Жінка-УКРАЇНКА

* * *

Ніч вигадує сни, затуливши долонями вуха.

І заплющує очі, щоб краще собі уявляти. 

Гладь волосся, як шовк, з-під старого її капелюха.

Вже заждалися струни, щоб вправно зіграти legato.

У кишенях дзвенять золотими монетами зорі.

Ніч присіла навпочіпки біля старого Дунаю.

Загорнулась тепліше, бо вже прохолодно надворі, 

і до самого ранку чекала, що я заспіваю.

Молодого вина перебрала, без келиха, з пляшки.

Вже в гітари нестерпно напружені струни боліли.

А мені не співалось. І якось зробилося важко,

бо вже перші ранкові у небі займалися стріли…

 

* * *

Глибока твоя ріка.
Блакитна, прозора, чиста.
І смужка піску тонка,
і з мушель чудне намисто.

А там, за рікою, ліс,
де пахне сосна і м’ята.
І віти густіх беріз                  
торкаються небосвята.        

Яка тут трава м’яка!
Які тут коштовні роси!
Співає твоя ріка
і благословення просить.

І сонячно-стиглі дні,
і місячно-тихі ночі …
Ночують зірки на дні
і сняться їм сни пророчі.

 

* * *

Я візьму із собою зорі,
що дивились тобі в очі.
І твоє телефонне «sorry …»,
що твій поспіх мені пророчив.

Я візьму із собою листя,
що злітало з старого клена.
Він же теж був колись зеленим?
Нуль вістей — вже хорші вісті!

Поспішаю на довгий потяг:
парасолька, пакунок, кава …
«Познайомимось?», — осінь, протяг …
А для когось і я цікава.

 

* * *

Я плестиму для тебе сни,
вечорами німими, довгими.
Ніч лягає на землю тоннами,
коли простір стає тісним.

І по вікнах стікає мла,
і не видно зірок ясних.
Я колись не така була.
Чи то Всесвіт не був тісним?..

 

* * *

А в моря хвилі солоні.
       Лежу на спині, на гальці.
              Підставлю сонцю долоні,
                     проміння зігріє пальці …

                            Примружу очі зелені.
                                   Дивитимусь в синє небо.
                                          Вдихну повітря в легені …

 …а мріяти, справді, треба!

 

* * *

Гіркими там були слова і жовтими свічки. 

Там плакав віск, там день минав. І сліз річки …

Там спорожнілі од утрат серця людей земних.

І вечір був. І «Отче наш…». І я за них.

Там на усіх був спільний плач і горе всім одне.

І знали всі, і знала я: щем не мине…

Важке повітря, як свинець, і гори на плечах. 

Там капав дощ, там падав сніг … І біль в очах … 


Там ми … Беззбройні, та незламні … Рівніше спини!

Там «Ще не вмерла України…» — світом лине…

 

* * *

Від краю і до тебе — трава зелена.

І я стою на роздоріжжі — не йдеш до мене.

Весна, зі снігом і дощами, дійшла до літа.

І я не знаю, що із нами …
І як зуміти…
Зелений ліс, зелені шати …
Зелені очі …
Як перейти оту межу? Душа ж не хоче …

І як забути ту весну дощу зі снігом? 

Коли під мамин «Отче наш…» шукаю збігів? 

Коли країна у вогні і не до того:
просити миру для людей, просити б в Бога!
А я вишукую слова і тихо плачу.
Могилу свіжу заквітчали.
Спочинь, козаче.

 

* * *

Сльозлива осінь. Сумують клени,
втрачають листя і віру в краще.
А я плетутся в шарфі зеленім
такк недоречно і непутящо …

Так несерйозно і без запрошень,
з калюжі бризки. І я — по вуха!..
.
Душа сумує. Сльозлива осінь.

Співаю вірші, а вітер слуха.

 

* * *

По нерідних хатах,
по нещирих світах
не ходи,
не просись,
не стукай.

На обійми чужі
і на крики душі
не біжи,
не ведись,
не слухай.

Після сотень образ
не лікується сказ —
хочеш вір,
хочеш ні —
то правда.

Не ховається друг
від життєвих наруг,
не здає,
не плює
на рани.

Краще тінь-самота,
краще біль пам’ята,
ніж брехня,
ніж біда,
ніж зради.

Ти у ріднім краю
знайдеш долю свою.
Ти повір,
це тобі
порада.

