Жінка-УКРАЇНКА

Завжди із задоволенням спілкуюся з талановитими людьми. Ще більше задоволення отримую, коли це – молоді талановиті люди, які прагнуть реалізувати свої знання та вміння. Саме з такими у рамках проекту «Поетичний простір» і була організована зустріч у Корюківському районному історичному музеї з ініціативи його директора Людмили Бабич. Послухати поетів прийшли їхні друзі, знайомі та ті, хто просто кохається в поезії. Познайомлю з ними й вас, шановні читачі.  

26-річний Андрій Барабаш та 22-річна Євгенія Дуденко (на фото) народилися в Корюківці. Обоє навчалися в міській гімназії, де відвідували літературну студію «Дивослово» (керівник – Віра Мірошниченко). Вірші пишуть з дитинства.

А тепер про кожного окремо. 

Першого свого віршика «Кіт-воркіт» Женя написала, навчаючись ще в другому класі. Ось він:

Кіт-воркіт на стіл заліз,
От він сало там погриз.
На підлозі вже сметана,
Сир свіженький в роті тане!
Мама на порозі: «Ах!»
Мазунця ж і слід прочах…

Писала, каже Євгенія Дуденко, тоді, коли «прилітала» муза: і в шкільні роки (Корюківську гімназію закінчила в 2012-му), і в студентські (з 2012-го навчається у Київському національному університеті культури і мистецтв – майбутній фахівець у сфері зв’язків із громадськістю і реклами). 

– Захоплююсь дизайном, фотографією та поезією, –  зізналася під час спілкування Женя. – Сказати, що пишу вірші, не можу, адже, скоріше за все, це вони «пишуть» мене. Буває, що пишу від чоловічого імені, а трапляється, що подаю і два погляди – чоловічий та жіночий…  

Наразі Євгенія працює в Києві у мережі квест-кімнат «Escape Quest» SMM менеджером. Великі, метушливі міста їй не подобаються, а любить, каже, своїх рідних, черешні та ромашки…

Поет «за покликанням» та автор текстів для пісень реп-гурту «АКМ» Андрій Барабаш, як уже згадувалося, народився в Корюківці, у 1989 році. Також навчався в міській гімназії, а після її закінчення, у 2006-му, вступив до Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут» на кафедру «Прикладне матеріалознавство». У 2010-му році став співробітником  науково-дослідного інституту металів «УкрНДІМет». 2012-го року закінчив інститут, одружився, став батьком (народився син Ілля, який, як запевняє, є його найбільшою музою). Працював у Харкові за спеціальністю. У 2015 році переїхав із сім’єю до Корюківки. По Андрієві помітно, що проблеми сьогодення нашої країни печуть юнакові душу, а тому він намагається писати так, щоб, за його ж словами, і глухий зміг почути, і сліпий «прозріти».

– Римувати почав ще в десятирічному віці – написав тоді кілька текстів до пісень, – дає відповідь на питання про свою творчість. – Якщо ж хтось хоче дізнатися про те, який я насправді, то нехай почитає мої вірші – саме в тих римованих рядочках я відвертий як із собою, так і з читачем…

Андрій НАВРОДСЬКИЙ,
Корюківка

Євгенія ДУДЕНКО:

«Якби ти став озером, я б навчилася плавати…»

* * *

А давай поговоримо так, щоб між нами
Літали янголи зграями,
Щоб ти вийняв з кишені хороші справи,
Висипав їх, наче квіти на трави,
А вони розлилися по чорноземах врожаями.
Я тоді б закричала від ніжності чи то від захвату
Твоїми думками, рухами й змінами настрою.
Я б розцвіла біля тебе білою айстрою,
А якби ти став озером,
Я б навчилася плавати...

* * *

А давай поговоримо так, аби руки
Від слів ставали гарячими;
Щоб ти зрізала коси ножем для риби,
Сховала його в потаємні глиби
І стала єдиною зрячою
Серед незрячих.
Я б тоді захотів співати, кричати та бігати,
Писати листи, посилати усіх до біса.
Я би упав біля тебе тропічним лісом,
А якби ти стала повітрям,
Я би навчився дихати...

* * *

Ми з тобою в'яжемо светри обіймами. В'яжемо. 
І мурахи на спѝні повзуть, ніби тисячі потягів. 
Самоспалення теплих речей відбувається заживо, 
Бо удвох людям га̀ряче в одязі чи без одягу. 
Бо удвох не важливо куди, «верхнє» чи «нижнє», 
Головне – чиюсь руку тримати або ж триматися... 
Біблія каже правду – треба любити ближніх, 
Бо люди, як мрії – мають здатність збуватися.

Андрій БАРАБАШ:

«Давай концерти небесам, Кузьма!»

ЛІКИ

То щастя – сміх навколо тебе,
Коли сміється дитинча мале,
Твоє рідненьке, й віченьки як небо,
І де поділись тисячі проблем?

Ті рученьки, що вчепляться в волосся,
Ті пальченята ще такі малі…
Батьки весь день його по хаті носять:
Мала-велика радість у сім’ї. 

І на батьків отак, не діють жодні ліки,
Як посмішка і гарне почуття,
Оті дитячі забавки, оті веселі крики…
То щастя – сміх твого дитя!

 

АНДРІЮ КУЗЬМЕНКУ (СКРЯБІНУ)

Людина є… Й людини вже нема…
Чому забрав той Бог таку людину?
Давай концерти небесам, Кузьма,
Тим сотням, що вже там за Україну.

Тим вечором заплакали міста,
Бо за тобою, за таким великим,
Прийшла така безглузда і проста…
Ми понесли лампади і гвоздики.

Як жаль… Як хочеться кричати…
В той вечір в кожній хаті ти співав,
І «Фотографії Старі» й «Мовчати»…
Й ніхто не вірив: ти тоді вже спав.

А бачте люди? Величезна слава,
Вже після смерті пише імена,
Та слава – не його таланту справа,
То нашої байдужості вина.

Ти вкотре нам довів відоме слово:
Цінуєш – коли втратиш. Так і є.
І хай у тебе буде все чудово!
А ми продовжимо боротись за своє.

 
УКРАЇНА У ВОСЬМИ РЯДКАХ

Житомирщина.  Їде воювати.
Питаю: «Ти за що туди?»
– «Ми вистоїмо, підожди:
Я за сім’ю, за  Неньку-мати».
Донеччина. Питаю: «Вгатять,
То за кого б отут помер?»
І як ножем мені: «За ДНР,
Бо там… Бо більше платять»