Жінка-УКРАЇНКА

Відбулося це у старовинному місті, яке змінювало свою назву разом із плином історії, так відзначаючи короткі сучасні епохи, що мають перед очима обриси свого майбутнього.

Місто було невеличке, але дуже пишалося давньою брамою, шматками мурів, статуями у заглибинах величних будинків, яких за наших часів більше не будують.

Сонце сходило над містом, згадуючи дзенькіт зброї на вулицях і відлуння весільних дзвонів, сутінки оживляли тіні і спогади, кепкуючи з приїжджих, що називали їх марою і привидами.

А приїжджих із кожним роком більшало, бо місто було особливим, і небагато подібних до нього залишилося ще у світі.

І швидко приїжджі скупили частину старих будинків, перефарбували споруди у крикливі кольори, вилучили із заглибин статуї, які не подобалися новим господарям, бо були не модні, і засліпили вулиці неприродними вогнями, так що ночі стало ніде прихилитися.

Тіні минулого сумно блукали серед спотвореної темряви, зітхаючи, набуваючи зла, а на ранок замість їхніх сліз люди знаходили монети старовинної чеканки.

 

І ходила містом жінка, сива, бліда, скрючена старістю. Збирала ті монети. Та коли звичайна людина підіймала те золото, срібло чи мідь раніше за неї, то залякувала прокльонами і відбирала, а у невіруючих просто викупала давні скарби.

Мешканці міста все рідше згадували свою історію, і часто стара заставала вранці людей, що з подивом роздивлялися старовині монети, не розуміючи що то таке і звідки взялося. У таких, котрі вважали стерті кружальця дитячими іграшками, забирати монети виявилося найлегше.

Час згинав стару все нижче, беручи у тіла силу, та не зачіпаючи пам’ять. Залишилася остання монета, що її мають віддати тіні минулого, і тоді ціна буде оплачена, і морок отримає свою втрачену владу.

Вперше за багато років, котрим вона втратила лік, стара відчувала себе щасливою.

 

Ранок не забарився, у його світлі зникало все, що не від сонця, а стара тримала на долоні мідну монету з обрубаним краєм – останню.

З-за рогу виринуло оскаженіле авто і, не збавляючи швидкості, понеслося вулицею.

З вуст старої навіть зойк не зірвався, бо всі її зойки і крики належали минулому. Монети, що вона зібрала, беззвучно впали на бруківку і розкотилися по щілинах всі до одної.

Водій підлетів до своєї випадкової жертви, але почув від неї тільки незрозумілий шепіт, наче чужою мовою:

– За зневір’я ваше, за те, що себе забули і землю свою зрадили, за байдужість до життя проклинаю усіх народжених, ненароджених і прийдешніх, хай не буде в цьому місті щастя, доки сонце його не благословить.

Чоловік чув голос, та не розумів, бо своїм найпершим криком немовляти славив інше місто.

 

Стару поховали на міському цвинтарі без хреста і каменя, бо її ім’я так ніхто і не дізнався, ніхто її не шукав, ніхто не переймався нещасним випадком.

А на ранок серед найбільшого майдану, найстаршого в місті, виткнувся пагінець. Тонкий, прозорий для очей людських, що лише своїми негараздами заклопотані. Дерево росло немов рік за годину, розправляло над майданом віти, шурхотіло листям, і наче вогким був той шурхіт.

І наступного дня мешканці міста не побачили сонце: небо затягнуло, дощ висів над головою. Люди поскаржилися на прогноз погоди, дістали парасолі і поїхали на роботу. А опівдні пішов дощ, нудний, сірий, гидкий, і з того часу вже не припинявся.

Синоптики із завзяттям проповідників говорили про зміну фронтів, різноманітні ожеледиці і снігові замети, але на стародавнє місто їхня влада не поширювалася – тут завжди був дощ. І вдень, і вночі з неба лилася вода.

Дощ був різним, здавалося, він має настрій і погану вдачу. Бо як інакше пояснити його підлі витівки? Крижаний і теплий, він лив і крапав, іноді навіть людей осяювала надія, що ось-ось і дощ закінчиться, небо розвидниться, але то була тільки омана.

Іноді дощ перетворювався на зливу, на буревій, на грозу, й у хмарах гуркотів грім, але ніхто з мешканців міста не бачив жодної блискавки, наче все природне світло покинуло місто. Та радісно шурхотіло мокрим листям невидиме Дерево дощів, за пагінець якого було заплачено дивними старовинними монетами.