А нерідні хати
і нещирі світи
од біди
промини,
обійди.

 

* * *

Я знала цю душу: метелеком білим

з моєї долоні лякливо злітá …

І миттю долоня моя спорожніла. 

Свята порожнеча. Самотність свята.


А ще відчуваю … хвилини потóму…

Години … Зітхання … І втрати роки…

Метелику мій … Повернися додому,

ти чуєш?.. Ти знаєш?.. Послухавсь якби …


І легко, так легко … метелика крила

несуть до безмежного царства зірок. 

А я відчуваю: я так спорожніла …

 …Шукаю куток …

 

* * *


Там пісню співають щасливі,

а ми, як чужі.

Он коси квітчають вродливі,

а ми — на ножі.


Там море солоне, далеке,

нерідне таке.

А вдома на стрісі лелеки …

І пір’я м’яке.


А вдома … А дому немає, 

немає і «ми»…

Як спів розливається гаєм,

так сум між людьми.


І буде дорога легкою,

бо віра жива.

До скла притулися щокою,

нехай зажива.

 

* * *

Засинає натомлений день, 

на Його працьовитих долонях,

серед святості в рамах іконних,

серед звершень, прощань і знамень.

Засинає натомлений світ.

Він зникає за синім туманом.

Умирає. Так швидко, зарано,

ще своїх не зносивши чобіт.

І в Його працьовитих руках,

навіть глина ставала живою.

І од слова Його, як од зброї,

спантеличений ворог тікав…

Ти даремно шукаєш сліди,

тих доріг, що прямують у завтра,

де стежками Великого Майстра, 

ще ніколи ніхто не ходив.

 

* * *

Просто вигадуй всі своі дні од цього.

Білим туманом грудень обійме сина.

Все що тобі залишилось після нього:

фото в альбомах. Горе і старість сива.



Просто пригадуй, дивлячись на онуку: 

очі і брови (тата вві усні покличе).

Наче минуле тягне тебе за руку,

щоб показати рідне його обличчя.



Вигадай, мила, всі свої дні з учора. 

Наче, живий він, просто живе далеко. 

Тільки зніми ту кляту хустину чорну.

В царстві небеснім хай йому буде легко.

 

* * *

У сонячнім світлі, у жовтні, у тихому домі,

де Шуман по клавішах … Творить закохано, вправно.

Усе, що до нього ніким і ніколи не грáно.

Усі ті дива, що до нього були невідомі.



Там вітер кмітливий і теплі терпкі хризантеми.

Фіранки тонкі напинаються, наче вітрила. 

Де Клара кохала. Де Клара красою скорила.

І дуже далеко бурхливі душевні Мальстреми …


І дуже далеко прощання і муки хвороби.

А поки … А поки кохання, фіранки і вітер!..

І жовтень дарує тепло, одкровення і квіти.

І музика Роберта … Знаю … Тобі до вподоби…

 

* * *

Поцілив наосліп і влучно,

віддача боліла в плече,

а зараз горілка у роті

пече.



І зранку до «чортзна-вже-котра»

сусіди горлали пісні.

А в нього накурені очі

сумні.

Обвітрені губи і руки,

діряві кишені (солдат!),

для тих, що поховані в полі,

він брат.



Вернулося тіло зі Сходу,

навколо — колиба чужа,

а там десь, в окопах, лишилась

душа.

 

* * *

Бери з води прозорий спокій.

Бери з води безцінну суть.

Старий колодязь і глибокий.

Із нього п’ють. До нього йдуть.



Відро дістати крижаної,

як ліки вчасні від біди,

від гіркоти і параної …

І до ворожки не ходи.


Стікають краплі по обличчю:

солоні сльози чи вода?

Як несумісне протиріччя:

життя до смерті припада…

 

* * *

Руками дбайливими кутає трави у льон.

Вербену і м’яту, любисток і трішечки хмелю.

Від свічечки тінь мерехтить і танцює на стелі. 

І мрії нестримні уяву беруть у полон.



Мішечок духмяний! Читає над ним молитви. 

Хай п’є завіконну гучну передранішню тишу. 

А ранок вже близько, він росами листя розпише.

І квіти ще сонні, і стебла високі трави.



Хіба ж то дарунок: загорнуто трави у льон?

Ще дрібка любові, старання і мамине слово?

