Жінка-УКРАЇНКА

* * *

Накипіло. Наболіло. Вирвалось.
Закидати камінням можете.
Скільки часу жило - не забулося.
Я не хочу, щоб злість множилась.

Хто розумний, той просто змовчить.
Той, хто ближче, той зітхне з полегшенням.
Ну а решта у цвіль закутає
І шукатиме шлях прощення.

Я жива. І колись я сміялася.
І так само з-під лоба дивилася.
Зайве слово сказати боялася
І воно у мені колотилося.
 
А сьогодні я плачу над правдою,
Що не тими словами сказані.
Я на мить стала просто бабою
Та життя геть не медом помазане.

Накипіло. Наболіло. Вирвалось.
Говоріть - поки букви не сипляться.
Часу думать тоді не знайдеться.
А слова ті, на жаль, не потопляться.

2017 рік
 

* * *

Дрібницями метеликом щастя злітає,
За обрій між хмарами мудрість складає.
І те, що здається тебе не торкнеться...
Дай Боже... А раптом і справді минеться...

Складають життя не події, а люди.
І сенс, коли вовки виють всюди,
Нести свою правду? Розкрити обійма?
Він є, і має подвійне коріння.

Триматися напрямку в темряві складно,
По тілу гілляки блукають нещадно...
Та врешті, спіткнувшись, ти зможеш піднятись...
Іти дуже тихо, але не спинятись.

Не можна віддати усе на потури.
Лишіть все найкраще бридкої натури.
Життя... А раптом усе ж не минеться...
Камінням вони не дістануть до серця.
 

НЕЗЛАМНА

Не зламати, бо горя пізнала.
Не зламати – до смерті кивала.
Не зламати, бо час зупинила,
Не зламати, бо виросли крила.
Відтепер  лише посмішка – зброя,
І тепер  я двигун, а не Троя.
Бо сьогодні до всього готова,
Я із Богом веду своє слово.
Щастя є. Це  я знаю найкраще.
Щастя є. Все що сталось – на краще!
Щастя є. Озирніться навколо.
Не дозвольте, щоб серце кололо.
 

* * *

Чи знаєш ти як виглядає біль?
Солодким ароматом манить зранку,
Вдягає сукню, і у будень хвиль
Виштовхує на вулицю як бранку.
Мовчить. Спостерігаючи як ти,
Цілуєшся, смієшся, вперто віриш,
Бо знає, варто сутінкам зійти,
Він знов тобою володіє.
Чи знаєш ти як біль живе?
Він ковдру ввечорі застелить,
І в грудях солодко сопе,
Допоки відчай твій хурделить.
Чи знаєш ти чим біль живе?
Не знай. Бо він у скриню зачиняє
Все, що душі  твоїй нове,
Він не тебе, себе оберігає.
 

* * *

Я не залежу навіть від погоди.
Літню сукню одягнути? Теплий плащ?
Ти купляєш річ задля моди!
А я в спідньому візьму життя на абордаж.
Мені затишно як дощ цілує очі,
Мені тепло, коли вітер не стиха,
Ти ховаєшся змокріла в переході,
Я ж печаль під цим дощем змива.
Я - жива, і слово моє вільне.
Ідеальна? Ні. Часом складна.
Самотужки сплачую комірне,
А на решту - не ускладнюю життя.
І пірнала б може з головою
У сміттєві баки досі ти.
Аби я їх не наповнила водою,
І не висадила скрізь квітки.
Коли лють стає сильніша за відразу,
Ти облий себе плітками із відра.
Відчуваєш, важко як тримать образу!
Розумієш, чому зараз ти сама?
 

