Жінка-УКРАЇНКА

Якщо ви любите ясні веселі кольори, ніжні, прозорі акварелі, ваша пора – квітневий ранок.

Кому що до смаку: хтось закоханий у яскраве різнобарв'я осені, комусь до вподоби чітка графіка зимового пейзажу, комусь – шляхетні пастелі літньої днини. А мені наймиліший той весняний час, коли березневе змагання з холодом нарешті скінчилося, зимі вже немає вороття і бурхливий квітень впевнено набирає міць.

КОРАЛI

Квiтень в листя зелене вбрався,
вже немає зимi вороття.
Ось i ще один рiк нанизався
у намисто мого життя.

Повновагі мої коралi —
десь благенькi, а десь i гожi —
перебрала б я, пiдрiвняла,
але скинути їх не можу.

Тi камiнчики незамiннi
не вкорочу, не перефарбую.
Все життя своє зважую ними,
пiдсумовую. Та не сумую!

I нiчого не хочу вертати,
проводжаю минуле без болю.
А в майбутнє боюсь заглядати …
Покладаюсь на Долю.

Доля-доленька – мама хрещена,
я за все їй вклоняюся низько.
Це вона у дитинствi на мене
надягнула коралову низку.

I камiнчик по кожному роцi
до намиста мого додавала,
щоб цiнила хрещениця-доця
все, що втратила, що придбала.

Знов стою на квiтневiм порозi,
дорогу свою гостю стрiчаю:
чи вже Доля моя у дорозi?
З чим сьогоднi вона завiтає?

ВЕСНА

Ще не тепло, та крига скресає,
довгождану вiтає весну.
I душа, як земля, воскресає
вiд зимового сну.

Помiж листям опалим торiшнiм
проростає зелена трава.
I надiя забута, колишня
навеснi ожива.

Запалю тихим вечором свiчку,
у глибокий вогонь задивлюсь,
загадаю бажання одвiчне —
на добро помолюсь.

I попрошу у Доброї Сили:
хай бiда у життi обмине
всiх, кого я люблю i любила,
i хто любить мене.

Хай їх доля хранить i голубить,
за минулим не буде жалю.
Хай нiколи мене не розлюбить
той, кого я люблю…

А весна хай життя прикрашає
i дарує нам знов
ту єдину, що нас воскрешає,
довгождану любов!

***

Вже мати-й-мачуха цвiте
серед смiття та по завулках.
Життя … Воно таке просте.
Чому ж душа не зна притулку?

Чогось шукає на землi,
то ожива, то зовсiм гине,
i щастя крихiтки малi
визбирує, немов пташина.

Не розбираючи завад,
у небо високо злiтає.
І повертається назад -
гнiздо зруйноване латає.

I знов на вулицi весна
i мати-й-мачушинi квiти.
Душа … Вона така складна,
та де тепер її подiти.

***

Впали снiгом квiти на зелене листя,
загули сердито золотi джмелi …
Є такi куточки у моєму мiстi —
там земля i небо, наче у селi.

Стежку вiдшукаю босими ногами
в бузиновi хащi, полиновий лiс,
розiтру в долонях зiллячко духм’яне,
пахощi дитинства вiтерець принiс.

Споришевий килим вкрили самоцвiти
жовтi та блакитнi по густiй травi,
сiють-просiвають мережанi вiти
променi гарячi в квiти польовi.

I щезають знову у краю казковiм
всi мої негоди i мої лiта,
цвiркуни стрекочуть пiсню колискову,
спокоєм цiлющим тиша огорта.

Замилує очi, нiжнiстю зворушить
кожна стебелинка — диво на землi, —
ними тiшу серце, ними гою душу,
з ними забуваю про свої жалi!

МАМI

Спасибi, мамочко, за синi очi,
за все, що маю, за все, що хочу,
за все, що вмiю, за все, що знаю,
за все, що серцем я вiдчуваю.

