Жінка-УКРАЇНКА

Тобі

Жилка на шиї тихо схлипує.
Тіло вібрує від твого рику у слухавці,
по-хижацьки владного,
несподівано рідного.
Не витримую.
Хриплю у відповідь,
згадуючи миттєво
погляд із синього граніту,
сороміцькі сни,
брутальні обійми,
пекучі обіцянки.
Скучила.
Відстань поміж нами
вимірюється не кілометрами,
а роками і ситуаціями,
твоїми жінками і моїми страхами.
Пекло втішено сміється,
а рай німотно співчуває.
Наша близькість закручена
у надтугу пружину,
і коли вона вибухне - 
перевернеться світ.
Гонорові.
Чекаємо останнього дня,
аби не відповідати за наслідки.

«Янголе, прикутий…»

Янголе, прикутий до землі,
до снаги тобі оця робота -
зігрівати пальці скрипалів,
рятувати душі із болота?
Відривати листя восени,
щоб дерева народились знову,
витирати сльози навісні
матерів, що не спішать додому?
Не гризе гризота уночі,
що вціліли не усі мішені?
Від свободи сховано ключі
у твоїй замацаній кишені.

Невимовлене

нав'язлива вервечка відточених рухів
зраджує у тобі досвід,
якого не пропив.
як змагатись із поколіннями жінок?
як притлумити твої нічні жахіття,
де й досі даєш перцю і ворогам, і долі?
як втриматись на межі твоїх рук
і не зазирати у прірву майбутнього?
як пробачити собі неможливість вогню?
як утекти?

Хто?

Спочатку
вчишся ходити,
тримаючись за мамин пальчик.
Потім
уплітати у благенькі кіски
веселки і будяки.
Хто б знав,
що тобі, дорослій,
шрами на колінах
пасуватимуть
не гірше за спадкові коралі.
Із щоденного читва
поволі зникатимуть казки,
лишаючись козакувати
при битих дорогах.
Звикаєш
до щоденного торгу,
на якому торбину мрій
міняють вузлик «стабільності».
Найбільше
цінуєш за міцність
гірку каву та химерні стосунки.
Потім
раптово
починаєш проводжати
тіні і досвід,
рідних і друзів,
замислюючись,
а
хто
проводжатиме
тебе?

Жива

Тобі болить, а значить – ще жива
Нехай судомить вулиці від вітру,
І хмари, мов сполохана трава,
Летять на смерть до Нілу, або Тибру.
Не дихати… Зануритись в пісок,
Чіплятись за зірки, мости, дерева
До вічності – такий незримий крок,
А ти стоїш – усміхнено-взірцева.
Вогненним оком нависає світ
І шантажує бурями, громами.
Твоє єство – не Єва, не Ліліт,
А щось, що повертається словами.

Апокаліптичне

він уже причвалав.
але ми не помітили.
клишоногий апокаліпсис,
що виміняв
трьох прудконогих коней
на тепле кубельце
з мільярдами вікон,
дзеркал і душ.
нащо й куди йому квапитись?
адже можна сортувати капощі,
добираючи
елегантно-бридкий аромат гріха, 
вирощувати квіти зла
й збувати їх за мідяки,
бавитись паводками і землетрусами,
війнами й переворотами,
будуючи нову картину світу,
де ніколи не буде любові.

Let it be

від кохання давно вже
ні – хто!
не вмирає..
хіба у казках або голлівудських фільмах.
«Ромео і Джульєта».
Тренд? бренд.
драйвовий бойовик,
де за солодкавим личком Ді Капріо
забувся п’ятсотлітній розпач.
ось і я не помру…
тинятимусь Києвом,
ковтаючи хмари, як сльози,
дихаючи раз на годину,
бо горло підступно зрадило,
усміхаючись перехожим
широко, білозубо, холодно.
анабіозні дерева
отямившись співатимуть
Let it be!

Окрайцем неба

Окрайцем неба заїдаю сум.
Гіркий коньяк харцизникує в штофі.
А ти чужий, неначе мова рун.
Не розшифрую - бути катастрофі.
Змарніла чарка плаче у руці,
Зміліла ніч ще на одну годину.
Блефуючи, як покерні гравці...
Тече кохання у вузьку шпарину.

Надія

Коли конатиме світ, судомно, болісно, тихо,
Коли розбещене сонце забуде з похмілля про час,
Голодні зграї гріхів прикличуть одвічне лихо,
Бо схочуть нажертись знову. І, може, вполюють нас.
Пристріляним оком смерть собі нагребе товару,
Сховатись в брудному хакі не встигне рудий листопад,
Любов доточить надії висохлому Ікару,
А ми дістанемо звістку, що варто вертати назад.

Доля

У цієї весни хибних доріг нема,
Зійдуться докупи всі у потрібний час,
Хмари тікають, мов навіжена мана,
Щоб небо розвиднілось тільки для двох – для нас!
Страх догризає останню скоринку сну,
Як не зі мною – все, що було дотепер.
У твоєму коханні я залюбки потону,
І хай навісніють сонми холодних химер!