* * *

Мамо, рідна, рідненька, підкажи стежину,
Як здолати пагорби, і дістать вершину!
Мамо, сили втрачені, ти додай краплину,
Я не хочу плакати, та без тебе гину.
Мамо. Скільки змовчано, скільки утекло,
Ти терпіла приязно. Хоч тоді пеклО.
І на мить не стримавшись мене обняла:
«Я також нестримною у свій час була.
Все здавалось вічним, особливо час,
Але не тримав він рідних коло нас.
Ми росли, цуралися, бавились і вчились,
Часом розбігалися, часом розумілись.
Діти, виростаючи, іспит наш здають,
Одні поряд лишаться, інші - тугу п’ють.
І лише на сконечку власного життя,
Мати розуміє ким вона була».
 

* * *

Наче іскра вогкого багаття,
Жевріє тобою завтра день.
Як відлуння. Як живе прокляття.
Теплий берег слів і одкровень.

Ще не раз про тебе заспівають,
Ще не раз до неба піднесуть.
Ще не раз тебе словами обстріляють.
Ще не раз. Пригорнуть. Розіпнуть.

Ти ідеш, збира сміття обабіч.
Ти несеш валізу сновидінь.
Кожному, хто йде тобі на зустріч,
Відкриваєш щирість власних мрій.

Де ж то знати, хто ці мрії подарує,
Поховає або замкне в шафі на роки...
Може нишком тихо зреставрує,
Так, неначе це зробила ти.

Ти ж весна. Ти жінка. Ти світило.
Роздум генія на тему безкінечну.
Щастю часом не потрібні крила.
Щастя - коли серце лоскотить до щему.
 

* * *

Замість вітрил - натягнуте терпіння,
То швидкість набирає, то спиняє хід.
Немає часом розуміння,
Що корабель терпіння здатне потопить.

Дійде до краю, геть набрякнуть щогли.
Покривляється і зламані впадуть,
Ні пасажири спечені на сонці,
Ні вітер - серце корабля не заведуть.

Дрейфуючи по залишках маршруту,
Сумуєш часто, що не зміг стерпіть,
Водою з моря вимива свою отруту,
Ти знову й знову хочеш пить....

Замість вітрил - натягнуте терпіння.
Можливо краще збавить хід,
І викинути за борт спечене каміння...
А потім знову відновить маршрут.
 

* * *

Так багато в майбутньому минулого.
Перехресть і доріг незліченная кількість.
Зашарілая пам`ять воскреслого.
Незакінчених вчинків терпкість.

Недосказаних слів оберемками.
Де шукати початок закінчення?
Не хотіли. Та наче приречені
Нести хрест особистого зречення.

Виїдає сумління приборкане,
Ніч кадрує порожніми фразами.
Ми не бачим себе у майбутньому,
У минулому зайвого сказано.
 

* * *

Ми стрімголов пірнаємо в життя.
Нам би присісти, і на хвильку озирнутись.
А нас несе вперед без вороття...
Так хочеться одного - не спіткнутись.
Між тим, десь там - за тисячу доріг,
І досі на дзвінок обіцяний чекають.
Гниє давно облуплений поріг,
І привиди минулого блукають.
Та спереду не видно їх очей,
Не чути крику, не відчути подих.
Ти вже забув, а хтось не спав ночей,
Бо все чекав добра на дотик.
Ти все забув. Відмаш пообіцяв.
Розбувшись, дерся вперто вгору.
Коли ж чергового підйому стяг підняв
Побачив дим з палаючого двору.
І серед незрівняної краси
ти бачиш згарище колишніх обіцянок.
У ньому стліли друзі, вороги,
І мрії, перетворені на бранок.
А ти іди! Тепер позаду дим!
Їдкий, вонючий, як слова твої недавні.
Іди! Ти все зробив. Один.
Досягнення? Фантазії примарні!
 

* * *

Ми відповідь шукаємо: чому? Чому? Чому?
Самі себе вплітаємо з чУток у кабалу.
Самі себе обманюєм, і очі закриваємо,
Вкриваєм правду мармуром, ламаючи життя.

Воно ж і так ледь дихає, в самотності вмира,
А ми його байдужістю ще більше добиваємо.
А ми його зневагою, і злістю закриваємо,
І відділить не взмозі вже полову від зерна.

