Нове на порталі
Творчий марафон
Популярний вміст
Наталія Шабел-Агієнко. Поезія
***Давно усе не так як у сімнадцять.
Замість заплакать – усміхнешся сухо
І не дозволиш спалахнуть рум’янцю.
Та й дихання вже не завадить друге.
А день утратив барви – так зненацька…
Тупий екран лиш у кутку сіріє.
А за плечима – обрії і мрії,
І берег недосяжний мрій юнацьких.
Вкололо в серце… І холонуть пальці…
Так часто рветься неслухняна нитка.
І на життя строкатій вишиванці
Завершуєш бліду останню квітку.
2003
***
Заснув водограй у парку. Сива річка
Застуджено холодом осені дише.
На нотному стані дротів електричних
Пташину симфонію вересень пише.
З-за лісу компанію хмарок кошлатих
Покличе мелодія, й дощику голки,
Наскрізь прошиваючи сяючий клаптик,
Запросять нас двох під одну парасольку.
2008
У парку
Крізь крони бучну позолоту
Пірнає проміння зухвале.
– Бабусю, я буду пілотом! –
Кирпате хлоп’я щебетало.
Розхристаний живчик завзято
Стриб-стриб – і уже на паркані!
– Куди вже мені наздогнати,–
Розводить старенька руками.
Вже осінь бабусина срібна
В палаці каштанів і кленів…
І там таке миле і рідне
Гасає дитинство зелене.
2009
***
Давно забракло слів. Тоді помовчите.
Безжально вітер листя обрива,
Що серпнем пофарбовано у жовте,
Як недоречно рання сивина.
І хочеться нестримно так сьогодні
Схилитися до рідного плеча.
Натомість серце стиснула самотність,
Та так, що й сліз нема – лише печаль.
Долонями силкуюсь захистити
Любов, іще не випиту до дна.
Та марно намагаюсь ухопити
Прозорий клаптик літа, що мина.
1999
***
Вдаль у вир, не даючи спочинку,
Зносить мене долі течія.
Й раптом ти – маленька соломинка,
Втіха несподівана моя.
Не судилось берега пристати
Більш мені. Тобі, можливо, теж.
То ж чи варто долю спокушати?
Хоч від неї справді не втечеш.
Що, ну що тобі я можу дати?
Затишок і спокій? Певно, ні.
Може мить одну, щоб поєднатись
В пристрасті шаленому вогні,
Ніч одну, палку і найніжнішу.
Й губ гарячих доторком швидким
На прощання я тобі залишу
Мого смутку відтінок легкий.
І у безрозсудному пориві
Хай лише один єдиний раз
Хоч недовго будемо щасливі,
Навіть якщо все це – тільки гра.
1999
***
Неймовірно! У сімнадцять наче
Зустрічі чекаю нетерпляче.
Я тобою марю щохвилини,
І жадаєш ти мене єдину.
Хвилею скотилось - розлилося
Тихо неприборкане волосся.
У обіймах голову втрачаєм –
І твій шепіт лиш: «Ти надзвичайна!»
Викрали у долі лиш годину.
І тепер ти вже іти повинен.
Не лишилось часу на розмови.
Й про наступну зустріч ані слова.
В очі я цілую на прощання,
І щоразу так, немов востаннє.
Знаєш – ні про що не запитаю.
Так от невибагливо кохаю.
1999
***
Чорнобильське і посткомуністичне,
Бліденьке і хирляве покоління,
Ні шум лісів, ані вода кринична –
Дурних телеекранів миготіння
Тобі у спадок твій гіркий дісталось.
Комусь, мабуть, було так до вподоби –
Спадкового імунітету замість
Тримай свою історію хвороби.
2001
***
Ну чому – зрозуміти я хочу –
З-під крила найтемнішої ночі
Ти похмура, самотня з’явилась
І, здалося, ображена кимось.
Так сиділа навпроти учора
По-чернечому вдягнена в чорне,
Ніби тінь, мовчазна і тривожна
З дивним поглядом сіро-порожнім.
І тебе щось незриме гнітило
Щось зіщулитись змусило тіло.
Що – не встигла тебе запитати,
Й не наважилась мовить сама ти.
Ти й радіти давно розучилась,
Але ж як тобі сонця хотілось!
Ну, а може, єдиного слова,
Щоб хоч раз посміхнутися знову.
Де ти є, птахо-дівчино дивна,
Десь блукаєш цієї хвилини?..