А я усміхаюсь від теплого духу простого,
що йде від мішечка.
Лежатиме біля ікон. 


 

* * *

Вростаю у тебе корінням. Щороку все глибше.
А вітами пружними небо над нами тримаю.

Бо там на горі, що подібна старому Синаю,

де Слово прийшло до народів, минуле зринає,

я вчуся почути, і я проповідую тишу. 


Коріння міцнішає, знаю: щоранку, щомиті.

І я — вже не я, а частина чийогось малюнка.

Вбиває годинник хвилини завзято і лунко,

а віра стоїть під вітрами незламно і струнко.

І віти любові дощами прощення умиті. 


Дороги далекі. Та всі, як одна до одної, 

вертають уперто щоразу на гору знайому.

Я чую за милі: це ти поспішаєш додому.

Я знаю напевно, що ти не розкажеш нікому, 

як я до щоки до твоєї торкнуся рукою. 



 

* * *

Про що мовчать зірки,
коли на серці злива,
коли "люблю" щасливе,
закреслюють роки?

Про що мовчать зірки,
коли нема надії,
коли тепло не гріє
від рідної руки?..

Коли такі рядки
не топлять в серці кригу,
коли не ми щасливі,
про що мовчать зірки?..

 

* * *

У порожній кімнаті холодно.
Павутинням звисає страх.
Я сьогодні танцюю з Воландом
і страшенно боюсь комах.

Я сьогодні зробилась привидом
і придбала нову мітлу.
Я людей безпідставно кривдила -
учорашню пам'ять зітру …

А на ранок - звичайні спогади:
павутиння, нова мітла
і містичний танець із Воландом …
Це самотність до мене прийшла …

Захиталася стеля над ліжком.
В товаристві старих свічок
розмовляю із дзеркалом нишком,
чує тільки Домовичок.

 

* * *

До самого неба зелені здіймалися гори.
І хмари кудлаті на їхніх вершинах дрімали.
Птахи пролітали, їх крила тривожили хмари,
де вітер холодний дощами осінніми марив,
свій шарф пов'язавши на горло застуджене, хворе.

І снилися хмарам долини квітучого льону …
блакитні пастелі, як мрії Моне на світанку …
у росах коштовних запона легкого серпанку …

Зустріне Марія живого Ісуса на ґанку,
зітерши з обличчя скорботу, як сльози, солону.

 

* * *

Біжи по клавішах тонкими пальцями
у теплі спогади минулих днів.
Хворіє зала ця старими вальсами,
містичним присмаком нічних вогнів.

Свічки заплакані на стінах тінями
до ранку танули, мов дим епох.
Лунала музика ночами синіми,
щоб клавіш сповіді послухав Бог.

 

* * *

Просто не думай про те, як тут буде опісля твоєї смерті.
Тільки життя до неї - це все, що і є у тебе.
Хтось перейшов дорогу? Нахабно погладив тебе проти шерсті?
Хтось позривав голівки квітів з поламаних стебел …

Просто не думай. Стріляй, як стріляєш. Живи, наче будеш вічно.
Навіть, якщо не вмієш, танцюй, щоб ніхто не бачив.
Не зупиняйся. Все, що ти є - це лише оболонка фізична.
Страх не єдине людське життя вже зробив собачим.

Знає годинник скільки йому іти. Знає про сон ковдра тепла.
Знає дурень прикмети, щоб відра порожні нести.
Та не кінець ще, навіть коли болять поламані вітром стебла.
Вітер насіння розносить, як листоноша листи.

 

* * *

Скільки демонів, не знайомих ще,
спить в глибинах людських очей?
За життя чуже - не знайти прощень …
Крові полум'я обпече.

Хай би спати їм. Хай би спати ще.
Залишатися в глибині …
Буде соромно, буде боляче,
будуть спогади льодяні.

Тим нема добра, хто чуже забрав.
Віддавати прийде пора.
Син єдиний спить, серед стиглих трав.
Плаче гірко мати стара.

 

* * *

Був собака. І берег. І тиха вода.
Синіх сутінок м'якість безсила
всі події минулі на дим оберта.
Ти ж ніколи його не любила.

Так забракло повітря, землі і води,
з розумінням цієї безодні.
Мовчазний і задумливий, довго ходив,
все ламаючи пальці холодні.

