Поезія

Олександр Бившев. Російському окупанту (рос.)

Доброго здоров'я! Вирішив запропонувати вам свій найновіший вірш з «Українського циклу». Здоров'я і всіх вам благ в новому році! СЛАВА УКРАЇНІ!

РОССИЙСКОМУ ОККУПАНТУ

Горько плачет «укропа» вдова. –
Не вернётся Микола из плена.
«Отпускник», слышишь эти слова
«Чтоб твой род до седьмого колена!..»?

Путь москальской державы кровав.
Вот ещё одна страшная драма…
Хлопчик тянет её за рукав:
«Де наш тато, скажи мені, мамо?..»

Ярина Мавка: "Я така неминуча..." (нові поезії)

Ярина Мавка

***

Коли качелі річок
Опускаються на коліна
Цей тендітний листопад
Виймає ноти й скрипічні ключі
Грає відгомін дзвонів 
На органі …..

 

***

Я віддам свій барвінок
Тобі 
Натщесерце 
Назовсім
Барвінок сніжинок
Обплете твоє тіло
….зранку

«Все голосніше спів у тиші молитовній…»

ЗІЗНАННЯ

Все голосніше спів у тиші молитовній –
Ні душу, ні птахів мовчанням не скуєш.
Про Місяця лице прекрасне та безкровне,
Про Сонце золоте той спів, про все – без меж.
У глибині очей – і зелень перестигла,
І рідна, і сумна задумливість твоя.
У глибині очей... моїх. На вічність встигну
До себе – у тобі, в собі – до тебе я.

Я сплю в алькові з верб... Їх постаті сутулі
Юрбляться вздовж ріки, неначе в прощу йдуть.
У тріщинах кори – приховане минуле,
Від спогадів рубці, нелегка довга путь...
По кронах в’єшся ти у голубінь лелечу.
Корінням рвешся вглиб, в сакральну суть ґрунтів.
І шавлієва шаль твої вкриває плечі,
Де котиться з-під ніг орнамент споришів.

Поезія Світлани-Майї Залізняк

Нуар

Подеколи рвійно дарує букет. фаетон –
І … хочеш-не-хочеш, а мусиш летіти, бо вітер …
Пливкі парадигми лягають на вишитий льон.
Вертаєш утрачені марева, псевдомагніти …

Голубиш, палаєш … Десь опік присипле перга.
Линяє зміюччя. " …шерше ля шерхоче …" – пшениця.
Ось дощ затяжний – від неділі аж до четверга –
Розмиє високі орелі, у стилі нуар небелиці.

Каплички … дзвіночки … безгомінь … озера …. мости …
Криваве тату-махаон – на шагреневій шкірі.
Майнули мангусти поміж голубих капустин.
Ряд сонячних зайчиків креше готична рапіра …

Андрію Кузьменку (Кузьмі Скрябіну)

%d0%ba%d1%83%d0%b7%d1%8c%d0%bc%d0%b0-%d1%81%d0%ba%d1%80%d1%8f%d0%b1%d1%96%d0%bd-%d1%82%d0%b0-%d0%b4%d0%bc%d0%b8%d1%82%d1%80%d0%be-%d1%80%d0%be%d0%bc%d0%b0%d0%bd%d0%be%d0%b2Жахлива, тужна нічка. Лиш попіл есемески
Коханої людини, що вже Тебе нема…
Тепер такі тут «звички»: у нас – ні дня без стресів…
Матуся – горобина, і донечка – сама!

Та чи зникає море? Про раннє розставання
Ти, друже, знав, здається, піснями відчував!
І ось, неначе вчора, побачились востаннє;
Печаль – мов куля в серці! І сльози – у рукав… 

Пролив тихцем дещицю пронизливих сльозинок – 
Яскраві зорі гаснуть найшвидше в небесах…
Твій янгол не стомився, це – просто відпочинок;
В душі ще віршів – рясно, і пісня – на вустах! 

Твій човен не вернувся, немов Ковчег, блукає,
Лунає щирий голос крізь вогкий листопад…
Лиш розірвались буси, і ладан пахне раєм;
Неначе стиглий колос, схиляєшся від втрат. 

Мов кінь, що скинув збрую, лишивши темну зграю,
Земні іржаві ґрати людської суєти…  
Востаннє аплодую, востаннє співчуваю:
Хай буде добре, брате, і вільним станеш Ти.