Ніби ж зовсім нічого й не сталось,
Чомусь винною я почуваюсь.
1999
***
Привіт, промінчику, привіт,
Моє ти диво карооке.
Ти знову поруч – і мій світ
Став яскравішим і широким.
Схиляюсь до твого плеча,
Про все на світі забуваю.
Моє ти сонячне зайча,
Я так тебе кохаю.
2003
***
Стомилась прислухатися до кроків,
Кохаючи до самозабуття.
Але я не шкодую анітрохи,
Що увірвався ти в моє життя.
Я буду просто мовчки задивлятись
На мерехтливе полум’я свічі.
Тобі, мій пташе, нічим дорікати,
Й мене не звинуватиш ти ні в чім.
На втер слів не кидаймо ніколи –
Й нещирості не буде поміж нас.
І ми колись як друзі, хоч і з болем,
Розстанемось, уникнувши образ.
Хай все як є – без слів, без обіцянок –
Від випадку до випадку –нехай.
Щоб ми змогли сказати на прощання
«До зустрічі», але не «прощавай».
І знатимем обоє – неодмінно
Зведе колись нас доля і мене
У пристрасні обійми твої кине.
Бо що судилося – не обминеш.
1999
***
Так несподівано щоночі
Шаленіє серцебиття.
Хай я не можу і не хочу
В тім розібратись до пуття ,–
Моє народжене з морозу,
Жагуче грішне почуття,
Не відпускай мене у прозу
Мого бездарного життя.
2003
***
Часто розмовляючи з тобою,
Хоч допоможу тобі нести,
Може, ту частину твого болю,
В розпач хоче що перерости.
Вкотре сповідь чутиму відверту
По стосунки з нею нелегкі.
Змусиш несподівано завмерти
Випадковим доторком руки.
Я й не дам путящої поради,
Вірю лиш, що поряд опинюсь
Вчасно, щоб було кому сказати
Про біду твою. Але чомусь
Враз на думці довелось впійматись –
Й соромом від того обпекло –
Що уже все важче залишатись
Стало просто другом, як було.
1999
***
День згаса. Ти награвсь донесхочу.
Оченята заплющ голубі.
Казку лагідну хай прошепочуть
Теплі сутінки літні тобі.
Не журись, не сумуй, янголятку.
Ведмежатко своє обійми.
Найдорожче у світі малятко,
Зовсім скоро побачимось ми.
Засинай, ясноокий мій принце.
І у снах кольорових твоїх
Хай помчить тебе біле вітрильце
В край барвистий, де радість і сміх.
2003
***
Була спокійна – що б ти не казав.
Та ніч обійми стискує холодні
Й непроханою гостею самотність
У сутінках до хати заповза.
Був день як день, здалось, а все одно
Залишив низку не найкращих вражень.
Риданням волі дати не наважусь,
Хоча навколо порожньо давно.
Я ж сильна – і у тім моя біда,
Що сліз моїх ніхто давно не бачив.
Сама собі того я не пробачу.
Але сьогодні я, даруй, не та.
Несе кудись мій човник без керма.
Лишилась знов сама я самотою.
Вночі блідий мій вогник сиротою
Когось – не знаю – кличе, та дарма…
Ну, схлипну, як ображене дитя,
Усоте вже проклявши свою долю,
І все. Як страшно – бути молодою
Й нічого не чекати від життя.
1999
***
Постукаєш ти тихенько
У шибку о цій порі.
І радісно серце тенькне,
Як ступиш ти на поріг.
І пізні осінні квіти
Промовлять усе без слів.
Мені нагадає літо
Клавіш мінорний спів.
Забудуться біль і втрати
Під звуки твоїх пісень.
Уже задля цього варто
Чекати завтрашній день.
2003
***
Ти не повернешся. Минають,
Мов тіні, блідо-сірі дні.
Ти не повернешся, я знаю.
Не потривожиш, знаю, ні,
Своїми кроками легкими
Дрімоту напівзабуття.
Кохатимеш чи ні, а з кимось
Пов’яжеш ти своє життя..
Й непроханою коли-небудь –
На щастя то чи на біду –
Так несподівано до тебе
Колись я спогадом прийду.
Безжально оповила долю
Своїми путами зима.
Ти не повернешся ніколи.
Бо так хотіла я сама.
2003
***
Питаєш, доля це чи ні.
Чи знає ти, чи знаю я ?..
Це вже давно не просто ніч.