Спасибi, мамочко, за теплi грози,
квiтучi липи, солодкi сльози,
за бiлi зорi в зимовiм небi,
за те, що мушу, за те, що треба.

Спасибi, мамочко, за все, що бачу,
за сонце влiтку, ясне й гаряче,
за повний мiсяць, за тихi ночi,
за те, що люблю, за те, що хочу.

Спасибi, мамочко, за чисту воду,
за смiх дитячий, дiвочу вроду,
за стиглi вишнi, росою вмитi,
за трави й квiти - за все на свiтi!

Спасибi, мамочко, за вмiлi руки,
за всi помилки, за всi науки,
за все, що миле i серцю любе,
за те, що було, i те, що буде…

ДРУЗЯМ

Я вам вiдкрита — як вiтрам,
як сонях — сонцю, берег — хвилям.
Не вiдцураюсь, не продам,
коли вже в душу вас пустила.

У кожного iз нас — своє,
i двох однакових немає.
Я вас люблю, якi ви є.
Цiную те, що нас єднає.

Несемо кожен свiй тягар,
кому який поклала доля.
Менi ви дорогi, як дар,
як в’язневi жадана воля.

Пiдтримаю у скрутi вас,
а ви мене — теплом i жартом.
Хай душi нам не черствить час.
Шануймося, ми того вартi!

ВЕЧОРІЄ ЖИТТЯ

Я не знала колись,
що буває останнє кохання.
Я вважала, що перше – навіки
(і так воно є…).
Коригує нам час
і уявлення, і сподівання.
Вечоріє життя,
і кохання останнім стає.

Все останнім бува:
телефонний дзвінок і побачення,
поцілунок палкий,
почуття нескоримий потік.
Вечоріє життя…
Але те, що скінчилось, не втрачене,
бо в скарбниці душі
залишається з нами повік.

Ми багаті безмірно –
ми маємо досвід і пам'ять,
ми прощаєм образи
і сонцю всміхаємось знов.
Вечоріє життя.
І вгасає останнє кохання…
Та у жодному разі
не гасне у серці любов!

СПРОБА ЗАЗДРОСТІ

Я дуже хотіла б навчитися бути
стовпом незворушним високим.
Ніхто б мене, зроду, не міг похитнути,
дістати, принизить, вколоти.

Чи, краще, дірявим легким решетом,
що зайве відсіює зразу:
порожнє, брудне, непотрібне, чи то –
ненависть, брехню і образу.

Ще краще – піском: як крізь нього вода,
нехай би повз мене усяка біда …
Та хто його зна, як воно на віку
отому стовпу, решету чи піску?

***

Усе, що я роблю, –
це вам, кого люблю.
Усе, що я кажу, –
до вас, ким дорожу.

Від тих, кого кохаю,
дарунків не чекаю.
Скажи мені три слова:
– Кохана, ти – чудова!

УКРАЇНІ

Моя засмічена земля
моя засмучена країна …
Дивлюсь на тебе не здаля,
живу з тобою, Україно.

Я воду п’ю з джерел твоїх,
годуюся iз твого поля,
i не сховаюся вiд лих,
якi тобi судила доля.

Од тебе хмар не вiджену —
якби ж могла! Та сил не стане.
Багатшi є, але одну
тебе люблю, як донька маму.

За всi грiхи мене прости.
I — з колоска твого зернинку —
обережи i захисти
мою онуку, українку…

***

За днем приходить нiч,
за зустрiччю розлука
на колесi життя.
I марно — плач чи клич,
заламуючи руки, —
немає вороття.

За травами — стерня,
за квiтами — насiння.
Усе свiй має слiд.
I буде знов весна,
i сонячне промiння
розтопить зимний лiд.

Минуле перейшло.
Майбутнє — у туманi,
та день стає новий.
Вiдчуй його тепло
цiлюще i жадане.
Живи - бо ти живий!

Світлана Макаревська