 

Вода змивала бруд, а разом із ним все, що вважала непотребом. Ламалися різнокольорові неживі ліхтарі, линяла на будинках модна фарба, не витримували вологи вікна, затемнені від сонця і від чужих очей.

Але люди швидко пристосувалися до лиха, яке закінчувалося за кордонами міста. Люди почали шити одяг лише з тканини, що не промокала, парасолі відійшли як немодні, поступившись місцем різнокольоровій клейонці. Люди вигадали вологостійку фарбу, оздобили авто новими вдосконаленими двірниками, переробили вулиці, щоб вода стікала по жолобам, навіть започаткували традицію – переносити наречених через вируючий потік.

Дехто переплавив лихо на гроші. Замість людей, що виїхали, у місто весь рік навідувалась юрба туристів, які любили екстрим, бо слово "диво" нещодавно вийшло з моди.

А дивне прозоре Дерево дощів трусило мокрим листям, і краплі падали, неначе сльози. Не було щастя у цьому місті, яке багато хто перейменував у Місто дощів.

Ті ж, хто намагався знайти своє щастя, дорого за це платили. Платили болем, розлукою, прагненням смерті, змішуючи сльози із водою. Багато хто ішов у дощ і не вертався, немов вода забирала всіх, хто не бажав далі змінюватися разом із часом.

Тому, окрім звичайних туристів, до Міста дощів із різних країн линули самогубці, бо вбачали у цих зникненнях небанальний спосіб померти.

А всі розважливі, що верталися додому, несли у серці краплинку нещастя, яке нічим не випаруєш і ніяк не вирвеш, бо глибокі його корені, в минулому, втомі і смутку черпають вони свою силу.

 

І жили у цьому місті двоє – хлопець і дівчина. Обоє народилися вже у Місті дощів. Обоє любили воду, що падала з неба, і не ховали від неї облич за прозорими масками, які прижилися кілька років тому з легкої руки якоїсь молодої модниці.

Так вони і зустрілися під невеличким дощиком в покинутому парку, де буяла зелень, хоча за підрахунками вчених всі дерева вже давно повинні були зогнити. Але дерева домовилися із джерелом дощу по-своєму.

Вони гуляли, взявшись за руки, наче все життя знали одне одного. Слова були їм непотрібні, щоб розуміти, та й від слів надто тхнуло цвіллю телефонних дротів. Спотворені голоси, зовсім не такі з іншого боку, неглибокі відбитки очей на екранах – це завжди навіювало жах на них обох.

Розійшлись у сутінках, не домовляючись про зустріч. Але замість них про зустріч попіклувався дощ, і коли дівчина через кілька днів визирнула у вікно, то по перестуку крапель зрозуміла, що на неї чекають.

 

Так ці двоє і зустрічалися з ласки дощу. На третій зустрічі вони наважилися відкрити свої голоси, на п’ятій – сказати імена, потім їхні вуста з’єдналися в неочікуваному поцілунку.

Хлопцю здавалося, що його душа наче роздвоїлася, точніше душа блукає дощем, а коли він виходить на двір, єднається з тілом, що лише тоді стає живим. І дівчина відчувала те саме. Тому дощове небо завжди розстелялося над їхнім мокрим волоссям, коли вони були разом. Але хвороби відступали перед ласкою дощу.

Їхні задощові тіні вже давно побралися. Побралися раніше здавалося б випадкової зустрічі. А закохані боялися зробити долю спільною, бо вірили у прокляття, про яке ніхто не оповідав таємничими шурхотливими ночами.

Ніхто, окрім дощових крапель на склі, коли чекаєш нової зустрічі, коли живеш цією зустріччю.

 

Того дня дощ виявився сильним, але закохані довго мандрували самотніми вулицями, ділячись із дощем веселим сміхом. Шлях вивів їх на старовинний майдан.

Раптом обоє зупинилися, сміх урвався, руки з’єдналися з таким натхненням, наче ніщо не змогло б їх зараз розлучити.

Попереду хиталося дерево, але воно було ніби створене з води. Струмки текли під прозорою шкірою гілля і стовбура, водянисте листя хитав вітерець.

Вируючий потік кільцем оточив майдан, відрізавши шлях до відступу.

– Хто ти? – намагаючись, щоб не здригнувся голос, запитав хлопець у дивної рослини.

– Я Дерево дощів, – тихесенько задзюрчало у відповідь.

– То це через тебе в нашому місті завжди іде дощ? – у голосі дівчини прокинулася цікавість.

– Так, – хитнуло мокрим листям Дерево дощів.

