Жінка-УКРАЇНКА

Василь Кузан народився 25 лютого 1963 року в селі Довге Іршавського району на Закарпатті. Після закінчення Ужгородського університету працював на різних посадах у галузі освіти та культури, на адміністративній роботі. З минулого року є директором будинку творчості письменників у Трускавці та членом правління НСПУ.

Вийшли друком 18 книг Василя Кузана. Наразі готові до друку і ось-ось побачать світ у столичних видавництвах «Український пріоритет» та «Український письменник» ще три. Роман «Експрес-наречений» та збірка поезії «Сингулярність» уже в друкарні.

Усе інше про автора говорять його твори, жінки та друзі. А ворогів Василь не має. Чи, принаймні, так йому здається. Так хоче думати.

Добірка – із книги «Сингулярність». Чекайте і шукайте в книгарнях.

Адажіо

Отак живу…
На перехресті.
На протязі
Жебрацьких площ…

Стискають музику лещата,
Стирають день чужі дівчата
Із окулярів. Мінус
Дощ…

Колядники толочать січень
Без Інтернету – другий день.
Підсніжників не може бути,
Бо сніг не випав…

Чи прийде
Прийдешнє в гості?
Без гостинців
Проспить маї оця зима…

А ти не спатимеш, по вінця
Себе наповнивши сама
Солодким спогадом хотіння
Із присмаком моєї тіні
І ніжних доторків до тайн.

Ще тайм.
Колядники.
Цілунок…

Японські вишні, райські дні…
Мов листя, опадають гривні
І осідає десь на дні
Лунка мана чужого кроку.
Крик суїциду.

День за днем
Холоне спокій.
Всі минем…

Еклезіаст народить сина
І, як ворони, вічний час
Все зайве виклює із нас.

Сюр

Перефразовуючи вічність,
Згорає сонце. Бура сірка
На сірнику.

Колиска світу
Не люлька, а пустий гамак,
Що цідить час, немов проміння,
На потойбічну тінь трави.

Пустеля снів.

Німе відлуння,
Знеболені огризки днів,
Фантоми,
Фантики,
Лушпиння…

Колода битих королів.
Фартовий пам’ятник епосі.

Молись?

Для Слова бракне слів –
Жде скроню посивілий
Постріл.

І не вмовкає скоростріл.

* * *

Сонце сходить з гори,
Ковзається на змерзлій траві
І падає в обійми осені.

Крижини інею
Перетворюються на краплі,
Тіні стають прозорими,
А зорі розчиняються в тумані,
Наче цукор у молоці.

Золоте листя
Сушить на тремких долонях
Кавалки вогкого повітря.

Гнізда мовчать вирієм.

Звук серця відбивається луною
Від величезного каменя ночі
І пісня холодного жовтня
Переходить у режим вібрації
У нагрудній кишені куртки.

А десь поруч
Вітер говорить з осикою
Про ранкове задоволення.
Адже він уже встиг
Попестити груди гір,
Пройтися вузькими ущелинами Карпат
І вдихнути спокусу свободи.

А завтра
Спогад запалить свічку.

До надії через тривогу

Інавгурація інквізиції
Уже відбулася. Крик
За халяву сягнув,
В лезо шкірою
Пре мороз… Але пізно.
Зник
Знак отой, що сіяв над яслами,
Слід отой, що до світла вів.

Вже для кожної шиї зашморг,
Вже для кожного серця спис,
Вже для кожного нігтя голку
Підготовлено. Вже затис
В кулакові кліщі й сокиру
Біля плахи кривавий кат.
Голова – як головка сиру!
Фотографія і – плакат!

Ти стояв на Майдані також?
Революції хочеш теж?
І свобода твоя у грудях
Теж не хоче вже знати меж?
Ти не знаєш із ким зв’язався.
Ти не знаєш, кого дістав!
Ще учора – беззубе бидло,
А сьогодні – граніт і сталь?!

Так не буде! Не має бути!
Скільки помилок не роби,
Та приходить прозріння раптом
І до зброї встають раби.

Стали. Гордо. Обличчя світять.
Монолітно. Немов стіна.
І система катів у розпачі,
Адже крайнього тут нема.
Тут за руки усі тримаються
І співають. І не мовчать!
Та невже до кінця вже котиться
Інквізиції термін-час?

Барикади любов тримають.
Цілий світ узяли в облогу.
Українці ми! – горда нація.
Відродилися. Слава Богу!

* * *

тиша вигнулась
кішкою
перед стрибком

день повис
мухою
на павутинні

сонце впало
у ніч невідомості

я
море невизначеності

в мені
лиш галери мук
в мені
тільки айсберги
втеч…

та бодай човника
від тебе

Ельф

Де кров людська – лукаві чари,
Спить океан грудьми на шельф,
Снять серенадами гітари –
Я в’язень чар, я – ніжний ельф.

Про смерть мовчать мої валізи,
Та в них війна, корида, бій.
Чекає крові зле залізо
І куля свій шукає стрій.

Батальних сцен картини, рами
Атак безпам’ятні слова,
Мов плаху знов кривавить пам'ять
Відтята катом голова.

