Жінка-УКРАЇНКА

Ми усі помремо. Хтось в бою на Донбасі,
Ну, а хто за столом, конструюючи вірш.
Косорука прийде, як завжди, не на часі
По руків'я вжене невблаганності ніж.

Ми усі помремо. Уві сні, чи у муках,
Віддаючи своє немовляті життя.
Не чекай, що з небес, під божественні звуки,
Ти устигнеш зректи щирих слів каяття.

Ми усі помремо. Хтось в молитві до Бога
У братів бойових на тремтячих руках,
І пекуча сльоза у кінці епілога
Діамантом сяйне на солдатських щоках.

А я живу зеленим літом

Вже пахне осінь теплим житнім хлібом.
І ранок прокидається дощем.
Батьківська хата, вишивана цвітом,
Кидає рушника на літ плече.

Під вікнами гуляє сон дитячий.
І мамин хліб рум’яніє в печі.
Там за столом сидить моя удача,
Замудрена мугиканням сичів.

Сміються яблуні, вагітні плодом.
Десь на причілку гріє спину кіт.
Любов правічна з батьківського роду
Разом зі мною лине в світ.

Збирає сонечок з кущів малини
Дитинство, босоноге та юрке…
І кров’ю наливається калина,
У юнку вироста дитина,
Летить в життя виконувать «піке».

 Світлані Костюк

Прощалась… Над рідним порогом,
Труна опускалася тричі…
Живемо і ходим під Богом,
До нього йдемó, як покличе.

Він добрий, дає й забирає,
І віримо, що справедливо,
До свого вітцíвського раю…
Та все ж сподівались на диво…

Життя розірвалось намисто…
Хіба ж нарікала на долю?
Лежала спокійно-врочиста,
І світла… Без муки і болю…

Доброго здоров'я! Вирішив запропонувати вам свій найновіший вірш з «Українського циклу». Здоров'я і всіх вам благ в новому році! СЛАВА УКРАЇНІ!

РОССИЙСКОМУ ОККУПАНТУ

Горько плачет «укропа» вдова. –
Не вернётся Микола из плена.
«Отпускник», слышишь эти слова
«Чтоб твой род до седьмого колена!..»?

Путь москальской державы кровав.
Вот ещё одна страшная драма…
Хлопчик тянет её за рукав:
«Де наш тато, скажи мені, мамо?..»

ЗІЗНАННЯ

Все голосніше спів у тиші молитовній –
Ні душу, ні птахів мовчанням не скуєш.
Про Місяця лице прекрасне та безкровне,
Про Сонце золоте той спів, про все – без меж.
У глибині очей – і зелень перестигла,
І рідна, і сумна задумливість твоя.
У глибині очей... моїх. На вічність встигну
До себе – у тобі, в собі – до тебе я.

Я сплю в алькові з верб... Їх постаті сутулі
Юрбляться вздовж ріки, неначе в прощу йдуть.
У тріщинах кори – приховане минуле,
Від спогадів рубці, нелегка довга путь...
По кронах в’єшся ти у голубінь лелечу.
Корінням рвешся вглиб, в сакральну суть ґрунтів.
І шавлієва шаль твої вкриває плечі,
Де котиться з-під ніг орнамент споришів.