Поезія

Роксолана Жаркова: Це мати, яка ще росте

Мати, яка ще росте…

Це мати, яка ще росте. Тістом у надрах земних.
І ліпить сама себе зі солі, води і мук.
Печеться вогнем утрат, навіть найбільші з них
Не в силі спинити її годинників стук.

Сплітає години собі, як маскувальну сіть.
І вибухає враз, замінована від зневір.
Ви їжте її по шматку, та молока не просіть,
Під небом, хоча й воно розстріляне вже до дір.

Це мати, в якої – крик, ви не дивуйтесь так, -
Вона розучилася слів, повних речень і шепотінь…
Із ребер її Карпат проростає полин і мак,
А лона її морів народжують рибну тінь.

Поезія Роксолани Жаркової

Осінь

А тобі би ще трохи сили для рим і для зим,
І світла в туманні світанки сірографітні,
І трошечки суму, бо радості обрій за ним,
Щоб на ньому були ми для когось почуті й помітні.
Щоб тебе хтось ліпив теплими пальцями слів,
Долонями ласк, де накреслено шлях під лінійки.
Будь прямою собі крізь зигзаговість пройдених днів.
Будь прямою як можна довше, як можна стільки.
Будь прямою, навіть коли на трасі знак «поверни».
Будь прямою і не сутулься думками й плечима.
І навіть коли болітиме, пригорни.
І навіть коли мовчатимеш, благослови очима.

Поезія Зої Ружин

Мудра лебідка

Оратів – найвища точка Поділля,
Вода тут джерельна, цілюще все зілля.
Земля древніх Русичів силою повна
Від пращурів слави вона повнокровна…
Тут орії древні орала кували
По білому світу знання роздавали.
Всі люди – орійці були патріоти,
Вони не цурались важкої роботи.
Бабця завзята, арійської крові,
Брала знання із криниці любові.
Твердо стояла на глибі моралі,
Принципи мала правдиві та сталі.
Рід старожилів устав честі мав –
Через століття передавав …
В звичаях – мова і пісня, й культура,
В Роду з віків – богатирська структура.
Всі зобов’язані Роду служити
З вірою в Бога творити і жити.
Діти, мов квіти на грядці, зростали,
Від Генів Роду – здоров’ям буяли.
Разом із бабцею трави вивчали,
Щоби самі родовід лікували.
Щоби любили і землю, й природу,
Щоби наповнились рідної вроди.
Щоби дерева і ягоди знали,
Щоби гриби своєчасно збирали,
Щоб у росі під зорею купались…
Щоби до сонця щоранку вітались!
Ну а дідусь, крім гончарства науки,
Мав золоті, загартовані руки.
Все він на світі потужив робити
Вдома без діла не міг він сидіти.
Він же рибалка й мисливець невтомний,
Завжди улов задоволенням повний.
Сіно ж, як косить, коса, аж свистить,
Любо у батьківськім краєві жить!
Сіно духмяне в копиці збирали,
В зиму сушили – заготовляли.
Вдячно худоба його ремигає
Та й молочком дітлахів пригощає.
Злагоджено йде робота щодня,
Звикла до ритму чіткого рідня.
Бабця й дідусь є зразком для юнацтва,
В них зародили правдивість і братство.
Старших за себе людей поважали,
У прирікання вони не вступали.
Вірні закони усі шанували,
Мудрості помисли переважали.
Предки, невидимо поруч із нами,
Тішаться добрих поривів ділами.
Силу вливають із подихом – вітром,
Щоб були чистими тілом і житлом…
Дід вольовий, вправний будь-що зробити,
Бо ж за плечима знання не носити.
Дужий, як дуб, мудрий, наче змія,
Усмішка щедрістю вдачі сія!
Кожна онука цнотливість хранила.
Бабчині звичаї з чемністю вчила:
Борщ, галушки і вареники, й квас…
Все приготують в означений час!
За довгі нігті всіх бабця сварила,
Каже: «Вони – перепона для діла
З довгими нігтями можна й згрішити –
По господарству все шкодять робити!»
«Куркою» звала невмілих й лінивих,
«Качкою» – по господарству грайливих …
А Чепуруха то вже господиня!
Вміє – усе, добрих справ повна скриня…
М’ятою бавить себе недаремно.
Потом не тхне, миє тіло щоденно,
Фартух у неї завжди білосніжний,
Голосу тембр задушевний і ніжний…
Дивно… та жодна з дівчат без образи
Всі зауваження брала відразу.
Кожна чекає, що бабця похвалить,
Поруч з собою на стільчик посадить.
Ніжно обійме онучку за плечі,
Звісно, що жодна з них не суперечить…
Дід все це бачить, підкручує вуса,
Строгість тримати господар-дід мусив…
Любить він бабцю, красуню-лебідку,
Хоча летить час невидимо швидко.
Вік прожили в мирі з Божої волі,
Вдячні одній на двох праведній долі…
В погляді, в рухах гармонія ладу,
Жоден із них не тримав в серці зраду.
Добре зерно все життя засівали,
Щоб в родоводові всі розквітали.
Мир та любов хай панують навіки!
Хай благодаттю наповняться ріки!
Вчиться хай жити для щастя малеча,
Духу вогонь хай горить молодечо!

