Поезія

Поезія Юлії Бережко-Камінської

* * *

За вікном замело – ні землі, ні небес,
Лиш самотній ліхтар на глухім роздоріжжі…
Розбрелися вогні, розгубилися десь
І беззвучно вальсують в задумливій тиші.

А зима, а зима – все стою і дивлюсь –
Розпуска небеса на пухке покривало,
І під ним захова сонно душу свою
Моє місто, яке сніговиця приспала.

Хто приспить мій неспокій і серце моє
Розпашіле якими снігами накриє?
Хуртовина думок на льоту розтає,
Щедро долу витрушує вигріті мрії.

Все стою, все дивлюсь… Замело, занесло,
І похнюпив ліхтар свою голову сиву…
Та на ранок по небу, змахнувши веслом,
Пропливе біле сонце, сліпуче, як диво.

Донечці

Анна Багряна

Поки спиш, пришиваю рудому ведмедику лапку
допиваю свій чай і читаю невтішні новини.
Вже нема запитань, тільки оклик і знову – три крапки,
під якими майбутнє – твоє і моєї країни…
І так сумно, що друзів насправді лишилася дрібка,
що усі вороги – аж настільки нікчемні й убогі,
трансформую ненависть до них – то у жабку, то в рибку…
Ти навчила мене малювати. І вірити в Бога.
Тож молюся. Малюю. Заповнюю аркуш і тишу.
Поки спиш. Поки бачиш цей світ у рожевих відтінках.
А ведмедик підморгує: певно, рудому видніше,
що добро переможе. Маленька моя українко…

18.02.15

Ти... ідеш, хоч уже воював...

Ти... ідеш, хоч уже воював,
У свої дев'ятнадцять неповних,
У одній з нещасливих держав,
Де приносили війни із зовні.
Ти... ідеш, хоч здоров'я не те,
Хоч тебе в військомати не кличуть,
Та, для тебе, усе це - пусте,
Захищати природньо і звично.
Зупиняти тебе вже дарма,
Друзі гинуть, ти рвешся до бою.
Мотивації проти... нема.
Ангел поряд хай буде з тобою. 

© Патара Бачіа

До сина

14322655_1099801350137793_1187030993229785010_nБолить мені цей світ, який колись тобі
У спадок перейде в Чорнобилях, кредитах.
Бо від холодних війн і сам вже одубів,
Допоки, сину мій, ти пробував ходити.

Що кістка, і що тин, твоє – моє – кордон.
В неспокої шаленств, у відчаї агоній…
Ти спи, мій сину, і, всміхаючись крізь сон,
Із Янгольських долонь не забирай долоні.

Що можу, сину, я на перехресті битв,
У час, який зоставсь хіба що для молитви?
Тобі заповісти оцей пропащий світ,
І біль свій, і любов свою до цього світу.

Юлія Бережко-Камінська

Знову осінь...

В відтінках охри, золотим шиттям
Зіткала осінь килим кольоровий.
І знов, своїм щаслива вороттям,
Свою ж співає пісню колискову.

У косу горобину заплела,
Вдяглася у розкішну вишиванку,
І дражниться: то трішки дасть тепла,
То дощиком злякає спозаранку.

Насупить небо сірим і сумним,
То знову зробить синім і бездонним,
Туман над річкою розстеле наче дим,
Припрошуючи в стан дрімотно-сонний.

Поезія Галини Корицької

* * *

Рідна земле моя!
Я любов'ю твоєю зігріта…
Зацілована сонцем
у літі гарячім яснім.
В ранні весни твої
теплим дощиком щедро умита.
Гарно й любо мені
побувати в своїй стороні.

Тут дитинство моє,
зачароване дивом дитини,
Відчувало в душі
найдорожче родинне тепло…
Відлітала й вертала
до тебе ключем журавлиним
В світлі мрій і надій,
і тривог обважнілим крилом.

Всі дороги мої
повертали до рідного краю.
До берізок над шляхом,
що вказують путь до села.
Прихиляюся серцем до рідних,
що вже не чекають…
І до тебе, землице!
Ти завжди зі мною була.

 

"Накупила зошитів..."

Накупила зошитів
У косу лінійку.
То нехай для хлопчиків-
Колі і Сергійка.
Ще купила книжечку-
маленьку абетку.
Для малої Лізочки.
Для мами - таблетки.
Ручки і олівчики
і яскраві фарби.
Для Олюні й Мішеньки
(Так зробив би татко).
Ще пенал, кросівочки
і спортивну форму
Для Петька і Ніночки.

Поезія Любові Геньби

Я звідси починаюсь - як народ

На цій землі не оскверни мене,
Бо тут дідів моїх живе коріння,
Тут досі ще живуть їх білі тіні
І дихають, як визрілий ранет.
Над грушею знайомий молодик
Колише голубий туману голос.
Тут ми споконвіків піснями молимось.
Поглянь, у травах їх живі сліди.
Сюди, лиш чистим помислом ввійди,
Душею й тілом так, як на причастя.
І степ розстелить рушники квітчасті,
Зайди на них – і станеш молодий.
Я звідси починаюсь як народ,
Земля моя свята – жива ікона.
Тутвсе про мене зна, сусідський сонях,
А він ясний, як сонце й сам Господь.

 

Поезія Іванни Юрків

***

Вишкрібаю із себе
потроху твоє ім’я,
від кюреток «ТАК ТРЕБА»
рани лишаючи січені,
і твоє у мені
недоношене
«ТІЛЬКИ МОЯ»
захлинається відчаєм

 

***

Ріжу об тебе руки
і глухне крик
в серця нерівних стуках
Морзянка… SOS…
Тільки сигнал
у просторі втоми зник,
а біль,
як трос…

 

***

"Розвінчані мости і три дороги..."

***

Розвінчані мости і три дороги, 
Молитву шепчуть стомлені вуста.
Куди йдемо, між кулями, до Бога?
Чи мо’ до біса тягнемо хреста?..

Бредуть у завтра підпанки і злидні,
Печуть заграви, біди і борги.
І гомонять гутірки посполиті 
Помежи трав язичницькі боги.

Солоний день, підсолений сльозою,
Криваві німби в тихих янголят.
…А посивілі далі після бою
У вишині лелеками болять.

©Л.Шмигельська

Поезія Наталії Гиди

Люблю

Люблю, коли приїжджають діти,
Люблю, коли знаю, для чого жити,
Тоді прокидається все в мені.
З дітьми не можу наговоритися,
З онуком награтися досхочу.
А засне дитя, не можу надивитися,
Щастя моє, сонце моє, радість моя,
Як я вас усіх люблю!

 

* * *

Люблю весну – моя пора
Сніг розтає – біжить вода
Усміхається сонце мені,
перші проліски вийшли із землі,
Ластівки повернулися додому,
І починається життя моє знову.

 

* * *

Об'єднати вміст