Хто ж скаже, далі буде як…
Навіть занадто добре нам
З тобою разом. Та чомусь
Твоїм вустам, твоїм словам
Я часом вірити боюсь.
Немов у сні – не наяву –
«Люблю, люблю»,– шепочеш ти.
Й не знаю, чи переживу,
Як раптом зникнеш назавжди.
Кохаю. Та усе щемить
Болем непроханим душа.
Щастя мого коротка мить,
Не тань, не йди, не залишай.
2003
***
Щастя – мій білий птах –
Легко сполохать так.
Тебе й прошу тому,
Подих свій затамуй.
Щастя моє – кришталь.
Прошу, оберігай.
Самій – не вберегти,
Якщо не поруч ти.
Щастя – неначе мить.
Прийде – і відлетить.
Неважко це збагнуть –
Вічним йому не буть.
2003
***
За обрієм ген далеко
Зникли сліди самоти.
Красивою бути легко,
Бо поруч зі мною – ти.
Веселою легко бути,
Любити усіх і все,
У весну разом пірнути,
Під звуки твоїх пісень...
Давно забобони треба
Підняти було на сміх.
Твоя я журавка в небі,
А ти – мій солодкий гріх.
Кохаю тебе безмежно.
Й кажу собі: озирнись,
Метелику, обережно,
Слід полум’я стерегтись.
2003
***
Так часто у снах тривожних
За милею милю я
Долаю, та все не можу
Моря дійти ніяк.
Вже дихає свіжо вітер,
Ось навіть чути прибій –
Віддати б усе на світі,
Лиш вийти б на берег мій.
Та скільки ж іще – не знаю,
Як довго в снах і в житті
Йти мені до небокраю,
Де море, щастя і ти...
2003
***
Казковий ти мій юначе,
Кохай, цілуй, говори…
Колись я тебе утрачу –
Й розвіються кольори.
І чорне, немов сутану,
У будні і у свята
Я знову вдягати стану
І буду уже не та…
Ключа від скляного серця
Поглине темна глибінь,
Й ніхто більш не увірветься
До сірих моїх володінь.
Та серце палає поки,
Згаснуть йому не дай.
Юначе мій кароокий,
Цілуй, говори, кохай…
2003
***
Щастя, дарованого двом,
Цього примарного, замало.
Я кожну мить усім єством
Ловлю так жадібно і спрагло.
Боюсь своїх передчуттів,
У завтра зазирнути страшно –
Там укрива тривоги тінь
На роздоріжжі долі наші.
Прости, свої я почуття
Пригамувать силкуюсь нишком,
Вже й мріяти про майбуття
Собі сама заборонивши.
Коханням душу пригорни,
Знесилену в життєвім вирі.
Нема твоєї в тім вини,
Що я вже ні у що не вірю.
2003
***
Мій погляд сумний глибокий
Лякає тебе. Прости.
Це важко – на довгі роки
Таку любов зберегти.
Натішиться доля з нами,
Й немов дивовижний сон,
Минеться усе – я знаю.
Торкаюсь твоїх долонь…
Пробач, та ти юний надто,
І в тім не твоя вина,
Що я боюся кохати, як ти –
До краплі, до дна.
Та пристрасті не гасила,
Як ти мене обіймав.
Це просто казка красива,
А їх без кінця – нема.
2003
***
Привіт. Отак судилось нам
Зустрітися холодним літом.
Ледь захмелівши від вина,
Мене обіймеш непомітно.
Щось шепотітимеш мені,
А в глибині очей іскриться
Далека ніч, шалена ніч –
Наша з тобою таємниця.
Ти пам’ятаєш кожну мить –
Наш кожен рух і подих кожен
Але поглянь – не ті вже ми,
І слова всі марні і порожні.
У осінь ген роки летять
Ключем пташиним невблаганно.
Спізнилося не півжиття
Твоє освідчення в коханні.
2003
***
Вітер шарпнув фіранки
й, остудивши передсвітанковою
прохолодою свідомість,
жбурнув під ноги
опалі пелюстки
кольору венозної крові
і зім’яті аркуші
мого листа до тебе.
Планета поволі повертає мене
до освітленої зіркою Сонце
частини Всесвіту –
у життя, яке не перекреслиш
і не напишеш набіло.
2003
***
Усі якісь однаково безликі
Минають дні – погода чи негода…
Чогось ти ждеш? Кортять тобі пригоди?
На голову собі шукаєш лиха?..
Не на ту ногу зранку, кажеш, встала?
