Поезія

Поезія Оксани Стогній-Рибась

НервоРитм

До болю, до крові,
до набряку вен,
до крику,
до кроку назустріч собі,
до стогону в тиші,
до погляду в дзен
знаходиш
і губиш себе
в боротьбі.

До сталі напружених нервів,
як дріт,
до вивиху мозку
від скрушних думок,
до пломеню віри,
що синім горить,
до дії – як сили
зробить перший крок.

Вікторія Рутковська: Радість Воскресіння

Вікторії Рутковської не стало… Але залишилися пам'ять і вірші. Вона була активною авторкою мистецького порталу «Жінка–УКРАЇНКА». Не вистачає її краєзнавчих матеріалів, її віршів, її щирої усмішки, позитивного настрою, креативних ідей. У ці світлі великодні дні згадаємо про цю світлу людину через її щирі рядки.

ТРІУМФАЛЬНА ХОДА ВЕЛИКОДНЯ

Сонце весело променем грає,
Золоті дзвони радісно б’ють.
Воскресіння Христове єднає
Весь народ наш в єдину сім’ю.

Перемога життя! Перемога!
Смерть навіки Христос подолав,
Показав нам спасіння дорогу,
Шлях любові й надії проклав.

Він приніс себе Богу в офіру,
Він страждання терпів до кінця.
Воскресіння дарує нам віру,
Грішним дітям Святого Отця.

Співчуття й милосердя безодню
Щедро вилив Ісус на наш рід.
Тріумфальна хода Великодня 
Осяває Любов’ю весь світ!

Промінці в небі сяють веселі,
– Він воскрес! – чути радісний спів.
Хай наповняться святом оселі,
Кожне серце – теплом почуттів!

Хай Господь дасть нам щедрої  долі  
Й захистить Україну від зла,
І у нашому рідному домі
Допоможе навести всім лад!

Вірші Валерії Андрієнко. "Щоденне гадання на осінніх хризантемах".

Валерія Андрієнко прийшла до літературної майстерні «Божевільні риби» (Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова) на другому курсі. Тепер їй 20 чи всього лише 20. І це неймовірно чудово.

Білолиця усміхнена брюнетка здавалась трохи дорослішою і в чомусь досвідченішою за своїх однокурсників, хоч різниці особливої і не було – всього на один рік старша за інших студентів. Читала свої вірші, і склалось враження, що перед нами поетка романтично-ліричного амплуа.

Пройшов рік занять в майстерні – це був час її невпинного саморозвитку і творчого пошуку. І перед нами якась незвичайна зміна внутрішнього стану ліричної героїні у поезіях Валерії. Її відвертість часто шокує, оголює те, що ми зумисно цнотливо оминаємо поглядом. Її поезія нуртує емоціями, але вони вже не затоплюють з головою, а врівноважуються інтелектуальним наповненням, формально її поезія близька до футуристів, але, здається мені, що це лише етап творчого розвитку В. Андрієнко, хоч і дуже цікавий.

Сучасна білоруська поезія у перекладах Марії Слободяник

Марія Слободяник
(м.Кам’янське, Дніпропетровська  область)

Микола Адам
(Білорусь, м.Мінськ)

             З  ЦИКЛУ  «ВІЙНА, ЩО  ВИГАДАНА  МНОЮ»

Эта музыка будет вечной,
Если  я заменю батарейки.
В. Бутусов

Поезія Юлії Манойленко

«Росою серця»

***

Навесні, коли прийдуть додому
З небес вітряки,
Вишиватиму будням сорочку
По білому білим,
І нестимуть нестримно
Життя до старої ріки
Ті струмки, що іще
З полотняної стежки не стліли.

Біла нитка до білого
Тулиться, вірні птахи
Завертають з далеких країв
Своє щастя крилате.
Вивільняються з криги
Зими гомінкі береги
Навесні, коли хочеться в небо
Й самому піднятись.

Поезія Ірини Слободяник

* * *

Ми з мовою – у змові. Мовчимо.
Слова такі маленькі на папері.
А на вустах? Розкриє вітер двері
й почується з покинутої хати:
щось промовляє, мов співає, мати…
Збирає ніч розгублені слова.
Від них такі солодкі сни ранкові…
Прокинемося… Де росте трава,
давно не ходять, тільки кольорові
метелики в повітрі шлях знаходять
й птахи – над ними, а над ними – Бог…
Ми – мовчимо. Ми з мовою – у змові:
Правічну тишу слухаємо вдвох.