Дмитро Романов, Сергій Дзюба

м. Чернігів     

Нічний експрес

Під стук коліс останній із вагонів
Через хвилину зник в далеку ніч
Лиш пес, що залишився на пероні,
Дрижав серед засніжених узбіч.

Завила, розійшлася хуртовина,
До скрипу загойдала ліхтаря.
Подеколи тривожна грюканина
Доносилася глухо іздаля.

Нічний експрес свого пришвидшив ходу,
Рознесла провідниця теплий чай,
І почались вагонні переходи,
Як в потягах буває зазвичай.

В купе на верхнім ярусі солдатик
Обличчям повернувся в бік стіни,
Спить, просто укриваючись бушлатом,
Невимушена звичка із війни.

На нижнім їде з хлопчиком матуся -
Непосидючим щирим пустуном.
«Подайте все, до чого дотягнуся», -
То до дверей, то лізе у вікно.

Поезія Галини Дячок-Охримович

У день Всіх Святих

Дні сірі-сірі
       дні понурі
              на землю сіють
                     крізь пелену навислу
                            небесні сльози
на дерева чорні
       на трави зів'ялі
              на лист опалий.
То янголи плачуть.

Поетичні переклади з німецької Галини Дячок

G. Trakl

Zu Abend mein Herz

Am Abend hört man den Schrei der Fledermäuse.
Zwei Rappen springen auf der Wiese.
Der rote Ahorn rauscht.
Dem Wanderer erscheint die kleine Schenke am Weg.
Herrlich schmecken junger Wein und Nüsse.
Herrlich: betrunken zu taumeln in dämmernden Wald.
Durch schwarzes Geäst tönen schmerzliche Glocken.
Auf das Gesicht tropft Tau.

Моє серце надвечір

Надвечір чути лиликів крики.
Двійко коней стрибає в лузі.
Клен шепоче багряний.
Подорожньому трапився шинок край шляху.
Що за розкіш: вино молоде і горіхи.
Що за розкіш: сп’янівши, у сутінки лісу брести.
Крізь чорне гілля так болісно - дзвони.
На обличчя впала роса.

Роксолана Жаркова: Це мати, яка ще росте

Мати, яка ще росте…

Це мати, яка ще росте. Тістом у надрах земних.
І ліпить сама себе зі солі, води і мук.
Печеться вогнем утрат, навіть найбільші з них
Не в силі спинити її годинників стук.

Сплітає години собі, як маскувальну сіть.
І вибухає враз, замінована від зневір.
Ви їжте її по шматку, та молока не просіть,
Під небом, хоча й воно розстріляне вже до дір.

Це мати, в якої – крик, ви не дивуйтесь так, -
Вона розучилася слів, повних речень і шепотінь…
Із ребер її Карпат проростає полин і мак,
А лона її морів народжують рибну тінь.

Поезія Роксолани Жаркової

Осінь

А тобі би ще трохи сили для рим і для зим,
І світла в туманні світанки сірографітні,
І трошечки суму, бо радості обрій за ним,
Щоб на ньому були ми для когось почуті й помітні.
Щоб тебе хтось ліпив теплими пальцями слів,
Долонями ласк, де накреслено шлях під лінійки.
Будь прямою собі крізь зигзаговість пройдених днів.
Будь прямою як можна довше, як можна стільки.
Будь прямою, навіть коли на трасі знак «поверни».
Будь прямою і не сутулься думками й плечима.
І навіть коли болітиме, пригорни.
І навіть коли мовчатимеш, благослови очима.

