Жінка-УКРАЇНКА

* * *

Опадають слова, щоб принишкло зітліти. Овва!
Мімікрують, ганьблять, хижаками впиваються в душу.
Я залежність від них убиваю ножами стома,
Ублаговую, зцілюю й знов прихилятися мушу.
Намалюю собі найвеличнішу з всіх перемог —
Над чужими словами й своїм перед ними безсиллям
І життя про любов, прийняття без торгів і тривог,
Бо інакше несила шляхи торувати, несила!
 

* * *

Не нівич зайвих слів у цю сливову ніч,
Що навсебіч послалась падолистом.
Слова — хистка сльота, несказаних опріч,
Тих, що не чула я, розчулена пречистим,
Як вранішній кришталь, гойданням тиш твоїх,
Мовчань відвертих, що аж ранять губи.
Як мужньо ти один усі слова зберіг
Від згуби, кривд, образ у нетрях пресвятих.
Торкнись чекань отих, слів не торкайся, любий.
 

* * *

Ти отруєний морем і просолений, мабуть, наскрізно.
Я лякаюсь від думки, що ти лиш здаєшся живим.
Бачим різні сезони і святі небеса бачим різні.
Я зустріла, впізнала, чекаю тебе лиш таким.
Я квітчаю домівку, на твою ж хвиля пащу голодну
Роззявля щохвилини, і я холодію вві сні.
Що ти, я не сумую, просто трохи самій прохолодно,
Бродять хижі вітри і настирні думки навісні.
Давнє море гуляло. Я була, та тепер призабула,
Може, рибою хляла від тиші, а, може, крилом
Фарбувала я небо і в блакиті його потонула,
Та немає різниці, бо минається все загалом.
Так, я знову про море. Тут, напевно, стояли баркаси,
І корали, як зуби, їм шкрябали шкіру слизьку.
Ще траплялися люди, що не взнали, як плачуть, ні разу.
Сині води в потребах на сльози везли на візку.
І знекровилось море, а в степу нема де швартуватись.
Ти ж не винен, що то морякам, як жадана шала.
Тут сьогодні зі мною був відвертим сам місяць горбатий,
І сказав, що ждучи я вже надцять життів прожила.
 

* * *

Я гулко дихала. Гукнули — я й пішла,
Світанок почепивши на плече.
Прищіпок декілька на шворці.
Хай стече.
Повішу.
Вогкий — холодом пече.
Аж під обід заниділа душа.
Чи випрасувати?
Туди, аж стік увесь.
 

* * *

Як втілення моєї втоми сум,
Що припадає на одне коліно,
І я його щоосені несу
Смиренно, молитовно і сумлінно,
А він клекоче, кличе і клює
Мене в порожнє вперто і болюче
Він злючий кривдник і у нього є
Жага, що доста крихіт дістає,
Тих, що, здавалось, припинили мучить
 

* * *

Ранок лоскоче обвітрені осінню рани.
Обрію сонного бранка встану — повстану
З мертвих, відспіваних птаством дбайливо зарані.
Кожної осені панство, ніби в останнє.
Вже он небавом вславлятимем світлого пана.
В світлого пана зі святості темна сутана.
Овидів ясна мана — тимчасова омана.
Манна холодна впаде невблаганно-жадана.
 

З літечком

Набундючені хмари принесли мені літо в подолі.
Розмовляли поволі, бо все із води і роси.
Говорили:
— Ти ж знаєш, що іже на небі єси,
То єси й на землі і в найглибшій від світла коморі.
Дзяволить он трава, як малі та прудкі цуценята,
Підвелася на дибки і хоче стрибнути у вись.
Пам'ятає, можливо, що так вже робила колись,
Та коріння тепер не ментальне й тримає завзято.
Кажуть:
— Коловорот, круговерть, часоплин-колообіг.
Невимовні бажання лягають пластами під спуд,
Ллє вода забуття, розчиняючи сенси повсюд,
А дерева та трави все п'ють, наче вої хоробрі.
І оце тобі літо, тож спаси, як на те твоя воля,
Бо усе, що несправжнє не можна лишати й на мить.
Грій і пести щодня, бо йому теж нестерпно саднить,
І озветься добром дух покосів сухих у стодолі.
 

Осіння аритмія

Ов! Осене!
Осанна із осанн моя тобі.
Дощі он з хоругвами.
Цариця — справжній сан твій, далебі!
Промов мені, скажи, прошепочи
Листком загиблим
ЩО злоті жертовні,
По вінція повні,
Хочуть мати ще?
Як агнець божий,
Тихий і терплячий,
Тобі корюся — цей солодкий щем!
Вчаровано, незряче
Іду навпомацки,
Де пахне падолист.
В душі холоне,
Що, як відштовхнеш,
Бо маєш хист,
Властителько моїх думок,
Без меж ти можновладна.
І зась мені бажати
Твоєї ласки —
Застарілі ґрати
Тримають одаль.
Досить мною гратись —
Не вічний пасок.
Дай чи відпусти!
Туманами молочними
Мости сховала —
На кпини брала,
Бо ж доріг нема.
Я бути відданою
Вибрала сама.
І от втомилася!
Прости мене, царице,
Жебрачці поряд бути не годиться.
Сьогодні зранку
Інше в око впало —
Розісланий під вікнами вельон.
Чи мала я вагання?
Так! Чимало.
І не прокльон тобі мій, а поклон.
З коханими не судиться спокон...
 