І кожен з тих, хто не причетний,
Хто не стріляв, не бив, не був…
Лихий, мов троль, святий як Бетман
Вже не осилить булаву…

Та пити кров гібридні війни
Дістануть кулю з молока,
Та малюватиме постійно
Червоний мак моя рука.

Біда…

Шукав я стежки у росі
Через болото,
Душив невтішні міражі
Під чорноплотом,
Із мрій повітряний палац
Ліпив щоденно,
А нині глянув у вікно,
А в ньому – темно.
Нема нічого, тільки тінь
Кривавих терцій,
Бо ти поставила блокпост
На вході в серце.

Кіборги

                   Сергію Лойку

Війна як дім. Жаскі реалії…
Вростає тіло у бетон
І сон у касці не вкладається
У голову. Лякливий сон.

А дух епічний. Жоден снайпер
Не може вцілити у дух.
Тіла убитих розкладаються,
Але нема щурів і мух…

Бо все згоріло і розплавилось,
Хоча за мурами – мороз.
Противник гріє нас напалмами,
Привчає до великих доз.

Ми живемо. Наш дім – війна.
Та кажуть: хтось його продав…

Геноцид

Вчорашній день, немов магніт –
До дверців
Холодильника.

Букет червоного вина,
Вечеря, любощі, війна
За виживання
Вдома.

Минулий рік, немов листок,
Пожовк, намок,
Відклеївся…

Вже півжиття, а змін нема.
Була тюрма і є
Тюрма…

Хіба я справжній патріот,
Коли таке говорить рот?
А завтра хтось
Застрелиться…

Політ комара над маревом тіла

Коли ілюзій тонкі суцвіття
Стають химерами й міражами,
Дев’ятим валом іде надмірність
Нахабства й жлобства
Й ламає віри святі вітрила,
Коли мовчання, немов утроба
Тривоги й страху,
Коли невтішні
Новини лізуть у всі канали,
Товсті каналії лічать душі,
Неначе гроші, на полі бою,
А сонце висить на нитці болю,
Неначе лампа в чужім під’їзді,
Коли знайшовся єдиний вихід
Й твоїм обличчям уперся в стінку,
Коли стріляють тобі у спину
Не холостими, та ти в жилеті
Броні тонкої, що пахне смертю
Вже убієнних,
Коли сповзає, неначе ковдра,
Із тебе тіло,
Коли у мушлі душі твоєї
Немає світла,
Нема повітря,
Нема нічого лише свобода
Зробити вибір: від чого вмерти,
То грудка солі спиняє серце
Щоб народити
Мільйони версій.

32-33…

Лишилися пустими села…
Вовки і пси обгризли кості
За зиму. Але псів
Поїли люди майже всіх,
То ж молоде дитяче м'ясо
Було вовкам і канібалам.
До сонця,
До трави дожити,
Щоб з листя лободи й кропиви
Варити юшку
Міг не кожен.
Лиш комуніст поодинокий
У портупеї і кашкеті,
Зірково вражений у серце,
Отримував скупий пайок
Від батька всіх народів.
Доки
Дітей отих катів мерзенних
Терпітиме моя земля?
Допоки гидь комуністична
До леніна нестиме квіти
І диктуватиме народу
Брехню, народжену в Москві?
Невже ще нація терпіти
Усе це може? Чи не бачить:
Свиня давно вже на столі!?
Свиня запхала рило в миску,
Із книжки виїла початок
І гадить, гадить…
Купи гною
На скатерть вишиту наклала.
Де наша слава?
Гордість де?
Невже мільйони убієнних
Не хочуть, щоб за них помстились
Хоча би пам’яттю про правду?
Хоча би свічкою? …
Здається,
Голодні душі, легші ситих,
Летять до вікон подивитися
Як ми вечеря-є-
ї-
мо…

Під повнею

Сіла повня на старий горіх
І казки закоханим
Розказує.

Жовтень сіє листя і росу,
Холодом проймаючи
Щоразу.

Візії нанизує на сон
Ніч, що заховалась
Під горіхом.

Надихає хмара на красу,
Обійнявши місяць,
Мов повіки.

Дивно так… Далеко ти, але
В небо задивились ми
Обоє.

Гупають плоди у жмені мрій
Благодать розколюють
Надвоє.

Осінній вальс із долею

Пензлі беріз підфарбовують осінь
У золоті кольори.
Серце натхнення і музики просить –
Вікна у світ отвори.

Хай обіймаються душі і хмари,
Хай загримить-задощить.
Наше життя – то фантазії марев,
Може скінчитись за мить.

Грайте музики іще веселіше,
Бо сумувати не час.
Візьмемо долю до танцю скоріше –
Хай не танцює без нас.

Ворог нехай усміхається криво,
Осінь – щаслива пора.
Ми переможемо – маємо крила,
Струсимо кров із пера.

Ми переможемо, ми потанцюємо
І заспіваємо ми,
Бог сотворив нас безбожно щасливими
Й вільними дуже людьми.

Візьмемо долю на руки, на крила
І – до зорі, й – по воді.
Хай би юдоля життя не накрила –
Ми ще такі молоді!

Грайте музики іще веселіше,
Бо сумувати не час.
Візьмемо долю до танцю скоріше –
Хай не танцює без нас.