Жінка-УКРАЇНКА

«Росою серця»

***

Навесні, коли прийдуть додому
З небес вітряки,
Вишиватиму будням сорочку
По білому білим,
І нестимуть нестримно
Життя до старої ріки
Ті струмки, що іще
З полотняної стежки не стліли.

Біла нитка до білого
Тулиться, вірні птахи
Завертають з далеких країв
Своє щастя крилате.
Вивільняються з криги
Зими гомінкі береги
Навесні, коли хочеться в небо
Й самому піднятись.

І по лиштві пущу
Я мережку із маєва руж,
Щоб вона оберегом була
Від біди і печалі.
Щоб розвіялись в безмірі
Віхоли-зашпори стуж
Навесні, коли з небом
Веселики радо вітались.

***

Голосом трепетно-тихим дерев,
Стогоном світлим покосів трави,
Серце твоє споконвіку живе,
Квітів гамуючи біль: не зірви.

 Ніжно читає псалми свої дощ
За переливом розкішним громів.
Тіні забутих і зраджених прощ
Ти віднайшов, осягнув, зрозумів.

Щоб у долонях надію нести
І посміхатись, і вірить, і жить.
Літо запросить гостей до гостин,
Диво-медами втішаючи світ.

***

На моїй голові Ваша долоня, Владико,
Господь так глибоко дивиться на мене,
Ще одну межу подолано,
З болю народжується істина, тільки з болю.
Я підіймаюсь на Голгофу своєї совісті,
Хрест тяжкий і не тесаний, але він мій
І хочу донести його до кінця,
До вершини сльози покаяння,
Щоб зостатися там назавжди.
У Прощену неділю усе вже прощено,
Тільки в грудях тріпоче тривога радості,
Ваші теплі слова, Владико, вони
Повертають із попелу в життя.
Сльози невпинно котяться,
Іще одну межу подолано,
Рани в Господа кровоточать.

***

На твоєму крилі ще зима
Тоскно-тоскно вітрами голосить,
Без єдиної тіні вагань
Йду до березня, вперта і боса.

Кострубаті сніги запеклись
На підошвах, на серці, на тілі.
А на пальцях холонучий віск
Сивим відчаєм гаряче виливсь.

До тепла, наче пташка мала,
До майбутнього сонця і світла.
Залишилась позаду імла,
Крига скресла, аби відболіти.

І несе весняна течія
У минуле пусті обіцянки.
Йду до березня світ відчинять
Для трави-мурави на світанку.

***

Після дощу і квіти воскресають,
Вже біль не біль, а справжня марнота,
Хорали щастя линуть понад гаєм,
І ця земля – і грішна, і свята.

Краплинок пелюстки спивали спрагу,
А вервиця зап’ястя берегла.
Писатиме хтось героїчну сагу,
Всміхаєшся, розпука відлягла.

Після дощу все дихає полегко,
Бо змито порох і безпеки тлін.
За спиною таки чигає спека,
Байдужістю старий підперто тин.

Молитвою тривожиш час і простір,
У пам’яті з дитинства образки.
Коли ходили ще діди у гості
І вірилось у бабцині казки.

Після дощу напруга струменіє
По слову, по крові, і по слідах.
Несе на крилах синьооку мрію
Один на всю околицю вітряк.

***

Кожного ранку, коли я
Цілую твої руки, Спасителю,
Моя душа прокидається
І починає молитися.
Дні проходять за днями
У пориваннях і боротьбі,
Але пам’ять про Твою
Безмежну Любов сяє
Незгасимою свічкою надії.
Ти ніс на Голгофу хреста,
Ти його ніс…
Твої руки пробиті цвяхами,
А я змушувала рани
Ще більше кровоточити.
Прости, Спасителю, підведи
І не дай більше упасти, не дай.
Біль у Твоїх очах
Зупиняє тисячоліття,
Годинник рухає стрілки
За сонцем, за роками,
Вклякаю побіля Тебе, Господи,
І дихаю, дихаю, дихаю…
Сльози по колу, по циферблату
Мого давнього козацького роду
Тихо, так щоб тільки
Ти міг зрозуміти.
Хочу просто розчинитися
У часі і просторі, аби Ти
Був у серці завжди.
Кожного ранку я цілую
Твої зранені руки, Спасителю.