Воршула

Безглуздо у кудись наосліп йти.
Аби хоч сховок вгледіти хисткий.
Аби хоч учувалось – десь там ти
Пильнуєш тишу.
Спалені мости минув.
І в млосну ніч триклятому млину,
Що перемелює всі вимиті кістки,
Золи у борошно
Зі зла на хліб жаский майнув.
Зів'ялі пелюстки 
Від подиху мого — за сіль.
Я випечу печаль усіх прощань,
Примарність всіх зусиль.
І причащу
Зачерствілими крихтами птахів,
Ми сядемо на дріт і пакільці.
І сміх, і гріх — однаковісінькі хвости
І дзьобики у горобців.
Жалобнішою посеред хустин
Прикрила ніч пожовклій повні лобика.
Ми вже на прикінці.
Тож обери обернену мене.
Сховай в руці.
 

Інше світло

Поза веслами, перевеслами,
В хаті, схованій горе-теслею,
Бо не дав дверей, лиш віконниці,
Там сестра моя світла молиться.

За містами з мостами дужими —
Остовпілими, осоружними.
В клітці клятій будинка катова
Ясно тьохкає серце братове.

Довгі потяги, наче протяги
Широм* нишпорять, тягнуть потягом
Тіло з натовпом, що безнадобно,
Може, жадібно на все надбане
В рейки тулиться, злежнем* множиться
Поміж межами, що, як ножиці.

На живця життям поза Уманню —
За інакшими, за розумними.

До сестри горнусь — сестро, горлице,
А вона моїм ликам молиться...

– Ясний братику, де ж я братиму
Світла світові, тиші натовпу?

Приголубив брат скрушну голову.
Каже :
— Ти моя заговорена!
Жаром ятришся, ловиш ятерем —
Поза овидом скрита й дадена.
 

* * *

Ухвачу вербу за кісоньки —
Хай не віються...
Ухвачу дощі за слізоньки —
Хай не сіються...
Ухвачу за промінь сонечко —
Хай не котиться...
Мишку ухвачу за хвостичка —
Хай воротиться...
Мишко, мишко-покотишко, де ти бУла?
Де моє дитинство, сірая, позабула?
Як так швидко все чарівне промайнуло?
Що ти замість, сіромашко, там здобула?
Під якою всі скарби складала лавкою?
І чиєю накривала халявкою?
Чи ішла вже тая киця хитрющая?
Мишко-мишко, я вже очі заплющила...
— Мишко, мишко-покотишко, де ти бУла?
— В Бога бУла!
— Що робила?
— КрАсно ткала!
— Що наткала?
— Ковдрочку смугасту яскравую
І у неї склала цікавеє,
І сховала у Бога під лавкою,
І прикрила старою халявкою...
Киця ходить, кругом ходить —
Свого сала не знаходить!
— А ти йди собі шляхом тихесенько
І до Бога дотупочеш скоресенько.
Там вклонись Йому низько-низесенько,
Попід лавку зазирни уважнесенько.
Там у ковдрочку дитинство замотане —
Дочекається тебе заклопотану...
— Мишко, мишко-покотишко, де ти бУла?
— В Бога була!
— Що робила?
— КрАсно ткала!
— Що наткала?
— Кусень сала!
— Де сховала?
— Під лавкою!
— Чим прикрила?
— Халявкою!
Киця йшла і знайшла!
— Кицю-кицю, верни сало,
Не повернеш — в'язи звернеш!
Прабабуся так казала
Й на моїй малій долоньці
Візерунки малювала.
Наче мишкиним хвосточком,
Своїм натруженим персточком...
 

Радість

казка

Свище птах зимовий хижий, в'єтья снігу купа.
Скоро в білого яєчка лусне шкаралупа.
І посипеться снопами весняне проміння,
Відігріється земелька, річечка, каміння.
Виструнчаться первоцвіти на лужках строкатих,
Поназгукують музиків — джмеликів мохнатих.
Прилетять пташки додому через море й доли.
Повбираються в зелене рівчачки і поле.
Запишаються дерева, заскрегочуть жаби.
Я сидів би край віконця, літечка чекав би.
Та не всидиш біля шиби — скуголять санчата,
Просять повезти на гірку, хочуть пустувати.
Залечу на тих санчатах аж у сніжну зграю.
Запитаю, як там в небі яєчко? Чекає?
Чи міцне, чи вже стоншилось?
А сніжинок купа
Скаже, що слізьми стече, як лусне шкаралупа.
Якось сумно мені стане, повернусь до хати
Тай подумаю, що в хугу гарно засинати.
І скажу зимі сердитий — хай собі триває.
Завтра зранку зі сніжинок я кульку зкатаю,
Бо лютневий холод хибний: то тріщить, то плаче,
А сніжинки веселенькі, їх шкода, одначе.
Тож сховаю в холодильник, щоб не знала мама.
А, як знов зима завиє, кину в небо прямо.
Хай летять собі, сміються, переспавши літо.
От тепер всьому я радий!
Раджу й вам радіти!

* * * * *