Жінка-УКРАЇНКА

20 березня - 85 років поету, прозаїку, перекладачу Анатолію Григоруку.

Письменниця Марія Морозенко на своїй сторінці у фейсбуці ось що розповіла про талановитого ювіляра:

- Перша книжка Анатолія Івановича «Семафори відкрито» вийшла друком у 1964 році в поважному видавництві дитячої літератури «Веселка». Ретельно дібрані до друку «веселчанські» книжки відразу ж, і щойно вийшовши у широкий світ, ставали улюбленими для дітвори. Та й дорослі зачитувалися ними (і зачитуються дотепер). Класика української літератури незмінно тримає першість на книжковому ринку. А письменник Анатолій Григорук – це ж і є класик сучасної літератури для дітей. Запитуваний у часі автор.

* * *

На небесах лунає передзвін:
Архангельські полки повніють знову.
Найкращих добирає часто він –
Окремий український спецзагін,
Який веде бої цілодобово.

Він дивиться усміхнено на нас
І закликає не втрачати віру.
Бо ворог для прозріння має час.
Як ні – то Бог зірве під ним фугас
Невидимий. А новачку допіру

Вгорі дали білющий камуфляж
І гострі громовиці замість зброї.
Архангелу не треба вже «калаш».
На небі ж він. Але назавжди наш –
Спаситель від Геєни вогняної.

Твоє ім’я не згасне у віках,
А подвиг не забудеться тим паче.
Бо ти, переступивши через страх,
Підніжжям ліг, проте утримав дах.
Із миром спочивай собі, Вояче!

© Сергій Сіваченко

До завтра я перетерплю,
А завтра знову встану й
Одразу, перше, що зроблю, -
Почую голос мами.

Давно, як телефонував,
Чекаючи нагоди.
Я неправий, я не сказав.
Мамуль, прости за шкоду.

Дорослу шкоду, чуєш, мам, -
Прохання твого сина -
Дорослий жаль своїм батькам
Дорослої дитини.

В її словах  всі почуття,
В його - лиш стукіт в скроню.
Її любов дає життя,
Його - туман безсоння.

Щебече сонце їй казки,
Зустрічний птах радіє,
Їй небо ллє до рук зірки.
Йому - лиш дощ за шию.

Вона літала уві снах,
Пір'їнкою неначе,
Для нього сон - це морок, страх,
Він сни свої не бачив.

***

Твої очі, що кольору чайки,
Грають щоночі зі світом у шахи,
Забуваючи про втому,
Та обирають новий светр у шафі щоранку,
А вийшовши із дому, так і не вимикають
У собі сумну колискову.
А довкола…        
Так мало твоїх стихій, квітів
І того, хто не знає кришталевих рук та дій.
Твоя вулиця сьогодні стала прозоро-зимова.
Нема обіймів, лиш завтрашній сніг поцілує
Ті руки, що дрімають у кишенях,
Бо ти – той, що мені пахнеш музикою та вишневим варенням.
У кінчиках пальців живе твій красивий поранений Бог…
А зап’ястя, що ледь не поїли мурахи,
Ще дихає пилом з оркестрової ями
До самих прісних тривог.
Але у кулуарах цієї осені літають люди,
І тобі здається, що довкола лише
Трикотажні та зламані посмішки,
Холодні розмови, знеструмлене місто…
І ти – такий теплий та для всіх паперовий.