Стали каменем в горлі звичайні слова.
Синій вечір. І берег. І вітер.
Він як мантру імення твоє називав …
Він усі твої хитрощі викрив …

На піску заблукали, згубились сліди.
Білі чайки кричали про відчай.
Очі вірного пса - оберег од біди.
Не приходь. Не нагадуй. Не знищуй.

 

* * *

Після шторму приходив спокій. Шепотів про перлини білі,
що ховались на дні у мушлях і хотіли бути намистом …
Після шторму - порожні мушлі на піщаному білім тілі,
як на шиї тонкій, перлини, десь далеко, у сірім місті.

Після ночі приходив ранок і стирав її сни туманні,
щоб вона не згадала правди і не думала
про погане.
Щоб жила у надійній мушлі, у спокійній своїй омані.
Щоб чекала, поки мисливець врешті з мушлі ії дістане.

Після літа заплаче осінь, і покличе її з собою.
Буде шторм розбивати хвилі об холодні і сірі скелі.
І пливтимуть кудлаті хмари. Ти її віддаси без бою.
Щоб вона малювала й далі дивовижні свої пастелі.

 

* * *

Трохи сиру, хліб і вино.
Ця вечеря проста.
Ти не бачив Ії давно,
а сьогодні згадав.

Дрібку солі на чорний хліб.
Перший келих до дна.
Ти від світла тоді осліп,
як з'явилась Вона.

Пам'ятаєш волосся хміль
і очей глибину …
Щоб забути - мільйон зусиль,
смак гіркий полину.

Трохи сиру, хліб і вино,
так подобались Ій.
Сльози висохли вже давно.
Залишилася сіль.

 

* * *

Зміями розповзаються серед високих трав,
губляться і ховаються, щоб ніхто не вкрав.
Щоби ніхто не підслухав і не зловив.
Бо не зносити з тобою нам голови.

Зміями розповзаються серед високих трав
наші стежки, що кожен сам собі обирав.
Дим від вогню, глянь, як стелиться по землі?
Мудрість залишиться зморшкою на чолі …..

Пісню зачни, для мене, почую і прилечу.
Вітер-дивак на скрипці грає так ніжно, чу? …
Завтра подумаєш: це ж була просто гра?..
Бачиш, заходить місяць, тобі пора.

 

* * *

Тане віск у теплих долонях,
від свічок.
Зачиняє безсоння двері.
На гачок.

І сідає в глибоке крісло,
до вогню,
щоб спалити усі тривоги.
І брехню

Наливає у філіжанку
чорний чай.
П'є без цукру, але з лимоном,
зазвичай.

Я ще трошки отут посиджу,
тільки - цить!
Утомилось моє безсоння,
тихо спить.

 

* * *

Навіть коли просто мовчить вона,
дивлячись в далечінь,
про те, чого ти ніколи не знав,
ти не мовчи.

Може, пророчі твої слова?
Може, мовчання її?
Може востаннє - всяке бува -
тиша стоїть?

Так розпускає клубок за клубком
довгі нитки думок.
Змішує каву твою з молоком.
Вітер замовк.

Більше не дай їй мовчати самій,
дивлячись вдалечінь.
Щоб не розтанула в тиші німій.
Ти не мовчи.

 

* * *

Вона казала: я довго хворіла і через те не могла прийти.
Він погляд ховав, нервово курив у бік і питав: як ти?
Тепер мовчить і думає про своє минуле.
То ж був він?
То була вона?
Ні, ні.. не забула ….

Він високий такий, вона пам'ята. Так притискав міцно до себе.
Щасливі, смішні, як діти. Тепер крутить туга між ребер.
Вечір довгий. Зима холодна. Куди ж їй іти?
Бо у вухах болить, не вщухає: як ти? як ти?..

І вже на побачення квіти несе вона сама. Троянди білі.
А скільки інших, кого не знайшли після першої хвилі?
Постоє на протязі з вітром (він теж пам'ята)
"Як ти? Ну, як ти?" … тссс … чує вона біля хреста.

 

* * *

Ця історія, яку ти зараз почуєш, доволі таки проста.
Вона, щоб заснути, щовечора, без кінця рахує до ста.
Хоча, все добре, наче, і не спати вона не має жодних підстав.
Але, якось так.