Пів дня усе тинялася, зітхала,
Приміряла стару дівочу сукню…
Так, годі вже, чеши собі на кухню!
У дзеркалі удавано байдуже
Новеньку зморшку мовчки розглядаєш…
Ні, сивини під фарбою, подружко,
Від себе, люба, ти вже не сховаєш.
2003
Цикл "Шкільний вальс"
(вірші для шкільних сценаріїв)
День учителя
В прозорім бурштині ранкових рос
Легким багрянцем жовтень зашарівся,
Проміння з вітами переплелось,
Ранет достиглий золотом налився.
В цей день осінній хай дощі не йдуть,
І не кружляють журавлі тужливо –
Хай пізні айстри сонячно цвітуть
Й учителі всміхаються щасливо.
Святково яскравіє календар –
Учителів вітає Україна.
До вас спішить із квітами школяр,
І вальс шкільний для вас сьогодні лине.
2007
Колегам-вчителям
Знайома стежка, яблуня і квіти..
Поріг шкільний… Схвильована стою.
За парти знову вересень покликав
Дзвінкоголосу безтурботну юнь.
Туди усі дороги, як до Риму,
В дитинстві нашім кожного ведуть.
Свою єдину долю незбориму,
Колего, ми самі обрали тут.
Учителю! Щодень твориш і мрієш,
Світ відкриваєш дивний, що без меж.
Це – храм, де ти душею молодієш
Й частинку серця дітям віддаєш.
Й летять вони, мрійливі журавлята,
В життєвий вир – твої випускники.
І школі – жить! Ростити і навчати,
Плекать любов навіки, на віки!
Вже павутинки бабиного літа
Світанок твій прикрасили… Зажди!
Колего, не старіти нам – горіти –
Доки стежина нас веде сюди.
2008
Перша вчителька
Бачу себе в снах знову хлопчаком…
Айстри на столі. Осінь за вікном.
В піднебесну синь линуть журавлі…
Пишуть перше «А» школярі малі.
Хай минають дні і роки летять,
В пам’яті та мить на усе життя:
Квіти запашні, зошити, буквар,
Посмішка Твоя й лагідні слова.
Поведуть путі за моря в світи,
Спогадами в клас знову линеш ти.
Й чуєш крізь літа вічнії слова:
«Вчителько моя, зоре світова…»
Любі вчителі! У святковий день
Вам лиш – зорепад квітів і пісень.
Від випускників різних поколінь –
Вдячності слова й до землі уклін.
2007
До побачення, учителю
Учителю… Із вранішнім промінням
Несли до класу нам ви світло знань.
За мудрість, за натхнення і терпіння
Вас полюбив назавжди кожен з нас.
Можливо, що і я в твоє волосся
Додав сріблясте пасмо сивини,
Та що б нам пережить не довелося,
В очах сльозинки справжні – не здалося –
До класу ми не зайдем восени.
Настав прощальний випускний наш вечір…
Вклоняємося Вам, учителі.
Полинемо у світ ми, безперечно,
Та принесуть від нас привіт сердечний
Вам журавлі на синьому крилі.
І зайдеш знов до класу урочисто –
Професія і серце – як мішень.
Така у тебе доля – вічний іспит, –
І прагнеш бездоганно щоб і чисто
Складати на «дванадцять» ти лише.
Життя готує нам нові уроки,
Й повір, довіку не забуду я,
Учителю, твій голос, твої кроки,
Твій погляд і святе твоє ім’я.
2008
Випускник
Невгамовна малеча щебече…
Все здається, що й ти серед них…
Та сьогодні – прощальний твій вечір,
Юний друже, і ти – випускник.
Світлий спогад прилине з дитинства,
І тобі ще насняться не раз
Друзів посмішки щирі, іскристі,
Срібний дзвоник і світлий ваш клас.
Вже до дошки тебе не запросить
Вчитель сивий. І сумно стає –
Мов кораблика, в далеч відносить
Літній вітер дитинство твоє.
Ну а нині рожеве світання
Вас торкне поцілунком тремким,
І кружлятиме перше кохання
В сукні білій у вальсі легкім.
2008
Новорічне
Останній відриваєш листок календаря –
Єдина лиш хвилина – і настає пора,
Як нинішній минулим враз стане цілий рік.
А за вікном кружляє сніжинок білий рій.
Чекаєш знову дива від білої зими,
Що Дід Мороз помчить нас чарівними саньми.
А місто новорічні запалює вогні,
І на поріг ступає наш юний рік новий.