 

ДІЙСНІСТЬ

Поезія Тетяни Шептицької

Тобі

Жилка на шиї тихо схлипує.
Тіло вібрує від твого рику у слухавці,
по-хижацьки владного,
несподівано рідного.
Не витримую.
Хриплю у відповідь,
згадуючи миттєво
погляд із синього граніту,
сороміцькі сни,
брутальні обійми,
пекучі обіцянки.
Скучила.
Відстань поміж нами
вимірюється не кілометрами,
а роками і ситуаціями,
твоїми жінками і моїми страхами.
Пекло втішено сміється,
а рай німотно співчуває.
Наша близькість закручена
у надтугу пружину,
і коли вона вибухне - 
перевернеться світ.
Гонорові.
Чекаємо останнього дня,
аби не відповідати за наслідки.

Пам’ять Крут…

Простір стигне, у мороз закутий,
Час не йде – такóж замерз мабýть…
Справа нáсип, а позаду Крути,
А за ними і на Київ путь…

Там заслін крихкий – студентські чóти
(Але духом нескоримі, ні!)
Проти муравйовської піхоти,
Тих ординців чорних – матроснí.

У заброд досвідчені солдати –
Вже гвинтівок щúряться стволи!
А вони не вміли ще вбивати,
Може й неціловані були…

Поезія Дзвінки Легіт

Полювання Артеміди

Прекрасний олень! Я його вполюю.
З блідим туманом по бадиллю йду.
Тонкий мій ніж. Ліс холодом парує.
На рогах - леза знак. Та оленя не вб‘ю.

Ось кондор. Я спостерігаю.
Мій лук при мені, стріли, ятаган.
Я вистрілю в крило. Все вище він злітає.
Та вплетене перо у мій аркан.

Ось вороги мої. За ними рештки міста.
В руках у мене смерть. Покажу їм її.
Біжать чимдуж назад. Я дам усім добігти.
І жах, що їх спіткав, залишу в тій землі.

Тут будуть мої сади. Тут будуть мої ліси.
Тут тиша з дощем, і ще місячне сяйво.
Не дозволю нікому порушником в спокій зайти.
Припорошать сніги мною створене марево.

Поезія Таїсії Шаповаленко

 

Благословенна мить

Ти зупинив благословенну мить,
Я не живу в ній – розкошую…
Далеке море вечорів  мені шумить,
А ранок денницею мене віншує.

Єдиним поглядом, зате яким…
Не розминутися і не забути.
Такий далекий, а близький такий,
У дні розлуки і в годину смути.

Благословенна, безконечна мить:
Сяйва раптового блаженні струми.
Дні пролітають і життя летить
І б’є крильми у потаємні струни.

Поезія Інни Гончар

Небесне натхнення

До тебе іду я щоднини,
Праотча моя рідна мово!
До слова іду на гостини,
В душі завмираючи знову.

Ще тільки рушаю з порогу –
А небо дарує натхнення,
І йду я, щаслива від того,
Що в мене вкраїнське наймення.

Ось так кожна мить, наче диво:
Являється пісня у звуках
І, як розхвильована нива,
До серця з надією стука.

Минеться осіння негода –
І райдуга барви з’єднає,
Бо мова мойого народу,
Як сонце святе, не зникає!

Поезія Людмили Камерон

Стара хата

Стоїть хата край дороги, навкруги нікого.
Стоїть собі, зажурилася, бур’ян край порога.
І хвіртка хитається з вітром на одинці.
Коли вітру стає сумно - то скрипить у хвіртці.

Колись бігали босоніж малі ноженята.
Колись з квочкою ходили пухнасті курчата.
Був наповнений життям хлів біля хатини.
Чого тільки не було там: і корови, й свині.
Свого часу були й коні, були і лошата.
Розуміли всяке слово, дарма, що звірята.

Було повно повнісінько життя у хатині.
Був хазяїн справжній в хаті, була й господиня.
Всякого було потрохи: радості і суму.
Діти швидко підростали і гадали думу,
що так добре завжди буде, завжди буде літо,
а природа своє знає, ніде правди діти.

Об'єднати вміст