Жінка-УКРАЇНКА

Ще ні краплі тепла. Ще не знаю, хто ти мені, хто я
на долоні твоїй, поміж рисочок… Може, межа?
Ще не знято гірлянди. Ще десь осипається хвоя
на столи й килими, і на тіні забутих бажань

Кожне щастя – підслухане. Кожне застілля – не з тими
хто з тобою виходив з одного кривого нуля
Кожна мрія – діждати й дивитись, як наші нестимуть
у трояндову купіль дзвінких повоєнних малят

Завтра сонце наслинить льоди́, як дитина фломастер,
розпадеться на барви ця дика, густа білизнà.
Як це бачити, лікарю? Лікар не скаже. А Майстер…
Він у цьому так само безсилий… Бо хто його зна

Як на запах, іду на слова. Завантажено трафік
на віки́ наперед, і по датах біжить, ніби ртуть,
ненаситна пряма… Ми вигнанці своїх біографій,
нам не знайдеться місця у цім березневім порту

Голосами убитих німують до вітру ворони,
поміж нами і ними натягнута чорна скісна.
За весну цьогорічну ніхто не підніме червоне.
Та кому вона треба, ця стріляна, мерзла весна...

***

Він вийде з хурделиці, схопить її за рукав:
Як я чекав на тебе, як зупиняв
безнадійно розкритих жінок у квадратах кімнат,
крик – у горлі, щоб не зависнув над 
тою, чужою. А пелехатий сніг
я зупинити ніяким теплом не зміг.
І вона, вириваючись, гляне йому в нутро
так беззахисно байдуже, і не розкаже про
те, як міцно можна любити чужих малят
і порожні вокзали, коли назад
значно важче, ніж потягом – уперед,
коли кинутий виклик ніхто не бере.
Він струшує зиму з її волосся, просить іще
пару хвилин, підставляє життя, плече
ненадійне… а хоч би один ковток…
Єдиний, хто не здається – її квиток.
І вони попрощаються без усяких «прощай».
І у ній ворухнеться поранений горностай.

***

Доки всі вони сплять, обережно підходиш до брами...
А позаду, немов на мотузці, щось рветься у вись...
І на правім плечі хтось підказує: "Стеж за вітрами",
А на лівім - хтось інший шепоче: "Під ноги дивись".

Небо, ніби розквітле навиворіт, синьо-бузкове
прошивається наскрізь стібками воронячих нот.
Бачиш, всі вони сплять, в оболонках, у вовняних ковдрах,
у коханих обіймах, у теплих футлярах тойот.

То ж ступай обережно, не дай їм себе повернути,
прив'язати, прижити, вмостити між пудрових краль...
Це застиглий туман, і тремтить невіднайдена рута,
це лише на початку так зимно - на те ж він і край.

Але ти вже їх бачиш, вони метушать, мов личини,
оглядаючи темні кімнати, порожні двори.
Сперечаються, плачуть, шукають слова і причини,
замовляють столи, набирають чиїсь номери...

Ти вже бачиш, як падає сніг на вологу терасу,
як в одному із вікон чомусь не піднято плісе,
як виходиш до дошки... на сцену... на глянцеву трасу...
А стоїш на краю... І хто далі тебе понесе?

Як цілують тоді, коли вже цілувати не треба,
як згортається кров і радіє, що вже не тече,
як далекі стенають плечима і п'ють не за тебе,
як близькі не заламують рук, не підводять очей,

тільки йдуть у мовчання і множать за каменем камінь.
Ти гостей не зупиниш у їхній цупкій боротьбі
за підкуплене право ділитись твоїми думками.
А, сортуючи речі, вони відкладуть і собі

те, що їм до вподоби... І хтозна, кому вони служать.
Ти вслухаєшся в небо, а чуєш, як сосни гудуть,
як у мапу асфальту вмерзають осінні калюжі,
як приблудний собака зализує їх, мов біду,

як зростає дитина, торкаючи твій (чи не твій уже) почерк
межи ліній небесних чи набіло стертих клітин...
І на лівім плечі вже до тебе ніхто не шепоче,
а попереду - царство і тлін, де ні днів, ні годин,
а попереду - виткана довга, повільна зима. 
Ти підходиш до краю і бачиш, що краю... нема.

Спільнокореневі (Аритмія)

Ну давай, розкажи, що було такого
в тому світі, де не зачіпав нікого
тонкодзьобий час, де тебе плекала
сонна хвиля, наклавши свої лекала…
Ти не був із галлів. Не був і з кельтів.
Я взяла тебе, мов гладеньке скельце,
понесла з собою, забувши одяг.
Приживила серце – лишився протяг…
Так і стали рости – по заметах долали повінь.
По квитках вичисляли дати, і поступово
перейшли у дамки. Зняли вітрила.
Хто спішив – насмішив. І нудьга накрила.
І тепер ти згадав небуття, із якого вийшов
камінцем у жмені, коротким віршем.
Все як у людей і навіки усе так само.
Я тепер – Медея. Була – Кассандра.
Я тобі не крапка, але й не кома.
Я присутня там, де уже зникома
поза тим, що зрослися хребтами у многосвічник.
Ми крихкі одноденки-багатонічки.
Від нічних обіймів і сни змішались,
і тепер давай, розберись, де жалість
за минулим, де сміх про далеке завтра…
А нудьга продірявлює стіни очима Сартра.
Як нам вийти? За руки? Кому нас, таких, втішати?
Як же важко носити рудий комірець вільшанки.
Ми співаємо різне, спіймавшись у спільні сіті.
Розкажи, як там добре, у тому твоєму світі…

              Анна Малігон