Жінка-УКРАЇНКА

Осінь. З неба дощик сіє,
Спить хохлятко - не буди.
Це - столиця. Милий Київ,
Юрта Дикої орди.

Мозок тисне "натє", "здрастє",
Геть не чути "Добрий день".
Вивчили російську Насті,
А на рідній - ні телень.

Не тримають перепони,
Січка краща за траву.
Суржик чуєм ще у лоні,
Уві сні та наяву.

 Лесі Мудрак присвячується:

Замовчена!
Вишукує слова,
мов з літер
іншомовної
абетки...
Та їх в обміннику
купили конкурентки
хвилину як...

Чи Богу данина?!
Закохана!
В лаванди фіолет
медів схиляє
запашні
секрети...
А сором яблук,
зірваних померти,
хвости самотніх
страчують
комет.

ДЕГУСТУЄМО ВЕЧІР

Дегустуємо вечір губами
метро.
Один напрямок. Станції
різні.
У вагоні присядемо. Курток
хутро
Зігріватиме спогади
пізні.
Проковтнуть нас тунелі у мандри
із мандр,
Полоскочуть хвилин десь
п'ятнадцять,
Заговорять незнаною мовою
мантр.
І на вихід, бо час
розлучаться.
Мегаполіса стрінуть відомі
ходи —
Там самотність ховає
світлини,
Там за мною ще й досі твій сон
не ходив,
А збирався на чай
із малини.

СТОМИВСЯ ВЕЧІР

**

Він питає себе: “Це жарти такі прикольні?
Що за біла чума настала посеред січня?”
Він не хоче страшенно злазити з підвіконня,
хоча протяги там міцні, а нирки - не вічні.
Він запалює сигарету - палив зі школи.
Відчиняє кватирку снігу, а сніг лапатий.
І не так щоби він не закохувався ніколи,
то від чого тут задихатись і потерпати?
Що робити йому, як бути в цій дужій зливі,
Що із того, що марять інші її віршами?
Він закоханий в сміх, у сідниці її звабливі,
Ув усе необов’язкове, невирішальне.
Все, що з часом мине, що не має ваги і сенсу,
що обсмоктане ворогами і пліткарями.
Каже він: “От ти хочеш сексу, я хочу сексу -
то чому це настільки повністю підкоряє?
Чом я бачу тебе, коли очі на мить заплющую?”.
Переповнене небо снігом, вагітне зорями.
Його серце болить, його туга стає цілющою,
його очі стають озерними і прозорими.
Часом море - і навіть взимку дарує перли.
Та коли їх знаходять, то не здіймають галасу.
І яка вже різниця, в який вони день померли,
чи побралися?

* * *

Ніч вигадує сни, затуливши долонями вуха.

І заплющує очі, щоб краще собі уявляти. 

Гладь волосся, як шовк, з-під старого її капелюха.

Вже заждалися струни, щоб вправно зіграти legato.

У кишенях дзвенять золотими монетами зорі.

Ніч присіла навпочіпки біля старого Дунаю.

Загорнулась тепліше, бо вже прохолодно надворі, 

і до самого ранку чекала, що я заспіваю.

Молодого вина перебрала, без келиха, з пляшки.

Вже в гітари нестерпно напружені струни боліли.

А мені не співалось. І якось зробилося важко,

бо вже перші ранкові у небі займалися стріли…

* * *