Поезія Зої Ружин

Мудра лебідка

Оратів – найвища точка Поділля,
Вода тут джерельна, цілюще все зілля.
Земля древніх Русичів силою повна
Від пращурів слави вона повнокровна…
Тут орії древні орала кували
По білому світу знання роздавали.
Всі люди – орійці були патріоти,
Вони не цурались важкої роботи.
Бабця завзята, арійської крові,
Брала знання із криниці любові.
Твердо стояла на глибі моралі,
Принципи мала правдиві та сталі.
Рід старожилів устав честі мав –
Через століття передавав …
В звичаях – мова і пісня, й культура,
В Роду з віків – богатирська структура.
Всі зобов’язані Роду служити
З вірою в Бога творити і жити.
Діти, мов квіти на грядці, зростали,
Від Генів Роду – здоров’ям буяли.
Разом із бабцею трави вивчали,
Щоби самі родовід лікували.
Щоби любили і землю, й природу,
Щоби наповнились рідної вроди.
Щоби дерева і ягоди знали,
Щоби гриби своєчасно збирали,
Щоб у росі під зорею купались…
Щоби до сонця щоранку вітались!
Ну а дідусь, крім гончарства науки,
Мав золоті, загартовані руки.
Все він на світі потужив робити
Вдома без діла не міг він сидіти.
Він же рибалка й мисливець невтомний,
Завжди улов задоволенням повний.
Сіно ж, як косить, коса, аж свистить,
Любо у батьківськім краєві жить!
Сіно духмяне в копиці збирали,
В зиму сушили – заготовляли.
Вдячно худоба його ремигає
Та й молочком дітлахів пригощає.
Злагоджено йде робота щодня,
Звикла до ритму чіткого рідня.
Бабця й дідусь є зразком для юнацтва,
В них зародили правдивість і братство.
Старших за себе людей поважали,
У прирікання вони не вступали.
Вірні закони усі шанували,
Мудрості помисли переважали.
Предки, невидимо поруч із нами,
Тішаться добрих поривів ділами.
Силу вливають із подихом – вітром,
Щоб були чистими тілом і житлом…
Дід вольовий, вправний будь-що зробити,
Бо ж за плечима знання не носити.
Дужий, як дуб, мудрий, наче змія,
Усмішка щедрістю вдачі сія!
Кожна онука цнотливість хранила.
Бабчині звичаї з чемністю вчила:
Борщ, галушки і вареники, й квас…
Все приготують в означений час!
За довгі нігті всіх бабця сварила,
Каже: «Вони – перепона для діла
З довгими нігтями можна й згрішити –
По господарству все шкодять робити!»
«Куркою» звала невмілих й лінивих,
«Качкою» – по господарству грайливих …
А Чепуруха то вже господиня!
Вміє – усе, добрих справ повна скриня…
М’ятою бавить себе недаремно.
Потом не тхне, миє тіло щоденно,
Фартух у неї завжди білосніжний,
Голосу тембр задушевний і ніжний…
Дивно… та жодна з дівчат без образи
Всі зауваження брала відразу.
Кожна чекає, що бабця похвалить,
Поруч з собою на стільчик посадить.
Ніжно обійме онучку за плечі,
Звісно, що жодна з них не суперечить…
Дід все це бачить, підкручує вуса,
Строгість тримати господар-дід мусив…
Любить він бабцю, красуню-лебідку,
Хоча летить час невидимо швидко.
Вік прожили в мирі з Божої волі,
Вдячні одній на двох праведній долі…
В погляді, в рухах гармонія ладу,
Жоден із них не тримав в серці зраду.
Добре зерно все життя засівали,
Щоб в родоводові всі розквітали.
Мир та любов хай панують навіки!
Хай благодаттю наповняться ріки!
Вчиться хай жити для щастя малеча,
Духу вогонь хай горить молодечо!

Міла Росік: "Любов - мінлива квітка..."

Втома

Сніжини заліпили рами нашого вікна. 
І холод пробирався в дім, хоч як ми не тікали 
У пледах голови ховали, руки - до тепла,
Та гріти припинив чомусь отой вогонь між нами. 
Люстерко билося разів зо два, вже лихо віщувало,
Металася розпатлана в істериці вечірній. 
За плечі ти хапав мене, благав спинитись в'яло - 
В очах скляних читала я – коханому все рівно. 
Коли ми берегами стали? Хто розлив річище? 
Калюжка сліз моїх гірких у тій воді втопилась! 
Не боляче, не боляче… Ще дужче, чуєш, свище?.. 
Якби ж ти знав, коханий мій, як нині я втомилась. 
Як дім наш смутком весь проник, з тобою ми й не знали, 
Бо хризантеми на вікні поникли непомітно. 
Та раптом песик бідний зліг, що разом купували. 
І наш улюблений камін давно живе без світла. 
Лиш цій самітниці-зимі не довго зоставатись, 
Бо гілочка із брунькою постукала у шибку. 
Коханий, знаєш, а мені додому повертатись 
Немає сил... Чия вина? Любов - мінлива квітка...

Сніжини заліпили рами нашого вікна. 
І холод пробирався в дім, хоч як ми не тікали 
У пледах голови ховали, руки - до тепла,
Та гріти припинив давно отой вогонь між нами.

Об'єднати вміст