Міла Росік: "Любов - мінлива квітка..."

Втома

Сніжини заліпили рами нашого вікна. 
І холод пробирався в дім, хоч як ми не тікали 
У пледах голови ховали, руки - до тепла,
Та гріти припинив чомусь отой вогонь між нами. 
Люстерко билося разів зо два, вже лихо віщувало,
Металася розпатлана в істериці вечірній. 
За плечі ти хапав мене, благав спинитись в'яло - 
В очах скляних читала я – коханому все рівно. 
Коли ми берегами стали? Хто розлив річище? 
Калюжка сліз моїх гірких у тій воді втопилась! 
Не боляче, не боляче… Ще дужче, чуєш, свище?.. 
Якби ж ти знав, коханий мій, як нині я втомилась. 
Як дім наш смутком весь проник, з тобою ми й не знали, 
Бо хризантеми на вікні поникли непомітно. 
Та раптом песик бідний зліг, що разом купували. 
І наш улюблений камін давно живе без світла. 
Лиш цій самітниці-зимі не довго зоставатись, 
Бо гілочка із брунькою постукала у шибку. 
Коханий, знаєш, а мені додому повертатись 
Немає сил... Чия вина? Любов - мінлива квітка...

Сніжини заліпили рами нашого вікна. 
І холод пробирався в дім, хоч як ми не тікали 
У пледах голови ховали, руки - до тепла,
Та гріти припинив давно отой вогонь між нами.

«Усе-таки все так і заплелося...»

* * *
Усе-таки все так і заплелося:
З косметики – дрібниці на лиці,
І шкіру не тягають фахівці,
І лак не заплямовує волосся.
Ацтеки ж не питалися та інки,
Коли нарешті зробиш манікюр,
А зводили першопрестольний мур
На честь облагородженої жінки
Із рисами прадавньої природи.
Вона у власній справжності жива,
Бо заспокоює, як сон-трава,
Нервовий шал ребрендингу та моди.
А тіла шпаклювання чи ремонти
Фактурних брів та витончених вій
Згинаються. Бо вищість – у живій

Вікторія Рутковська. Хлопці лісові (поезія)

%d0%bf%d0%be%d0%b2%d1%81%d1%82%d0%b0%d0%bd%d1%86%d1%96-3 ЯКЩО ТИ СПРАВЖНІЙ УКРАЇНИ СИН

Якщо ти справжній України син, 
Рушай вперед повстанськими стежками!
Живи, твори для щастя і краси –
Вкраїну зміцнюй славними ділами!
 
Я на світлинах бачу крізь роки
Бійців одухотворені обличчя…
Струнка постава, погляди палкі
До переможних подвигів нас кличуть.

Звук скорострілу, вибухи гармат…
Ті дні криваві досі пам’ятають
Ліси Волині і ліси Карпат, 
Й чимало таємниць в собі ховають.

Вклонімось цим могилам без імен…
У вічність відійшли події, долі,
Та прийде час – героїв ми назвем –
Це нам вони виборювали волю!

У пам’яті людської довгий вік,
Коли її передають нащадкам…
Для нас, повстанці, ви завжди живі –
У наших діях і щемливих згадках!
 

