А завтра знову встану й
Одразу, перше, що зроблю, -
Почую голос мами.
Давно, як телефонував,
Чекаючи нагоди.
Я неправий, я не сказав.
Мамуль, прости за шкоду.Дорослу шкоду, чуєш, мам, -
Прохання твого сина -
Дорослий жаль своїм батькам
Дорослої дитини.
Поезія Злати-Зоряни Паламарчук
Сучасним отаманам Російсько-української війни
Ви кажете стомилися - війна
вже не дивує - з нею можна жити
Так ніби поруч вже її нема
А як і є – то можна відслужитиТак ніби серце не сприймає куль
Так ніби все це видумка й омана
Годинник зупинився на нуль-нуль
І серце зупинилось в отаманаНехай ти цю війну переживеш
Я всім її бажаю пережити
Та кожному хто взявся відслужити
Життя хай стане безміром без меж
* * *
Він, Вона і війна...
В її словах всі почуття,
В його - лиш стукіт в скроню.
Її любов дає життя,
Його - туман безсоння.Щебече сонце їй казки,
Зустрічний птах радіє,
Їй небо ллє до рук зірки.
Йому - лиш дощ за шию.Вона літала уві снах,
Пір'їнкою неначе,
Для нього сон - це морок, страх,
Він сни свої не бачив.
Олексій Крачило: «Дещиця проміння – всередині нас»
Січень 23, 2017 - 10:44 — perohanych* * *
В сусідній кімнаті гуде телевізор,
Новини невтішні — усі про війну.
Душа скам’яніла, душа — мов залізо,
Яке незабаром у горно жбурнуть.Терор, махінації, знову збідніння —
Стривожено слухаєм дикторів ми.
І просимо Бога, що дасть нам спасіння,
Відвести від нас чорні руки пітьми.Хоча б трохи світла, але, безперечно,
Дещиця проміння — всередині нас.
А промінь, за визначенням, безкінечний,
Аби в початковій він точці не згас.
* * *
Мов по накатаній дорозі
Курсує кожний Новий рік.
І я плетусь в цьому обозі,
Свій ототожнюючи вік.
Поезія Дарочки Москаленко
***
Твої очі, що кольору чайки,
Грають щоночі зі світом у шахи,
Забуваючи про втому,
Та обирають новий светр у шафі щоранку,
А вийшовши із дому, так і не вимикають
У собі сумну колискову.
А довкола…
Так мало твоїх стихій, квітів
І того, хто не знає кришталевих рук та дій.
Твоя вулиця сьогодні стала прозоро-зимова.
Нема обіймів, лиш завтрашній сніг поцілує
Ті руки, що дрімають у кишенях,
Бо ти – той, що мені пахнеш музикою та вишневим варенням.
У кінчиках пальців живе твій красивий поранений Бог…
А зап’ястя, що ледь не поїли мурахи,
Ще дихає пилом з оркестрової ями
До самих прісних тривог.
Але у кулуарах цієї осені літають люди,
І тобі здається, що довкола лише
Трикотажні та зламані посмішки,
Холодні розмови, знеструмлене місто…
І ти – такий теплий та для всіх паперовий.
Ми усі помремо...
Січень 20, 2017 - 22:07 — perohanychМи усі помремо. Хтось в бою на Донбасі,
Ну, а хто за столом, конструюючи вірш.
Косорука прийде, як завжди, не на часі
По руків'я вжене невблаганності ніж.Ми усі помремо. Уві сні, чи у муках,
Віддаючи своє немовляті життя.
Не чекай, що з небес, під божественні звуки,
Ти устигнеш зректи щирих слів каяття.Ми усі помремо. Хтось в молитві до Бога
У братів бойових на тремтячих руках,
І пекуча сльоза у кінці епілога
Діамантом сяйне на солдатських щоках.
"Легенький сніг ледь стелиться незримо..."
Січень 17, 2017 - 23:16 — perohanychЛегенький сніг ледь стелиться незримо,
Стискає подих ятрий морозець,
А я у слові знов шукаю риму
Ту саму, що торкається сердець...Ту саму, що здіймає в піднебесся,Ту саму, що в мелодію складе,Шукаю - хоч на мить нехай воскресне,Та моя рима не до мене йде...
Поезія Тетяни Возбранної (Миколюк)
А я живу зеленим літом
Вже пахне осінь теплим житнім хлібом.
І ранок прокидається дощем.
Батьківська хата, вишивана цвітом,
Кидає рушника на літ плече.Під вікнами гуляє сон дитячий.
І мамин хліб рум’яніє в печі.
Там за столом сидить моя удача,
Замудрена мугиканням сичів.Сміються яблуні, вагітні плодом.
Десь на причілку гріє спину кіт.
Любов правічна з батьківського роду
Разом зі мною лине в світ.Збирає сонечок з кущів малини
Дитинство, босоноге та юрке…
І кров’ю наливається калина,
У юнку вироста дитина,
Летить в життя виконувать «піке».
Підтримайте нас