Ні вівці білі, з чорними ніжками, ані сотні рудих слоненят.
Не зрушують цю проблему нікуди - ані вперед, ні назад.
Вона знову серед ночі глухої створює "дуже важливий" чат.
Для кількох дівчат.

Що важливого? Тиша тільки. Десять по третій. Треба лягти хочаб.
Світло підступне. Ранок хворий, невчасно все псувати почав.
Всіх слонів із вівцями… цифри і зорі… чорні ноги… "важливий" чат…
Все в одне звінчав.

Ця історія, яку ти зараз почуєш, доволі таки … дурна.
Вона, щоб здаватися сильнішою всім, глибше кудись пірна.
Може в себе. А, може, в прірву, але - бам -головою… десь тут стіна …
Шкода, ніч тісна.

 

* * *

І навіщо тобі знати ким я зараз став?
Він кріпить ч/б фотографію до листа.
На ній хлопець-дивак, усміхнений у капелюсі.
Тримає парасольку, носить сережку у вусі.
Каже: ось, це я.

Тож, я скоро отримаю справжнього листа.
Він і електронну адресу в мене питав,
але електронне, каже, воно таке несправжнє…
І надсилає листи паперові, наче дражнить.
А я чекаю.

Щось, знаєш, є таке невимовно болюче …
Таке юнацьке та істерично-рішуче
в тих його історіях, що з листів, прибитих пилом.
Із паперових, списаних ароматним чорнилом.
Та … як тут бути?..

І навіщо тобі знати ким я зараз став?
Він питає у мене і знов пише листа.
Я перечитую ті листи, наче дивлюсь кіно.
Світ вже змінився. Світ - інакший. Як це було давно.
Але як він там?

Волосся сиве і зморшки - ховають рядки.
І, знаєш, не хочу бачити його таким.
Бо він - той хлопець-дивак, усміхнений, в капелюсі,
що носить козацьку сережку у лівому вусі.
Кажу: ось, це він.

Такий, як я. Такий, як ти.

 

* * *

Жінка шукає щастя, шукає тепла.
Всіх би нужденних сиріт собі узяла.
В місті великім, чи в крайній хаті села.
Всім би ділилась, всім би, чим тільки могла.

Жінка вирощує квіти, пише листи.
Шкода, що нікому буде відповісти.
Вітер у косах жінки сумної затих.
Просить незламана жінка щастя в святих.

 

* * *

Як тиша дзвенить, накриває зелені дахи …
Ти бачиш попереду довгі дороги додому.
Чи буде неділя для мене іще?.. Невідомо.
Ти ж, правда, про біль цей, не скажеш нікому-нікому?
Пташиними крилами зранено мій небосхил.

Це осінь. По мене. Посеред живої весни.
Посеред любові. Посеред тривожного міста.
Ти чуєш?.. Ти бачиш?.. До нас наближається відстань.
Сліпа і невпинна, така небезпечна, імлиста …
Я поки з тобою, ти дужче мене пригорни.

Долонями теплими вмієш притишити біль.
Отой, що всередині множиться, чорно і хворо.
Зникають страхи і ховаються дикі потвори,
слухняним стає неслухняне і втомлене море,
коли ти зі мною, у пеклі моїх божевіль.

 

* * *

Ти просто мені дозволь.
Цілує мене в плече.
Я чую, як відстань туманом між нами тане.
І ми починаєм наш перший незграбний танець.
Всі звуки - м’які, бемоль…
Аж поки ніч не стече …

Прислухайся і почуй -
мій шепіт - солодкий мед.
Стискає нервово і жадібно гладить пальці.
І не відпускає і вперто веде у танці.
Од смерті мене рятує,
од відчаю, од прикмет.

І з-під опущених вій
тікає надовго сон.
Не зупиняйся, кажу, і я тебе не спиню.
Нехай скаженіє ніч від жару цього вогню.
І я дозволяю їй.
Здаюся в її полон.

 

* * *

На згадку залишиться тільки імення твоє.
Дрібними уламками спомини, теплі історії …
Від старту до фінішу - дивні твої траєкторії …
Ніхто ж не казав, що для щастя і радості створені,
оті, хто йдучи, із середини все дістає …
оті, хто йдучи, із середини все забира.
Не зозла зробивши. Не з підлості. Без попередження …
В комп'ютерних іграх є функція самозбереження.
Чомусь у житті з цим умінням є певні обмеження.
Як шкода, що все це лайно - не комп'ютерна гра.