Поезія Юлії Бережко-Камінської

* * *

За вікном замело – ні землі, ні небес,
Лиш самотній ліхтар на глухім роздоріжжі…
Розбрелися вогні, розгубилися десь
І беззвучно вальсують в задумливій тиші.

А зима, а зима – все стою і дивлюсь –
Розпуска небеса на пухке покривало,
І під ним захова сонно душу свою
Моє місто, яке сніговиця приспала.

Хто приспить мій неспокій і серце моє
Розпашіле якими снігами накриє?
Хуртовина думок на льоту розтає,
Щедро долу витрушує вигріті мрії.

Все стою, все дивлюсь… Замело, занесло,
І похнюпив ліхтар свою голову сиву…
Та на ранок по небу, змахнувши веслом,
Пропливе біле сонце, сліпуче, як диво.

Донечці

Анна Багряна

Поки спиш, пришиваю рудому ведмедику лапку
допиваю свій чай і читаю невтішні новини.
Вже нема запитань, тільки оклик і знову – три крапки,
під якими майбутнє – твоє і моєї країни…
І так сумно, що друзів насправді лишилася дрібка,
що усі вороги – аж настільки нікчемні й убогі,
трансформую ненависть до них – то у жабку, то в рибку…
Ти навчила мене малювати. І вірити в Бога.
Тож молюся. Малюю. Заповнюю аркуш і тишу.
Поки спиш. Поки бачиш цей світ у рожевих відтінках.
А ведмедик підморгує: певно, рудому видніше,
що добро переможе. Маленька моя українко…

18.02.15

Ти... ідеш, хоч уже воював...

Ти... ідеш, хоч уже воював,
У свої дев'ятнадцять неповних,
У одній з нещасливих держав,
Де приносили війни із зовні.
Ти... ідеш, хоч здоров'я не те,
Хоч тебе в військомати не кличуть,
Та, для тебе, усе це - пусте,
Захищати природньо і звично.
Зупиняти тебе вже дарма,
Друзі гинуть, ти рвешся до бою.
Мотивації проти... нема.
Ангел поряд хай буде з тобою. 

© Патара Бачіа

До сина

14322655_1099801350137793_1187030993229785010_nБолить мені цей світ, який колись тобі
У спадок перейде в Чорнобилях, кредитах.
Бо від холодних війн і сам вже одубів,
Допоки, сину мій, ти пробував ходити.

Що кістка, і що тин, твоє – моє – кордон.
В неспокої шаленств, у відчаї агоній…
Ти спи, мій сину, і, всміхаючись крізь сон,
Із Янгольських долонь не забирай долоні.

Що можу, сину, я на перехресті битв,
У час, який зоставсь хіба що для молитви?
Тобі заповісти оцей пропащий світ,
І біль свій, і любов свою до цього світу.

Юлія Бережко-Камінська

Знову осінь...

В відтінках охри, золотим шиттям
Зіткала осінь килим кольоровий.
І знов, своїм щаслива вороттям,
Свою ж співає пісню колискову.

У косу горобину заплела,
Вдяглася у розкішну вишиванку,
І дражниться: то трішки дасть тепла,
То дощиком злякає спозаранку.

Насупить небо сірим і сумним,
То знову зробить синім і бездонним,
Туман над річкою розстеле наче дим,
Припрошуючи в стан дрімотно-сонний.

Поезія Галини Корицької

* * *

Рідна земле моя!
Я любов'ю твоєю зігріта…
Зацілована сонцем
у літі гарячім яснім.
В ранні весни твої
теплим дощиком щедро умита.
Гарно й любо мені
побувати в своїй стороні.

Тут дитинство моє,
зачароване дивом дитини,
Відчувало в душі
найдорожче родинне тепло…
Відлітала й вертала
до тебе ключем журавлиним
В світлі мрій і надій,
і тривог обважнілим крилом.

Всі дороги мої
повертали до рідного краю.
До берізок над шляхом,
що вказують путь до села.
Прихиляюся серцем до рідних,
що вже не чекають…
І до тебе, землице!
Ти завжди зі мною була.

 

Об'єднати вміст