Жінка-УКРАЇНКА

* * *

Ми з мовою – у змові. Мовчимо.
Слова такі маленькі на папері.
А на вустах? Розкриє вітер двері
й почується з покинутої хати:
щось промовляє, мов співає, мати…
Збирає ніч розгублені слова.
Від них такі солодкі сни ранкові…
Прокинемося… Де росте трава,
давно не ходять, тільки кольорові
метелики в повітрі шлях знаходять
й птахи – над ними, а над ними – Бог…
Ми – мовчимо. Ми з мовою – у змові:
Правічну тишу слухаємо вдвох.

ДІЙСНІСТЬ

Життя – це поле, долею призначене.
Чому ж воно машинами кишить?..
Як баба кам’яна, стою і плачу я
Дощами у захмареній душі.

* * *

Донечці

Все дивлюсь і дивлюся на тебе,
Неслухняна й покірна моя.
Твої очі, як вранішнє небо
Із відлунням минулого дня.

Все у Всесвіті темне, таємне.
Ти, мов квітка, зростаєш вночі.
Чим ти схожа, дитинко, на мене?
Я ж не квітка, а – спалах свічі…

* * *

Івану

Ми зустрілись під небом одним,
То ж для нас і дорога – єдина.
Вчора місяць ще був молодим,
А сьогодні, поглянь, - половина.

Половина – твоя чи моя?
Що приховано тінню земною?..
Вздовж дороги – зелені поля.
До зими залишайся зі мною.

А коли всі шляхи замете
І розгорнеться місяць у повню,
Нам відкриється небо святе
Невідомою досі любов’ю…

СОН

Вже сходить сонце, сховане на сході,
вже миють роси срібло лободи,
а я – в останнім сні – в чужій господі
ніяк не можу виходу знайти.

І так мені незручно і тривожно.
Хтось наливає кухлик молока…
Та я ж – маленька! І мені не можна
іти на шлях, призначений вовкам…

ЩОДО ЧАСУ

Диптих

І. ЗАГАЛЬНЕ

В якому вимірі
минуле линуло?
Поміж колапсами
жили під гаслами
великих лідерів
(усі вже вимерли)…
Минуле сплинуло
натхнень фрагментами,
маленькі літери
не збивши з пам’яті.
Над постаментами
ворони каркали.
З’явилась ліберті
скульптурно-парково:
десь поміж липками
біліє литками,
з колін піднявшися,
на згадку взявши все –
і землю, міряну
якоюсь вірою,
і небо з мріями,
яким літалося,
але із вирію
не поверталися…

ІІ. МІСТО МОЄ

Сьогодні, казали люди,
трамвай завалився на бік.

Із цього виміру
немає виходу.
Усе занадто
перейменоване.
Блукати містом
недознедоленим,
на невідродження
дозакодованим.
Втрапляти з натовпом
в трамваї-смертники
(сьогодні, віримо,
усе обійдеться)
або на перехрестях провесні
ловити ляпаси
летючих «хамерів»
крізь криги танучі…
Ще поталанило –
лишитись осторонь
втручання в істину,
перепоховану
у книгосховищах,
щоб конкуренцію
гасити «лайками»,
щоб рахувати життя
моментами
за світлофором,
суворим в пристрастях
рух зупиняти
й давати волю нам,
неврівноваженим,
минати впевнено
проспекти й вулиці,
не помічаючи,
що з цього виміру
немає виходу…