Деякі з них, чесно кажучи, йти не хотіли.
Певно, ніхто не хотів би. На їхньому місці. Іти.
Хто це вирішує, в біса: чи ти їм потрібен, не ти?!..
Збочена гра!.. Сьогодні чи завтра? Вбити, чи зберегти?
Він не помер. Не помер. Ти не бачила тіла.

 

* * *

Ми саме зараз поговоримо з тобою про це.
Кохати довіку і на вечір - різні процеси.
Між чужими людьми, іноді, виникають дивні речі.
Коли ти чужу дружину хочеш обійняти за плечі,
але не …

Коли бачиш, зовсім не схожу на тебе людину
і без тями (просто!) закохуєшся в її спину.
Коли від зустрічі, тільки поглядів, наглухо зносить дах
і схибити, не зачепитися зараз - твій найбільший страх.
Ти мовчиш …

Коли хтось вміє тебе кохати більше, ніж ти сам.
Смерть не вірить погрозам, а прокляте місто - сльозам.
Чи, замість з тобою бути, вона, бач, обирає жінку.
І хто знає, скільки, насправді, кохання має відтінків?
Ніхто не …

А спина її - магніт. А плечі її - божий дар…
І хочеш торкнутися. Мариш цим. Все б за це віддав.
От вона стоїть, дихає спокійно. І не помічає.
А ти так звик, отримувати все що захочеш, зазвичай.
Але не…

 

* * *

Замісимо тісто круте на маленьких Івасиків, - каже своїй дружині.
У діжці дубовій, на чистій криничній воді, на свіжім хмелю.
Масний чорнозем, трохи поту солоного, хитрощі, предків забутих тіні.
Хай будуть успішні, від батька до сина, у кожнім наступнім своїм коліні.
Хай гідними будуть, я землю їм дам, і хліб обробляти велю.

Замісимо, - каже дружина, - чому не зробити? Кохання додай у діжку.
Ще дрібку солодких мрій, фантазію жваву, щоб мріям ожити.
Він крутить вуса задумливо, тютюном набиває люльку і гладить кішку.
Дружина обітре руки, кине жменю печалі у місиво, суму трішки.
Від ока недоброго - ягід калини, дух полину. Ще жита …

Сміливості хлюпнув побільше із пляшки кремезний Чаклун. І взявся місити.
Вся лава, і хата, і одяг чаклунський, у борошні білому.
Просіє завзято надії тривкі, сподівання та сіль пізнання - крізь сито.
Як вмориться, вмісить, накриє дружина діжку із тістом рушником розшитим.
І по хаті, дим тютюновий, пташиними білими крилами.

Добре, дума Чаклун, жінка Івасиків матиме. Більше не буде просити.

 

* * *

Сніг квітневий, як жарт. Він не може нічого згадати.
Наче, тут вже ніколи-нізащо не буде весни.
На кордонах слухняно несуть свою службу солдати.
Сниться їх матерям, що в країні немає війни.
Сниться їхнім дружинам, що скоро скінчиться розлука.
Білий сніг ненадовго залишить на згадку сліди.
Рядовий молоденький, готовий, що гради і буки
нагадають не раз, з ким чужі воювали діди…

Сніг квітневий, вчорашній, він зовсім нічого не знає.
Так, неначе до нього ніколи не бачено втрат.
Він стоїть на полях, наче, теж оборону тримає.
Він стоїть на полях, не лишаючи наших солдат.

А з його полотна, може, завтра проб'ється надія.
Проросте соковита, зелена-зелена трава.
Вже ніхто не зупинить її і нічого не вдіє.
Бо вона народилась. Вона, безперечно, жива.

 

* * *

Із вітром дивитись вечір вийди на берег річки,
де незнайома вода хвилі свої колише:
спіть, мої риби, в глибинах, в човниках чоловічки..
Спіть, в очеретах зорі, впали що серед тиші…

Зверху червона від променів, стиха пісню співа.
Вітер тривожить хвилі, сонце лягає спати.
Спробуй поговорити з нею, наче, вона жива.
З берега, чуєш, тягне запах свіжої м’яти?

Тут, на вологім піску, вчорашній залишився день,
порожніми мушлями, пір'ям, слідами птахів …
Чуєш, приходь дивитись вечір, не запізнись лишень.
Може, ще встигнеш почути річки вечірній спів?

