Поезія

Переклади Марії Слободяник

Адам Міцкевич

ДО САМОТНОСТІ

Самотносте, до тебе я біжу,
мов до води холодної у спеку.
Твої кристали дивні збережуть
чарівність хвилі, затінку безпеку.

Занурююсь повільно у думки
і мовчазну розпочинаю гру.
У хвилях непоборної ріки
я тілом захолону і помру.

Для мене ти – стихія, ти – глибока,
та морок на душі мені щемить.
Мов риба, сонця знов шукаю оком,
Із хвилі виринаючи на мить.

Височина чи глибина, в яких я зник?
Вигнанець не потрібен жодній з них.

 

Данте Аліг’єрі

«БОЖЕСТВЕННА КОМЕДІЯ»

«ПЕКЛО»

ПІСНЯ ПЕРША

Поезія Олесі Венгринович

З циклу «Маріонетки долі»

…жінка, яка чекає щоб в її життя втрутились

така тиха, що здається, ніби й не дихає.
завмирає при шумі, повертається на голоси.
все чекає, що втрутиться хто-небудь
І тоді усі сенси в житті її оживуть.

допрацьовує тиждень і місяць, ніяк не звільниться
їй не віриться, що так довго чекати, коли з вірою
все чекає свого happy end’у, свого закінчення.
хто розкаже їй, хто посміє ще

Поезія Вікторії Оліщук

у пошуках теми

 

***

просто молилася
щоб ти був не розстріляний
відриваючи лусочки цибулини
такої слізливої
такої крихкої
такої синьої-пресиньої
ворожила на щастя чи мо' біду
буде не буде
буде не буде
буде не бу
очі мружились
і пускали цибулевий сік
липкими краплинами
на перші лискучі думки
на перші тремтливі обійми
на просочені болем бинти
на цілодобові смерті і війни
відпусти не муч мене
благала цибулина
знайди мене
шепотів ти
непророщеним цибулевим сіменем
і тут мимоволі починаю розуміти
я забула як тебе звати
і тут мимоволі починаю розуміти
я ніколи не знала твого імені
і чи був взагалі ти

Поезії Ліни Ланської

СІМ

Я знаю, що не та... не так.
Де чистий лист, — життя переписати?
Щоб набіло, клітиночки-квадрати
В червоне вбрати, хай квітує мак.

Я знаю, що літа — літак.
На віражах від злету нескінченні,
Неначе напад вражої мігрені,
Смертельні кола вужчають, відтак

На нитці, сплетеній сяк-так, —
Чиєсь життя, оманливо прозоре.
Легке, як подих, і важке, як до...ре,
Шукає вихід для октави чакр.

Сім чакр, сім літер*, сім знайомих нот
Ведуть у світ, де лотос ніжний квітне
Прозріння де, прекрасно-непомітне,
У душу сяйво вихлюпне от-от.

Каріна Буяльська. Вірші.

ПИТАННЯ

Хто я для тебе? Що я для тебе?
Ще одна дівчина, янгол із неба?
Іграшка? Примха - палка до нестями,
Юна душа, що живе почуттями?
Хто ти для мене?
Що ти для мене?
Щось недоказане? Щось незбагненне?
Світле відлуння забутої ласки?
Хто ти? Я знов не знаходжу підказки…

Нащо знову ці  лестощі?
Скільки питань, у собі, мені нести ще?
Кажеш - привіт, а здалось - до побачення.
Зустріч в розлуки не просить пробачення…
 

Києве мій

Києве-батьку, глухий Вавилоне,
ніби і слухаєш — тільки не чуєш...
Щось підштовхне повернутися в лоно
дух твій, що в приймах і днює й ночує!

Щось-таки змусить твої перикарди
знову забитись рутенською кров'ю!
Серце покорою не переткати
в морі чужинського гапту та крою.

Майже під корінь, мов пень, ти підтятий.
Та, попри це, лізуть вперті пагінця.
Їх обсідають пісні, мов потята,
дзвінко окреслюючи українця.

Самоскалічений, ввігнаний в жарти,
збуришся проти безликого себе.
Пса «москалівщини» зась зображати!
Зріє натомість в утробі осердя.

Твердне прадавній скелет-витинанка.
Ніжить розбуджений дух окарина.
Кию, недовго твоїм вити мамкам —
квіткою з рани росте Україна!

                                         © Сашко Обрій.