– Відпусти нас, Дерево дощів, – попросив він якомога рішуче.

– Не відпущу, – вода розливалася по майдану. – Мені сумно стояти тут одному однісінькому, що навіть словом перекинутися нема з ким, – вода його мови переливалася так журливо, що кортіло заплакати. – Мені так хочеться, щоб у моїх краплинах грали сонячні промінчики і веселка вигиналася небом...

Дівчина обережно розірвала дотик і наблизилася до дерева.

– Але веселка буває тільки після дощу. Хай дощ припиниться – і твоє бажання здійсниться.

– Як легко ви усе вирішуєте, люди!

Луною розляглося, і хлопець налякано обійняв кохану за плечі, захищаючи.

– Дощ не скінчиться, бо мені заплачено тим, від чого відмовитися неможливо. Дощ не скінчиться, доки сльози людські не переважать тої ціни. А ви залишитеся зі мною, бо винні мені своєю зустріччю.

Впевнено дзюркотали потоки, через які не перебратися.

– А від чого неможливо відмовитися? – здавалося, дівочий голос теж дзвенить на перекатах, неначе струмочок.

– Колись, – не поспішаючи почало Дерево дощів, – ще до вашого народження, в цьому місті мешкала, – дзюркотливий голос замовк, підбираючи слово. – Жила жінка. Вона багато мандрувала, багато бачила. У неї була своя війна, як у кожного, хто не слабкий духом. Перемоги надавали їй сили йти далі, поразки нацьковували на неї старість.

Закохані тонули в переливчастій мові дерева, яке їх полонило, а за маренням дощу наче проступали обриси оповіді.

– Її життя виявилося довгим, і вона, стомлена і досі поневолена палкими та зухвалими мріями, вирішила знайти спочинок у цьому місті, яке їй дуже сподобалось. Вона не марила славою і вдячністю, зазвичай люди взагалі не розуміли її цілі, самовдоволено не думаючи про тих, хто їх захищає. Лише поваги, не до неї, а до самого життя, до таємничості чарів, до дива народження просила ця жінка. А люди просто знизували плечима, не розуміючи.

І тоді вона вирішила... Помститися? Радше покарати тих, хто скорився безвір’ю. Вона б могла розплатитися власним життям, та жити їй залишилося надто мало, і тоді до неї прийшла згадка про силу забутого. Люди забувають, але минуле ніколи не зникає, минуле завжди блукає поруч із тим, хто його зрадив.

Ця жінка заплатила за своє бажання зрадженими людськими спогадами і почуттями. Так у місті народилось я – Дерево дощів.

Закохані слухали, зачаровані переспівами води, заворожені словами історії, уривки з якої так часто вистукував дощ.

– І коли ж кара людська скінчиться? – голос дівчини тремтів, немов перетворився на воду.

Дерево дощів сумно трусонуло мокрим листям.

– Певно ніколи, бо лише сльозами ви викупите своє місто у дощів. А сльози людські все більше нещирі – то вже не сльози, а просто сіль, що у воді розчинилася.

Дерево дощів замовкло, вслухаючись у перестук крапель у листі. Закохані подивилися одне на одного і разом попросили:

– Відпусти нас! Відпусти нас, будь ласка.

 

По Дереву дощів дзюрчала вода, на бруківці плескотіла вода, з неба падала вода, змиваючи надії і сум, гасячи жах і пристрасть. Дивна, зачарована вода, наче прозора і темна, наче тепла і холодна, наче мертва, і все одно жива.

А закохані так само стояли, притулившись до людського тепла.

І тоді Дерево дощів мовило:

– Коли ви такі впевнені, що хочете піти, то знайте: звідси веде єдиний шлях. Якщо ви пройдете крізь дощ, то я вас більше не займатиму. Якщо озирнетеся, віддасте воді очі, якщо гукнете, віддасте воді голос. Якщо зупинитеся чи звернете, то самі станете водою, як десятки тих, хто ступив на цей шлях до вас.

Це не моя вимога.

Ви пройдете тим шляхом байдужості і мовчання, яким пройшла вона, щоб обернути забуте на монети. Ви разом або хтось із вас може залишитися тут зі мною, а може поринути у дощ. Вирішуйте.

 

Вони вирішили не словом, а серцем.

Вируюча вода розімкнула коло, і закохані попрямували до виходу з майдану. Тихо дзвеніли краплі, стікаючи з листя Дерева дощів.

А в місті розгулялася злива, та закохані йшли вулицею, міцно взявшись за руки, дивлячись лише вперед.