Опівночі годинник дванадцяту проб’є,
Промовиш заповітне бажання ти своє,
Все збудеться, побачиш, ти тільки вір і мрій,
А я тримаю руку і чую подих твій.
Нехай кружля над світом шалена заметіль,
Нехай ще рік дитинства у вічність відлетів,
Хай щастя синю птаху ніхто з нас не зловив –
Щасти тобі. Вітаю. Бо ось він – рік Новий.
2000
Новорічна ніч
У темно-синьому небі грайливо
Зорі всміхаються. І неквапливо
Знов до Землі наближається диво –
Ніч незвичайна, ніч особлива.
Час – ти помітиш – плине невпинно,
Ти це відчуєш: тануть хвилини,
Й, ніби в дитинстві, віриться знову:
Ніч новорічна – справді казкова –
Музика, сміх і вогні ялинкові,
І побажання миру й любові…
Всі ваші мрії збутися можуть.
З щирою вірою дай же нам, Боже,
Завтра, як згаснуть вогники свята,
Новонароджений рік розпочати –
Мов розгорнути, як нову книгу,
Чистий незайманий аркушик снігу.
2007
Колаж «Зустрічаємо 2021-й!
Відлига за вікном чи хуртовина –
Це свято світле й радісне завжди.
Дорослий ти, чи зовсім ще дитина –
На Новий рік бажаєш дивних див.
Ялинка, сніг колядки і щедрівки
Аби прийшли, чекаєш цілий рік.
Святковий вогник рідної домівки
Усіх гуртом нас скликав і зігрів.
Ти посміхнись – і друг тобі всміхнеться.
Будь мудрим – й берегтиме тебе Бог.
Твори добро – воно тобі вернеться,
Люби – й тобі повернеться любов.
Щоб Миколай приходив, будь ти чемним,
І зайвих не шукай собі пригод.
І як казав великий наш Шевченко,
Чужому вчися й не цурайсь свого.
Не завдавайте ближньому образи –
Щоб болем не затьмарювать життя.
Ми устократ сильніші будем разом,
Гуртуючись заради майбуття.
Хай рік новий дарує мир, надію,
Хай негаразди геть він прожене.
Хай кожен з нас здобуде все, що мріє.
А все лихе назавжди хай мине.
Вже свято ось-не ось – таке жадане.
Сніжинки в вальсі ніжному летять…
Ти хочеш казку – і вона настане,
Якщо ти в неї віриш, як дитя.
Цикл "Ретро"
***
Помирала любов… Хто не йшов, той минав,
Не спинивсь, не підняв, рятувати не кинувсь…
Вона гинула, горда, свята, неземна,
Десь обабіч стрімкого життєвого плину.
То безвихідь… Ще, може, хоч подих, хоч мить?..
Як же рвуться акорди на волю з полону,
Б’ються ноти шалено об ґрати грудьми,
Але відчай затиснув у стінах холодних...
Не годуйте казками мене, що колись
Посміхнеться й мені, змилостивившись, доля.
Чи доводилось вам підіймати з колін
Партитуру життя, пошматовану болем?..
1990
***
Що ми щастям колись нарекли,
Одним пострілом-словом убито.
Куди кинутись, де, де подітись?..
Не шукай мене, більше не клич.
Як згасатиме в сутінках день,
Десь здригнеться відлуння над шляхом,
Чиясь мрія пораненим птахом
За тумани у трави впаде.
1989
***
Не прислухайся, не напружуй зір, –
Вже випурхнули з гнізд, хоч жовтороті, –
Ми, часточки мізерні поміж зір
У всесвіту стрімкім коловороті.
Ми стартували разом у життя,
Та врізнобіч сахнулись долі наші,
Й занадто запізніле каяття
«Спинися, озирнись» ледь чутно каже.
Спинитись? Що ж, спиняюсь. Озирнусь,
А там позаду – ти коханий, юний…
Але я вже туди не повернусь,
Де від твоїх пісень журились струни.
Спиняюся…Та враз спинивсь і ти
В ту мить, як я заплакана дивилась
На ті позаду спалені мости.
Як пізно врешті все ми зрозуміли.
І знов помчимо – кожне у світи,
Минаючи второвані орбіти.
Спасибі долі, що у ній був ти –
Це береже в мені бажання жити.
1989
***
Не побачиш сліз, бо я не з тих.
Грудочкою льоду біль застиг.
У косах сріблинки надто ранні.
