"Душа народу незнищенна! Як Божий дар, як Божий дар!"
Вірші Анатолія Матвійчука. Читає Руслана Федюк
***
Під свій захист візьми нас усіх, Пресвята Богородице,
Від невдач захисти, цю жорстоку війну зупини.
Хай на рідній вкраїнській землі мир та спокій відродяться,
Аби більше ніколи не гинули доньки й сини.Вічна пам’ять загиблим і слава відважним героям,
Чия сила козацька надію на завтра дає.
Матір Божа, ми молимось перед Тобою –
Сонце віри і правди в молитві над нами встає!
ОСІННІЙ ВІТЕР
Тріпоче липа за вікном
циганським золотом барвистим,
трясе насінням, як намистом,
в осоння, сповнене теплом.І жвавий вітер вересневий
несе легенькі літачки
чи іграшкові вітрячки –
майбутні липові дерева.Летять вони, як наші долі,
в безмежжі Всесвіту малі…
Летять – хто швидше, хто поволі –
ті – на асфальт, ті – до ріллі.Одним, під сонцем і дощами
судився довгий добрий вік,
а інших викине двірник,
змете, немов сміття погане…І знов осінній вітер свище,
мої розбуркує думки
і надиха на ці рядки –
на філософствування й вірші.А липа ронить «вітрячки»,
а онде падають горіхи.
То осінь виставляє віхи,
свої відмітки-маячки:
на весну, на врожай, на втіху –
на нині, завтра й на віки.
Вікторія Шевель
Пішла по тобі
Пішла по тобі
'метричними килимами.
Невідсканована (хочу!)
жодного разу.
Долоні гілок грали твоє
стакато
Загравання тренуєш...
до пульсації сказу.
***
Роздерто білизну.
Намацую градуси...
І в ліктики збудливі
втискуєш смайлики.
Любощі п' яні -
в пам'ять тактильну-
пафосно.
На згірках Венери
цілуються паводки.
Ми братами уже не будемо -
Із загарбниками марудними,
Із убивцями-бузувірами,
Що жорстокішими за звіра є...
Що таке жіноча краса -
Гарні очі і довга коса?
Може усмішка тепла й любов,
Що бентежить коханому кров?Я б сказав, що жіноча краса -
Це і розум, і добра душа,
Вміння бути спокійною всюди,
Щоб тебе шанували всі люди…Звісно, всім не угодить краса,
Але щастя того вимага -
Мудрість краще, ніж марна образа,
Й вміти кривду згасити одразу.
Осінь. З неба дощик сіє,
Спить хохлятко - не буди.
Це - столиця. Милий Київ,
Юрта Дикої орди.
Мозок тисне "натє", "здрастє",
Геть не чути "Добрий день".
Вивчили російську Насті,
А на рідній - ні телень.Не тримають перепони,
Січка краща за траву.
Суржик чуєм ще у лоні,
Уві сні та наяву.
1.
Не така вже ця осінь і мила...
В ній немає тебе, не-ма-є.
У свій вирій здіймаюсь безкрило,
Щось важливе в житті втрачаю.
Жовте листя смутком під ноги.
Вереснево дощить тривога.
Хмари в небі - душі печалі.
Я без тебе себе втрачаю.
2.
Лесі Мудрак присвячується:
Замовчена!
Вишукує слова,
мов з літер
іншомовної
абетки...
Та їх в обміннику
купили конкурентки
хвилину як...Чи Богу данина?!
Закохана!
В лаванди фіолет
медів схиляє
запашні
секрети...
А сором яблук,
зірваних померти,
хвости самотніх
страчують
комет.
До картини Цезарiя Ганушкевича "Чорнобривці"
Повновидих чорнобривців дивина -
Теплі сонця посміхнулись з полотна!
Задивилась та не добираю слів -
Тихий гомін, тихий шепіт, тихий спів.Я до кожного торкнуся - без жалю.
Жаром полум'я долоні обпалю.
Стане гаряче у серці з тих горінь -
Впав у очі світ ранкової зорі.Мама вбрала підвіконня і столи -
Чорнобривці дружньо в хаті зацвіли.
Із далеких, вдивовиж казкових снів -
Тихий гомін, тихий шепіт, тихий спів.
Віра Свистун
ДЕГУСТУЄМО ВЕЧІР
Дегустуємо вечір губами
метро.
Один напрямок. Станції
різні.
У вагоні присядемо. Курток
хутро
Зігріватиме спогади
пізні.
Проковтнуть нас тунелі у мандри
із мандр,
Полоскочуть хвилин десь
п'ятнадцять,
Заговорять незнаною мовою
мантр.
І на вихід, бо час
розлучаться.
Мегаполіса стрінуть відомі
ходи —
Там самотність ховає
світлини,
Там за мною ще й досі твій сон
не ходив,
А збирався на чай
із малини.
СТОМИВСЯ ВЕЧІР
БАГРЯНІ КОНІ
А вересень такий терпкий!
Гірко-полинний до нудоти.
Торкнувсь моєї він руки —
Мінорні зазвучали ноти.І журавля тривожний крик,
Років невидимі покоси…
І терну смак — затерп язик…
Чом, вітре, жалібно голосиш?Пощо тобі отак тужить?
Глянь: шовку ніжне волоконце
Під подихом твоїм тремтить,
Пишається у небі сонце.Здається, зараз упаде
Дозрілим яблуком в долоні…
Гаряче літо, де ти, де?
Летять, летять багряні коні.
* * *