В темних глибинах, де прохолода, спіть, мої риби …
В човниках крихітних, спіть, чоловічки втомлені…
Співає вода, і ми все життя знайомі, ніби.
Спи, тихий вітре, поки сплять сонячні промені.

 

* * *

І, якщо, раптом, твій світ розбивається на шматки,
розлітається в різні боки, як зграя дурних птахів,
і, ні, не рятує зовсім старих фотографій архів -
мовчи. Стискай кулаки.

Крихти збирай у жменю, скликай назад птахів дурних.
“Може, повернуться?..” - ковтни останні гіркі надії.
Насправді, всі знають: годинник лише вперед йти вміє.
А ти не знав. І дзвонив.

І, якщо, дороги немає зовсім уже назад,
а тільки мости, що зруйновані (ну, або спалені).
Як наказ про розстріл, що підписаний самим Сталіним -
правди ніхто не сказав.

Буває ж таке: вчорашній день останнім лишався.
А ти прокидаєшся на ранок - вже нічого нема.
І ти не знатимеш тепер, хто слухавку там підійма …
А ти не попрощався.

 

* * *

До того, як ти торкнешся її руки,
затихне вечір і вітру голоси.
Ти півжиття шукав, про неї просив,
у списках ставив прочерки і плюси,
полював, не знати за ким.

До того, як поцілуєш її вуста,
замовкнуть спогади в тобі і страхи.
Цей світ таким нестерпно стає крихким …
Тут незнайомі зграї вільних птахів
і неба глибочінь густа.

Ти шукав її і зустрів.
Та даремно стріли гострив.
Бо вона не сама.
Не тебе обійма.
Не встиг.

Забудь усі наскельні свої письмена!
Забудь про вчорашнє, про завтра забудь!
Вона сьогодні близько, і в цьому суть.
Кожну хвилину щастя свого плюсуй.
Сьогодні є тільки вона.

До того, як ти торкнешся її - молись,
щоб війна скінчилась, щоб не було втрат.
Бо як торкнешся, нікуди йти назад.
Хтось же тобі, згадай, про неї казав!
Ти вірив, що стрінеш колись.

Ти шукав її і зустрів.
Та даремно стріли гострив.
Бо вона не сама.
Не тебе обійма.
Не встиг.

 

* * *

І сходить сонце. І я молюся. Проміння гостре.
Чом, світе милий, птахи все чорні летять у гості?
Чому між ранками-вечорами глибокі прірви?..
Чому так боляче в серці відгуком - сонця стріли?..

Мій світе милий, стискаю в жмені уламки віри.
Хай сонце сходить, хай все навколо не буде сірим.
Хай ранки теплі, хай небо синє, новини добрі.
Птахами білими хай надії летять за обрій.

 

* * *

Отут мисливець. Він має зброю. Іде на лови.
Він хоче крові і не готовий до перемовин.
Сьогодні здобич свою вполює, вже чує: близько.
Хіба він винен, що є мисливцем іще з колиски?

Ось звір, що чує смертельні кроки свого убивці.
Заради хутра, заради грошей - продасть торгівцям.
Звір хоче жити, заради цього на все готовий.
Хіба звір винен, що смерть сьогодні іде на лови?

Це матір сина, що має зброю і хоче крові.
Її молитви усі про нього, у кожнім слові.
Волосся сиве, біліше снігу, в очах безодня.
Вона не знає: побачить сина живим сьогодні?

Там ліс і небо зелено-сині. Палає обрій.
А бог до звіра прихильний нині та вельми добрий.
Але у смерті із дивним богом свої домови.
Хто переможе: мисливця привид, чи звір казковий?

 

* * *

Тільки той, хто взує твої черевики і з початку пройде увесь твій шлях,
власне, тільки той потім має право сказати, що ти щось тут зробив не так.
Що десь міг ти вище стрибнути, краще старатися, до цілі швидше прийти.
І на спині не бив би собі тату, і з повагою ставився б до святих.

Куди б міг піти вчитися і яким видатним науковцем міг би стати.
Що міг краще себе поводити на публіці за двадцять секунд до страти.
І як треба було триматись рівніше, там, де ти не втримався і упав …
Чуєш, тільки хто взує твої черевики, інші не мають жодних підстав.