Мертві візерунки на вікні.
На столі троянди дві скляні
Й келих недопитого кохання.
1990
Матері
Пробач забудьків і невдах,
Натомлена і ніжна мамо.
Дитя твоє – тривожний птах –
Прилине й зникне враз так само.
Веде інстинкт стійкий, міцний,
Що вік кувавсь в родинній кузні,
Все кличуть нас, приходять в сни
Ці очі рідні, вічно юні.
Пильнує, знай, наш кожен крок
В думках, турботах сива неня,
Застеріга від помилок
Батьківський хрест благословення.
Й на гребені життєвих хвиль,
Скоряючись наказу Неба,
Ми, твої діти, звідусіль,
Матусю, линемо до тебе.
1993
***
Прощавай. Хто винен?.. Хтось наврочив?
Щось не склалось. Помилились десь.
Та чому ж долоні мої мовчки
Притискаєш до своїх грудей?
Кров між скронь свідомість затискає.
І клубок до горла підступа.
Я не вірю, що тебе втрачаю.
Що ж на щастя, доле, ти скупа?
Так стоїм спустошені обоє.
І сльоза непрохана пече.
Я втрачаю землю під собою
І тону в журбі твоїх очей.
Я невільниця, кохання бранка.
І тобі вже віриться чомусь,
Що весною якось теплим ранком
Сонячним я зайчиком з’явлюсь.
Спрагло обійматимеш мене ти,
І відчуєм ми іще не раз,
Як тікає із-під ніг планета
Й наодинці залишає нас.
Стоїмо отак – ні слова навіть.
Чи не вічність вже хвилина ця.
Та від нас, напевне, краще знають
Щось таємне зранені серця.
Відчуття народжується звідкись,
Ніби долі всупереч лихій
Неминуче маємо зустрітись –
Буду я твоя, ти будеш мій.
І печаль поволі розтає вся…
Все пробачу я, і ти прости.
Ми обоє знаєм – розстаємся,
Щоб любов свою нам зберегти.
1998
***
Чорно-біле фото.
Усмішка хлопчача.
Що ти вдієш проти
Долі, мій юначе…
Коса не для тебе
Моя розплелася…
Що це я… Не треба, –
Спогадом лишайся.
Літ палких минулих
Час нам не поверне.
Просто з весен юних
Повертайсь до мене.
Пісні не урватись,
Джерелу не всохти,
Доки посміхатись
Будеш мені з фото.
1999
***
Дивишся в очі й мовчиш…
Мука мені ця допоки?!
Стань же моїм, чи залиш!...
Сльози… чи розпач, чи докір?..
Листя печально летить.
Схоже, сивію я швидко.
Ніяк тебе воскресить,
Доле, поламана квітко.
1999
***
Друже мій, моя перша любове…
Твої очі зелені насняться.
Це весна мене будить і знову
Повертає в далекі сімнадцять.
Неупинно пливуть дні за днями,
А заграва у серці не гасне.
І до ранку в думках до нестями
Допікає безсоння так часто…
Бо не мій ти, давно став чужим.
Знаю я, в тому винних немає.
Намагаюсь гасити в душі
Почуття невгамовне, та марно.
Півжиття я шукала себе.
І тебе все шукала я в інших.
Врешті ж так і кохала тебе
Безнадійніше все і сильніше.
Я кохаю. Я гину й боюсь,
Щоб душа моя не спорожніла.
Я коханням живу і молюсь,
Щоб довіку не втратити крила.
1994
***
Оце мій дім – хистка дощата пристань,
Притулок твоїй стомленій душі.
Крізь пів життя – цю небезпечну відстань –
Як ти прийшов до мене, розкажи?
О, ми обоє змучені, але ще
Живі серця, хоч виснажені вкрай.
Прибій солоний, наче сльози, плеще.
Ти заспокойся, любий, не карайсь..
І не мовчи. Хай навіть мимоволі
Волого очі зблиснуть при свічі, –
Зі мною можеш все собі дозволить –
Я зрозумію, знаєш. Не мовчи.
У цій малій хатині на коліна
Схили бентежну голову мені.
Хай якнайдовше тиха й швидкоплинна
Із нами залишається ця ніч.
А на світанні знов бродяга-вітер
Покличе в край чужий за сотні миль.
Одного разу ти отут навіки
Свій якір кинеш й будеш, будеш мій.
1994
Наталія Шабел-Агієнко,
с. Городище
Менської ОТГ
Чернігівської області