Але ж життя ще дихає, і руки простяга,
Відбитки слів жорстокості торкаються чола.
Вони чорніють соромом, безсиллям допіка,
Як пташеня лелечине із крилами крука.

І ми живем в байдужості, та гордо позіха,
Даремно сподіваючись, що не сягнемо дна.
І тільки збоку бачимо, де зламаний бутон.
І так свій шлях уквітчаний закатуєм в бетон.

А потім - лихо, лишенько, кричим на самоті,
Але краватка вибрана - її приміряв ти.
А міг щасливо падати, вставати і летіти,
На жаль, обрав байдужість,
 а не можливість жити.
 

* * *

Звичайна надзвичайна жінка.
Захоплення яскрава намистина.
Від втоми на обличчі лиш пір‘інка,
Хоча нутро скувала павутина.
Ой ні, її життя не маскарад,
Коли за посмішкою дикий звір блукає.
Коли уваги гідний лиш фасад,
Бридка луна зсередини на сонце чхає.
Вона навчилась з серцем воювати,
Кому потрібні всі її образи?
Вона навчила серце цінувати
Усім, хто намагався н школи вразить.
Вона не вміє більше зла тримати.
Чужі думки не годні для уроку,
Вона не хоче скалки більш виймати,
Стояти, боявшись ступити кроку.
Вона - звичайна жінка! Надзвичайною
Її зробила внутрішня краса.
І вмить троянда чорна стала чайною,
Забулося усе старе життя.
 

* * *

Її треба просто любити.
Не бити у груди. Горіти.
Не барви на комір складати,
Не зірками плечі вкривати.

Її треба просто любити.
Як вміємо. Книжку закрити -
І Слово з думками зв’язати.
І жити. Плекать. Віншувати.

Її треба просто почути.
Як власну дитину.  Відчути.
У різні часи, у епохи
Не рвати на шмаття у боки.

Вона потребує підтримки,
Вона вимагає оцінки.
Вона так втомилась боятись,
Помилками скрізь вибачатись.

Іі треба просто любити.
У серці сховати й носити.
Моя Україна - одна!
А вибір - то
                       правда твоя!
 

* * *

Я відпущу печаль вишневим цвітом.
Заллю промінням сірих буднів цвіль.
Я - жінка. Я керую світом.
В рушійне паливо стікає весь мій біль.

І я не раджу вам зі мною гратись.
Троянди можуть сильно травмувать.
Я пропоную тихо здатись -
Бо живоплотом неможливо керувать.

Сталева витримка сильніша за образу.
Терпіння має золота вагу.
Я плачу, але згодом - не відразу,
Вам не піднять висот, яких я досягну.
 

ПРОВИНА

Я кожен день кладу на коліна.
І в кожній миті болить країна.
Ніжно проводжу рукою години,
І відчуваю журбу України.

Кожне серденько, що ніжно палає,
Ніжно по шкірі тепло розсипає,
Кожний осколок, що тіло з’їдає,
Через клітини мої проповзає.

І не здолати ту тугу прокляту,
Що з-під землі проповзає у п’яту,
Що у самісіньку душу стріляє,
І свою спрагу у серці справляє.
 

* * *

Я не вмію ходити тихо
Як татаро-монгольська навала.
Всі емоції над головою
Я ніколи від вас не ховала.
Я не вмію мовчати коли вже
Переповнює келих терпіння.
Не вітаю тупе слово «каже»
Бо не має воно розуміння.
Я не можу стримати щастя,
Гнів і сльози пускаю із вітром.
Це не добре, я знаю. Одначе
Я і далі ітиму за світлом.
Друзів своїх не стану тримати,
Знаю доля зведе всіх докупи.
І не буду причини шукати,
Часом треба із кимсь перебути.
Я не стану доводити намір,
Просто лишу його біля себе.
Бо коли вщухне навколо гамір,
Я не втрачу усіх вас для себе.
Не пройду, зупинюся на хвильку.
Приховати можна багато.
Та навіщо підводити неньку
Моє щастя для неї - свято!

* * *