Поезія Тетяни Волошиної

В притворі снів

В притворі снів тупцює листопад.
Розхитує зітханням срібну Чашу*.
На варті світу прадуби стоять.
Про їхній вік й могили не розкажуть.

Лабетами тримають небосхил,
Скриплять великовізно* і старечо.
З усьої віри і з останніх сил
Чекають на Господнього Предтечу.

Ніщо їм катавасія епох.
Сильніші од стихій і зла дуби ці...
В притворі душ стоїть-тупцює Бог.
Безсмертя Чаша у Його десниці.

---
Чаша* — назва сузір'я
Великовізно* (Великий Віз - стара назва сузір'я Великої Ведмедиці)
 

Переродження

Анемія в неба.
Сіре.
Впав униз гемоглобін
І місцями біла шкіра
Є білішою од стін.
Кривуваті пальці дуба
Вже не втримують листа.
Маже сивим осінь губи,
А у серці — золота.
 

Ти її сотворив

Перше багряне листя...
Боже, його спини!
Осінь твоя так близько,
Наче від неба — сни.
Вчора ще квітли груші
Біля моїх мімоз.
Боже!
Ти ж не порушиш
Закономірне щось!..
Стукають краплі гучно
Солодом літніх злив.
Осінь ця неминуча.
Ти її
Сотворив.
 

Я бачила Бога

Я бачила Бога.
"Предивно", — процідить агност.
Кивне головою, всміхнувшись лукаво, безвірник.
Я правду сказала.
У місті, де пил і хаос,
Розквітнули стіни.

Я бачила Бога.
Він сів на березову віть.
Співав спозаранку. Виманював голосом душу.
Його на горі, де приліс врочисто стоїть,
Недільний день слухав.

Я бачила Бога.
Вмільйонне повторю: то — Він.
Про це нашуміла під вікнами церкви калина.
Я бачила Бога, коли посміхнувся мій син.
В очах мого сина.
 

Коники білі

А коники білі
Пливуть і пливуть виднокругом.
— Куди ви, лошата? — питає дитинства поріг.
— Ми ж тут... недалечко.
Присядем спочити за Бугом,
Де прадідів кості пильнує марщавий горіх.
Ми тут заночуєм,
У водах цукрово-блаженних.
Під сонця бандуру.
Під чайок щемливий наспів.

А я виглядала,
Щоб ви повернулись до мене.
Та вас розбудити ні Місяць, ні Бог
Не посмів.
Ви спали іконно.
Здавалось, у вічнім покої.
Здавалось, не вийдуть ні роки по вас,
Ні зима.

... А коники білі лишилися там, за рікою.
Куди переправи з мойого порогу
Нема.
 

У цьому селі

Половіють жита.
Поставало снопами колосся.
І гніздо журавля навертає солону сльозу.
Тут, у цьому селі, все моє, все найкраще збулося.
Безграничну любов я у Вічність з собою несу.

Скільки всюди красот!
І коралові днища, і гори.
Скільки всюди чудес!
Водопади і неба межа.
Тільки що мені світ!?
Залікують лиш води прозорі
Всі урази, що в міх назбирала по світі душа.

Що та велич мені!?
Я без тебе — листок листопадний.
Покружляю та вітер потопить в найближчій ріці...
Половіють поля...
Невмирущо.
Нетлінно.
Принадно.
Половіють поля
У Великій
Господній
Руці.
 

Калачики

Не сичіть на мене, гуси.
Ми свої.
Всі ці рани врачувала мати-й-мачуха.
Ще співатимуть до серпня солов'ї.
Ще насіння дозріває
У калачиків.

Ми поділимося ним,
Як і колись.
Ви не жадні.
Тільки теж насіння любите.
Літо полем пробігає,
Наче рись.
Поле з небом до обжинок
Братню гру веде.

Ми поділимося ними без ночей.
Виглядає із калачиків
Душа моя...
Не сичіть на мене, гуси.
Гиля-гей!
Не сичіть на мене, гуси.
Ще дитина я.
 

Місту

Ну як тобі у льолі кам'яній?
Мовчиш? Мовчиш... Та знаю, що спекотно.
Так жаль тебе. І втомлює твій дотик.
Розчавлює на місці подих твій.

Ну як тобі? Та що я... не чужа ж...
Німуй до неба. На чоло подує.
Так жаль тебе. І навіть більше, чуєш?
Та й більшому, урешті, є межа.

Ну, як... Гаразд. Гаразд... Мовчу.
Ти теж корінням із гаїв та лісу.
Тобі це літо, ніби меч — в залізо.
Для мене ти — як літо без дощу.

Ну як тобі…
 

Я хотіла

Я хотіла тебе побачити
В цьому світі, що духом тліє.
Підключала до сонця ґаджети,
 Їх затерла до ішемії.

Я хотіла про тебе дихати.
Ні! Я дихала повногрудно.
Та щось зойкнуло раптом: "Тихо ти!"
Розкололося пополудні.

Я хотіла те "щось" заклеїти.
Ні! Я клеїла рубіконом.
Та мені показав на двері ти
Із душі, що блудила колом...

Із вітрів, що котили м'ячики —
Наших буднів з тобою стронцій.
Я хотіла тебе пробачити,
Та не витримав   ґаджет сонця...
 

Зцілення

Мироточить моє "люблю" —
Хтось цвяхує до древа серцем.
Я себе на думках лювлю,
Що повернення —
Гірше смерті.

Збожеволіла?
Ні.
Проте...
Ще воліла б, мій Боже, дива:
Тую рану, що миро йде,
Не колоти ізнов наживо.
І покласти митарствам край,
Поховати насмішки ниці...

Кровоточить твоє "бувай".
Тільки миро
Цінніш
Кровиці.
 

Ти був

Ти травнем був. Безвусим і зеленим.
Хмільним під вечір.Теплим уночі.
Твій погляд залишав тебе у мене
Під оплески небесних глядачів.

Ти сильним був. Душею — не фізично.
Тобі що зими, що весна — одне.
Я чула, як шепочуться по звичці,
Що ти кохаєш все-таки мене.

Ти чесним був. Сказав — і попрощався.
"Дарма" — прийшло пізніше, а тоді
В утопії твоє купалось щастя,
Сплановане на іншого біді.

Ти... був. Таку годину не забути.
Я досі на плече кладу чоло.
Ти був! Тебе привів у хату лютий.
На жаль, мене на світі не було...

Ти травнем був...