***

Ти слухаєш тишу,
А тиша підкралась навшпиньках
І ніжно долоні на плечі
Вітриську кладе,
Ще дрібочку сонця
Сипне на присмаглу скоринку
Вечірнього неба
І потім за стіл поведе.

Ти плачеш, і сліз
Полиново-дитинне прозріння,
Звільняє від пут,
Бо неждано дарує тепло.
І посмішка щира,
Яка подорожнього гріла,
І клечані над образами
Духмяне зело.

Потому як слово порушить
Уквітчану тишу,
Народяться зорі і будуть
Молитву творить.
Ти ступиш на стежку,
Котру застеляє Всевишній,
Роса на світанні
У твій проступатиме слід.

***

Може цей біль є печаль,
Може печаль є цей біль?
Світлу настала пора,
Де заврунився кукіль.
Де тільки круки снують,
Камені мохом взялись.
Треба проторити путь,
Щоб підіймали свій спис
Мальви і день берегли
Від забобонів лихих,
Щоб не боялись глибин,
Сіяли радість і сміх.
І донесли хоругви,
Перемогли ворогів.
Мальви списи підняли,
Вітер торкається грив
Коней козацьких баских,
Воїни рушили в путь,
В безмірі біль уже зник,
В прірву печаль поведуть.

Чорнобривці

Ти стаєш на молитву,
Ти серце в молитві несеш
Аж до неба і Бога,
І тиша лягає на сніг.
Засипає зима вже минуле
І згагу пожеж,
Віднайшовши себе із Христом,
Не чекаєш відлиг.

Ти читаєш псалми
І по Слову заходить сльоза,
Молода і пречиста,
Щоб помисли знищить лихі,
Розкривається сутність
Священних пророчих послань,
Проступають крізь морок
Кодовані часом шляхи.

Берегтимеш до літа
Цей білий і стомлений сніг,
І коли чорнобривці
Запалять гарячі вогні,
Які грітимуть вічність
В сплетінні зимових доріг,
Подаруєш окрайчик
Холодний нарешті й мені.

***

Я заплітаю трепетно косу,
Косу плету.
Скільки жінок заплітало волосся
Попри біду,
Попри печалі, відчай і сльози,
Люблячи світ,
Мов перестигле вогненне колосся
В полум’ї літ,
Важкості зим, нетлінності весен
І суєти,Косу плету золотим перевеслом
В осінь цвісти.
Вже не питаю, вже не чекаю,
Тільки молюсь.
Поруч зі мною назавжди пізнанням
Вишній обрус.
Ждуть перешкоди, сильця незримі,
Спротив чиню
Злобі і підлості, світло нестиму,
Прірви мину.
Я заплітаю трепетно косу,
Косу плету.
І відпустивши усе, що збулося –
Ніч перейду.

***

Дай, Боже, не здаться,
В огні не згоріть.
І вишить на п’яльцях
Волошок блакить,
І золото жита,
Що хлібом світа,
Разочок намиста,
Де зріють свята,
Коли по Покрові
Весіль голоси
В закличному слові
Попросять гостить
Родиноньку всеньку –
Продовжиться рід,
І батечко й ненька,
Світилочок цвіт.
Дай, Боже, дожити,
Війну проминуть
І золотом жита
Посипати путь.

***

Усе змішалось: люди, біль, слова,
Минуле визирає з-за причілка.
Ти будеш жати, бо уже жнива,
А десь за гаєм ще луна сопілка.

Ми відійшли від себе, від землі,
Від України, Господа, молитви.
Лелека. Вітер. Сльози по ріллі,
Де хлібороби, у якім столітті?

Де мати сива, де дідів кришталь,
Поблякло, збайдужіння – виклик долі.
І розриває груди дикий жаль,
Снопами обв’яжи думки солоні.

Та є кордон, та є глибокий слід,
Який не можна зрадить, обминути.
Відтяті крила і кривавий піт,
З минулого вертається покута.