Блискавиці шматували темне небо над їхніми головами, забуті у Місті дощів палаючі небесні стріли цілилися у старовинні будинки, знищуючи мертві неонові вивіски.

Ніч і буревій оволоділи містом. Скажений вітер шмагав вікна, аж дзвеніло у шибках скло. А закохані йшли своїм невидимим шляхом, не дивлячись одне на одного, вірячи лише теплому дотику рук.

 

Та вітру ця підтримка була кісткою в горлі, він дмухнув щосили, розлучивши зчеплені пальці. Але хлопець безстрашно йшов далі, не звертаючи уваги на вітер, який тепер задоволено шматував листя дерев.

На шляху байдужості треба було забути про кохання, щоб зберегти його. Але, коли вітер відняв його кохану, то разом із нею забрав більшу частину душі.

Не думати, не відчувати, ще крок, ще... Там, за дощем, була вона, кохана, і її тінь не самотня. Кинутися туди, урвати її веселий сміх.

Ковтаючи гіркі сльози, він ішов далі, далі, далі...

Дощ слабшав, і в чорних калюжах віддзеркалювалися зірки. Віддзеркалювалися між уламків старовинних будинків, у чиїх стінах ще не відлунали крики. Крики билися об зубасті стіни, гойдалися в шибках з вибитим склом.

І раптом у руїнах він розчув плач – живий, не відлуння.

– Допоможіть... Рятуйте... – задихаючись, благала дитина. – Хто-небудь...

Так близько. Тільки минути розламану стіну найближчого будинку...

Дитина затихла, її мова наче віддалялася.

Ще не пізно – побігти, наздогнати...

Він ніколи не думав, що буває так страшно – не мати змоги допомогти.

З неба падала вода, набуваючи нового кольору – багряного.

Небесна кров стікала по його руках, одягу, волоссю, ставала його кривавими сльозами безсилля.

Хлопець не витримав, провів по волоссю, щоб очистити хоч його, і волосся одразу набуло сивини.

 

Дівчина йшла далі, тримаючи за руку коханого. Для неї не було того шаленого вітру, що їх розлучив.

Її дощ ставав мерзлою водою, і крижинки падали, віднімаючи почуття. Сірі голуби летіли, сиплячи з пір’я кригу, і сідали на плечі.

Їхні не голубині пазурі вчепилися в її тіло так сильно, що біль затьмарював розум, але дівчина не дивилася на страховиськ, ішла далі.

І тоді дощ відтанув, зробившись гарячішим за полум’я. Його краплини підпалювали будинки, і споруди займалися, тріскотіли веселими пожежами, здіймалися хмари попелу і жаринок.

Дівчина йшла серед пожеж, а птахи, що їх вона помилково прийняла за голубів, кружляли над головою, шкрябали душу злими криками, віднайшовши і для неї тортури.

Але дотик коханого надавав їй сили не слухати ті жахливі історії, що вони переповідали гуртом, як плітки мороку.

Раптово дотик перестав бути теплим, став наче вода. Налякана, вона глянула на свого коханого, але замість нього, лишаючи мокрі сліди, поряд крокувала прозоро-блакитна постать.

Дівчина закричала і, спіткнувшись, впала на землю, вмочивши коліна в калюжі.

 

Дзюркотіла вода, шукаючи тріщинки в бруківці.

Люди прокинулися, випили за звичкою кави, вдяглися і пішли на роботу. Дощ ледь крапав, але йому ніхто не вірив, надто часто те крапання оберталося зливою.

І на найдавнішому міському майдані, сухому, наче випаленому, серед дерев, які ніхто не садив, мешканці міста знайшли двох людей, що сиділи на фарбованій до яскравості лаві і дивилися одне одному в очі, немов до всього іншого світу їм байдуже.

Він, молодий, та повністю сивий, тримав тендітні дівочі долоні. Вона просто легко всміхалася, бо голос свій віддала воді.

Ці двоє віднайшли своє щастя. І сонячні промені стрибали по молодих деревах, ховаючись між листям, заграючи до пташок.

 

А що ж Місто дощів?

Було влаштовано великий конкурс на найкращу назву, і Місто дощів знову перейменували у щось мелодійне, але неживе, а та історія почала потихеньку зникати з пам’яті. Бо хто ж у наш час переймається минулим?

От тільки і зараз знаходять свої шляхи горді, чиї мрії величні, небезпечні та зухвалі, і забуте губить сльози, чекаючи на того, хто знає справжню ціну стертим монетам.