Олена Євтєєва. Вітер з літер (фрагменти)

РОЗДІЛ І

***

На аркушах – неходжені сніги
і нотний стан в очікуванні звуків,
і полотно в передчутті снаги,
і глина прагне втрапити у руки.
Допоки не пригубиш, не назвеш -
лелієш у собі оте натхнення.
Тутешня пташка із надхмарних веж
у дзьобику несе благословення.

 

***

Питимеш дощ із трояндових келихів,
грітимеш руки промінням.
Вже листопадом так м’яко постелено,
скоро зима і прозріння.
У переддень неминучого холоду,
майже за крок до прощання
глянь мені в очі ніжно і молодо
осені пісне остання.

Вікторія Рутковська: Радість Воскресіння

ТРІУМФАЛЬНА ХОДА ВЕЛИКОДНЯ

Сонце весело променем грає,
Золоті дзвони радісно б’ють.
Воскресіння Христове єднає
Весь народ наш в єдину сім’ю.

Перемога життя! Перемога!
Смерть навіки Христос подолав,
Показав нам спасіння дорогу,
Шлях любові й надії проклав.

Він приніс себе Богу в офіру,
Він страждання терпів до кінця.
Воскресіння дарує нам віру,
Грішним дітям Святого Отця.

Поезія Альони Корденець

Онлайн імпровізація

Автори : Альона Кордонець і Юрій Прокопенко 

ДЕ ГОРИТЬ ТВОЯ СВІЧКА?

А:
Теплий вечір
І вітер замість обіймів
Карта неба
У безодні очей

Ю:
Десь по - світу
Ходить її Величність
Літо в житі
Сонмі п'янких ночей

А:
Блукаєш по карті чужої долоні
Ведеш себе ніби немаєш себе
Шлях вже поволі нагадує плівку
А пензель для перемотки згубив

Ю: 
Згубив на перонах
Як в кавовій гущі
Ворожка тобі розказала
Про шлях невмирущий

Ми

То були ми... 
У просте сімейне щастя 
перефарбували свободу, 
змінили координати
найкращих у світі речей, 
і голос схибнутої  радіоли
викрав смугастий записничок... 
То одна спільна секунда
збила з пантелику 
київський час 
і чорні дні здохли
в інтервалах нормальної 
кардіограми... 

Анна Малігон. Поезія.

Ще ні краплі тепла. Ще не знаю, хто ти мені, хто я
на долоні твоїй, поміж рисочок… Може, межа?
Ще не знято гірлянди. Ще десь осипається хвоя
на столи й килими, і на тіні забутих бажань

Кожне щастя – підслухане. Кожне застілля – не з тими
хто з тобою виходив з одного кривого нуля
Кожна мрія – діждати й дивитись, як наші нестимуть
у трояндову купіль дзвінких повоєнних малят

Завтра сонце наслинить льоди́, як дитина фломастер,
розпадеться на барви ця дика, густа білизнà.
Як це бачити, лікарю? Лікар не скаже. А Майстер…
Він у цьому так само безсилий… Бо хто його зна

Як на запах, іду на слова. Завантажено трафік
на віки́ наперед, і по датах біжить, ніби ртуть,
ненаситна пряма… Ми вигнанці своїх біографій,
нам не знайдеться місця у цім березневім порту

Голосами убитих німують до вітру ворони,
поміж нами і ними натягнута чорна скісна.
За весну цьогорічну ніхто не підніме червоне.
Та кому вона треба, ця стріляна, мерзла весна...

Поезія Марії Козиренко

АБАРА

Як ми молилися священній порожнечі...
Був у мене цілий світ
і хатка до неба,
де всі, кому треба,
збирали слова
зі звуків, що їх
наносив вітер
крізь сітчасті стіни.
Пустелі, що народжують веселку,
починалися на терасі
від вазона,
в якому чекали літа
кілька насінин
першого снігу,
що колись ліг у
мої долоні.
Ми вирощували птахів,
шили одяг...
такі сорочки, знаєте, до-о-овгі, –
зазвичай їх купували одну на двох,
а то й більше.
Ближче до весни
вітри розхитували оселю
й небо мінилося сиво-рожевим,
аби сповістити мешканців
про щорічну зміну полюсів
часу.
Слова захлиналися піском,
під яким танув дім.
І ми переходили
на нове місце.

Об'єднати вміст