Жінка-УКРАЇНКА

ТАНГО НА ГОРОДI

Сонце лиш з’являється на сході,
А мене картопля вже гука.
I танцюю знов я на городі
Танго колорадського жука.

Всіх я поважаю в цьому світі –
Пташечок, тваринок і комах;
Радо й ці жуки були б зустріті,
Та вони ж приносять тільки ЖАХ!

Жадібна нападницька навала
Поїда картопельку мою.
На таку підступність не чекала
I тепер навколішки стою.

Ні, не перед ворогом зомліла –
То картоплі я поклони б’ю.
Через цих жуків я зрозуміла,
Як я рідну земленьку люблю.

Відсіч дам ганебному нахабству:
«Ти – агресор! Шлях тобі – у тлін!»
Гідно подолаю колорадство,
Підіймусь назавжди із колін!

То ж востаннє я попереджаю:
Ще життя як хочеш вберегти,
Забирайся геть із мого краю,
Звідки прилетів – туди й лети!

Кропом я засію всі міжряддя,
Щоб це було видно іздаля,
Не дозволю вторгнення й безладдя –
Це моя картопля і земля!

Хай укроп росте по всій країні,
Захід він зі Сходом хай змика,
Щоб не танцювати Україні
Танго колорадського жука!
 

ПІСНЯ ПРО НЕБАЙДУЖИХ ЛЮДЕЙ

То не грім, то війна виганяє з домівки солдата,
Та стає в нього більш, ніж по одному, мами і тата,
Бо немає чужих серед тих, що підставили груди,
За них моляться щиро звичайні турботливі люди.

ПРИСПІВ:
Волонтер – небайдужа людина,
Хай таких родить більше Земля!
Як приходить тривожна година,
Україна для нього – родина:
Душу й руки свої підставля.

То не вітер, то мчить бездоріжжям старенька машина,
В ній дарунки везуть незнайомому рідному сину:
Всім селом наліпили вареничків, ось і сметанка,
Передача із міста – одежа та ще й вишиванка.

ПРИСПІВ.

То не Сонце, то сяє вогнем волонтерськеє серце –
Захистить, як броня, і напоїть, як чисте озерце;
Покрову виплітатиме, вперто долаючи втому,
Щоб скінчилась війна, і щоб всі повернулись додому!

ПРИСПІВ.
 

ЖИВІТЬ!

Цілувала Доля мої руки,
Добровольцем як ішов на Схід,
Обіцяла переможні звуки,
Обіцяла щастя на сто літ...

Та, мабуть, в бою перелякалась,
Бо втекла... А "гради", бачте – ні:
Блискітками в мозку застрокалось,
Почорніло тіло у вогні...

Там я залишився, серед поля,
Під селом... Немає вже села...
Час минув. Малесенька Тополя
Крізь моє серденько проросла!

Доля повернулася в намисті –
Хоч, лисиця, вкоротила вік! –
Обіцяє шовковисте листя,
Дощ – за розкладом, на цілий рік.

Їй не вірю. Буду виростати
Завдяки чи всупереч дощу!
Спробуйте з′явитись, супостати, –
Разом з Вітром Смерч на вас пущу!

Я вже бачу – з кожного Героя
Тягнеться сплетіння верховіть.
Не припинено служіння боєм:
Ми тепер – кордон, а ви – живіть!
 

ПІДСЛУХАЛА

Вишнево-абрикосова країна
(Медвяна – влітку, щедра – восени,
У квітнику – замріяна жоржина,
В гайочку – вперті й сильні ясени)

Звітує перед Богом, вкрай сердитим
(Підслухала я – вуха аж горять!):
– ...Ні, Батечку, хороші в мене діти!
Ти ж бачиш – захищають кожну п′ядь!

Так, водночас – незрілі й недалекі,
Зізнаюся: бува – ледачі вкрай...
Та ось вже напрацьовують лелеки –
Й підніметься малечі урожай!

Я впевнена – новітнє покоління
Тебе здивує палкістю сердець!..".

І я молюся – за людське прозріння,
Та щоб у Бога не урвавсь терпець...
 

ОЙ, ДЛЯ ЧОГО Ж ОЧІ МАЮ…

Ой, для чого ж очі маю –
Та щоб надивитись
На барвінкові світанки,
Та щоб нарадітись.

Ой, для чого ж мову маю –
Та щоб оспівати
Україну. Та про неї
Світу розказати.

Ой, для чого ж серце маю –
Та щоб покохати
Рідну землю. Та нікому
Її не віддати.
 

ЩАСТЯ МОЄ

Світанок хмаринки розвіяв найлегші,
Росою сріблястою вмився…
То щастя моє народилося вперше
В той день, коли ти народився.

Птахів щебетання – рулади і фуги,
Ранкова зоря звеселилась…
То щастя моє народилося вдруге
В той день, коли я народилась.

Зійшлися зірки в чарівнім менуеті,
І ніч почуттям захмеліла…
То щастя моє народилося втретє
В той день, як тебе я зустріла.
 

КОХАННЯ КРІЗЬ РОКИ

Цвітом-снігом вкрилася черешня,
І мені згадалась та зима…
Чи зустріну знов тебе в прийдешнім,
Як тоді, у білих килимах?

ПРИСПІВ:

Школа нам кохання дарувала,
Та не зрозуміли я і ти…
Почуття крізь роки наздогнало,
Щоб в душі трояндою цвісти!

Часу загубили золотого
Стільки, що хоч греблю ним гати…
Інтернет придумали для того,
Щоб змогла я там тебе знайти.

ПРИСПІВ.

Квіти на черешні обіцяють
Стиглий і солодкий урожай…
Що на нас чекає, я не знаю,
Серце лиш благає: «Мрій! Бажай!»

ПРИСПІВ.
 

ЧИ ЗМОЖУ?..

Я терпіти не можу літо,
Ту траву, що все лізе й лізе.
Розбишак-бур’янів еліту
Не долає й сапи залізо!

Я терпіти не можу осінь,
Бо горіх розкидає листя,
Ще й черешня… І я не в змозі
Вигрібать те сміття з обійстя!

Я терпіти не можу зиму,
Коли треба топити пічку,
Ще й крізь віхолу йти нестримну,
Щоб зрання годувать індичку.

А весна… В мене слів не стане!
Лиш город той почнеш садити,
Як погода – неначе п’яна:
То дощі, то мороз сердитий.

Можу я переїхать в місто
І радіти в зручній квартирі –
Без квіток у садку барвистих,
Без цвірінькань щоранку щирих.

Без тепла серпневої ночі,
Коли, всі поробивши справи,
З двору мрії свої жіночі
Відправляєш зіркам яскравим.

Без духмяного помідора
Із щедрот врожаю нового.
І без півнів – зоря прозора…

Та чи зможу я жить без цього?..
 

ПРО КОСМІЧНУ МОДУ

На прохання застиглих світів
Я примчала в міжзоряну даль –
Модне віяння хтось десь увів,
Й кожна зірка наділа вуаль.

Я б в імлі галактичних тенет
Зберегла у сузір’ях тих лад,
Бо для зляканих млявих планет
Мала безліч корисних порад!

Зберегла б… Тільки ж ніч розтеклась
По душі, мов рідкий шоколад,
І мені стало холодно… Зась!
Хай повернеться світло назад!

Геть вуалі! Влаштуймо пікнік!
Хай вирує фотонів звиття!
Я затверджую моду навік
На яскраве й бурхливе життя!