А, можна, як в книжці, тій, що потім зняли кіно: їсти, молитись, кохати.
Забудь про стереотипи і штампи, ми всі покалічені ними, брате.
Може, Він саме це хотів сказати: всі помиляються, всіх ковтне земля.
Той не може судити, хто не взув твої черевики і не знає твій шлях.

 

* * *

та яку ти не обирав
яку захищав
і покохав
та якій ти досі ціни не склав
для якої білих птахів малював
та без якої на серці камінь
в душі чорна діра
в очах туман
що ще з тебе хоче вона
та що мовчить зараз
коли ти повернувся
коли позаду пітьма
коли ти не вмер
коли ти не впав
і чужу ніколи не обіймав
і знамен чужої не підіймав
рукою серця не затуляв
що ще хоче вона
коли тебе вже половина
що ще візьме вона
в чому вбачає твою провину
і в які тобі далі йти кущі непролазні
якщо на троні сидить вона
але карнавалом керують блазні
якщо вона зустрівши тебе мовчить
і очі опускає
бо для тебе в неї нічого зараз немає
тоді ти дивишся на її пишне свято
що навколо неї зараз усіх багато
на те дивишся як дуріють п'яні блазні
один одного лайном поливають в турецькій лазні
на те як не потрібен був жадібним чергам безвіз
на те що корабель не тоне бо щури не втекли а скрізь
на те дивишся як вона сидить мовчки на троні
куриш
ще куриш
ти три роки був в обороні
щоб вона жила отак
носила сукні ходила в парк
під рукою тримала йоркширських собак
щоб вона смакувала мате щоб їла суші
купувала по курортах магніти й збирала мушлі
щоб волала під пиво на стадіонах футбольних
на концерти ельзи купувала квитки за стольник
щоб пила текілу і будувала майбутнє
щоб плакала згадуючи всіх хто відсутній
щоб ходила у перший сьомий останній класи
щоб в макдональдсі кричала про вільні каси
щоб у світовому спорті золоті медалі
щоб не знала як після майдану жити далі
ти думав лиш що вона тебе зустріне
як зустрічає кохана з війни героя
або матір стрічає сина
а вона мовчить
і ти куриш багато і їдеш назад
там де твоя половина зазнала втрат
там де ти розумієш хто твій брат
ти їй тепер нічого не сказав
бо тут і так все зрозуміло
кожен з нас робить своє діло
хай вона тебе сьогодні не зустріла
та якщо не ти хижаки роздеруть її тіло
бо ніхто крім тебе не може знати
як її любити як її захищати

 

* * *

серед тих лицарів що були до тебе
серед тих героїв що прийдуть після
ніхто не зможе точно тобі сказати
як крім смерті забратися звідси
бо дракари тонули у стрілах
йшли за воїнами до вальгалли
і мучитись тут залишалися ті
кого із собою гідні не забирали
бо не страшно піти назавжди із мечем у руках
і питати відважно в обличчя долю та хто ти така
бо не страшно йти звідси
повір
не страшно
гірше залишатися
гірше не йти з ними і не гідним вважатися
але серед тих лицарів що до тебе були
і серед тих героїв що після тебе будуть
різні були і ті навіть хто боявся імли
були і ті хто боявся вищого суду
не важливо як це називати зараз
коли їх вже нема
там холодні фьорди
там сніжна зима
тут теж люди серед яких є ти
подивися
але всі ми в минулому (і в майбутньому)
зів’яле листя
що облітає з дерев перед холодними зимами
і хто не лишився тепер з нами
той навіки пішов із ними

 

* * *

усі твої голоси зливаються у потік
збиваються зі шляху йдуть манівцями ідеї
і якщо до завтра світ тебе не ковтне
і хтось зверху побачить що ми всі за одне
може тоді до безпечного місця нас поведуть нові мойсеї

може тоді з неба піде солодка мана
може скінчиться ненависті гостра ера
не матиме значення колір вік і питання статі
всі конфлікти на сході залагодять дипломати
і висохнуть сліз озера

хай різні обличчя і кожен носить своє ім'я
хай на мапах кордони формально лишень
та хтозна який вирок озвучать нові пілати
якої там зверху за бога очікують плати
з людських спорожнілих кишень

тут всі голоси зливаються ув одне
стираються правила губляться еталони
кожного з нас своєчасно світ проковтне
і все що було важливе і незначне
залишиться у порожніх долонях