Жінка-УКРАЇНКА

Вечірня сукня

Влітає крізь відкриту шибку злива,
А на мені одягнута легенька,
В якій я неприховано вродлива,
Вечірня сукня на тонких бретельках.

Мені жбурляє дощ на плечі краплі,
Лякає, злиться. Чи ревнує?.. Всі
Хай поглядом їдять і плечі, й плаття,
Як йтиму від під’їзду до таксі.

Зберу ті погляди і зникну у машині,
Немов з трофеями, і буду переможно
Дивитись в дощ і думати: мужчинам
Чи солодко, коли чогось не можна?

Ангел

Вона, та смуглявка, що зараз іде по алеї -
З думками сама, але так, ніби з кимось (удавано),
Вона, як і безліч звичайних безликих людей,
Безпам’ятно мріє в минулому бути ангелом.

…Як в неї були тоді білі незаймані крила
З м’якесеньким пір’ям … Ті крила - великі і дужі,
Такі, щоби високо в небо здіймати уміли
Її неземну на землі обважнілу душу.

…В житті не фартило, лиш зрідка бувала щаслива -
То, може, не білими крила були, а чорними,
Та якось упала на них божевільна злива?..
Вона би і чорним раділа по-ангельськи. Чом би й ні?

Їй дуже хотілося знати, що в цім її тілі
Жив ангел. А крила?.. - кимсь зрізано / вирвано / спалено,
Обрубки відпали, рубці зажили, і в лініях
Гнучкої спини хтось колись упізнає ангела.

Ніч і вона

Ніч і вона – у білій сукенці з пацьорками
Дивиться з мосту старого у воду ставка.
Вітер волосся і поли їй з придихом цьомкає,
Ніч обіймає за плечі, гойдає містка.

Світ – чорно-білий: молочно виблискують лілії
З-поміж кружалець-листків, що вросли в береги.
Місяць зімлів у воді, лише зрідка домріює,
Як йому зорі і ніч в літній час дорогі.

Ніч і вона – задивляється в казку-дзеркалення:
Щедро розсипані зорі у чорній воді –
Місяцем хрещені, лілій свічками обрамлені –
Закарбувались красою в її самоті.

Ніч і вона – проникалась, закохана й вражена.
Вперся перилом їй в груди старенький місток.
Вітру всміхалась, а мріяла – про відображення,
Образ лишень – у воді ж бо немає зірок.

Колискова

Спи … Затомилась за день нетривкий, моя доню,
Стежкою снів, моя люба, неквапно ступай …
Десь на під’їзді до нашого теплого дому
Мчить у санчатах червоних святий Миколай.

Небо сніжить і рожевим здається, кудлатим.
Ніч добирає думки в ніжне плетиво рими …
Я пам’ятаю, що треба для тебе забрати
У Миколая цукерки і збірки мультфільмів.

Ти готувала вбрання, вчила віршик до свята …
І попросила сплести тобі коси на нічку,
Пізно заснула – ти, певно, боялась проспати,
Як тобі гість покладе подарунок під щічку.

Спи … Тобі сняться казкові звірята веселі …
А за вікном уже їде крізь неба ріллю
Твій Миколай. Він постукає в нашу оселю …
Спи … Я йому відчиню – все одно я не сплю.

Я малюю стінгазету!

Завтра свято! У наметі
З простирадла на кілочках
Я малюю стінгазету
Для дитячого садочка!

Олівці пішли у танці
По веселих трафаретах,
За краї тримають капці
Неслухняну стінгазету!

Ріжу, клею дуже вправно,
Гарні вірші з інтернету
Натягала моя мама
В невідомого поета!

На підмогу стінгазеті
В мій намет пробрався тато!
Креслить роботам скелети,
Одягає їх у лати!

Я на старті! Я на злеті!
Бо я вірю, знаю точно!
Це найкраща стінгазета
У дитячому садочку!!!

Весна-поетеса

Весніє подвір’я, блищить у шовках,
А сонце відкрило фіранки
І сипле на землю нам струмені благ,
Радіючи мрійному ранку.

Завзяті і горді стоять в холодку
Ірисів оголені вістря.
А дружні бруньки, як малята в садку,
Готуються вирости в листя.

Лозиння бузкове, застромлене ввись,
Обвилося вітру стрічками.
І скромний цвіт кленів – скоріше дивись! –
Сховався у гронах вінчальних.

По теплій доріжці, траві молодій
Промінчики бігають босі,
Вплітають позичені в сонця вогні
В кістляві гілки абрикосів.

Під сонцем народжене – квітне, бринить,
Здається, що першою з весен
Цю землю любила й небесну блакить
Ще юна Весна-поетеса.

Сіє дощ

Сіє дощ несподіваний розпач,
Літній сум і непевність ранкову.
Різнобарвами райдуга-обруч
Обіймає плече сонцелову.

Дощ періщить незграбно й завзято,
Аж із неба змивається колір.
І вологи солодкі зернята
Засіва в золотистому полі.

А галявка розлога й грудаста
Синьоокому небу на втіху
Своє тіло, до пестощів ласе,
Убирає кульбабками сміху.

Осіння діва

Клюють горобці в споришах насінини,
А голуб купає в піску сизі крила.
У платті червоному діва осіння
Босоніж іде по асфальтових брилах.

Іще декольте дозволяє погода,
І сонце лоскоче засмаглу їй шкіру.
Вона оглядається зверхньо і гордо,
Ступає вже владно і поки що мирно.

Бурштинові кучері скріплює обруч,
І темні, як вишні, всміхаються губи.
Розхристаний вітер звивається й хоче
Здаватися теплим, легким і не грубим.

Малюнок

Я за пензлик візьмусь і почну малювати любовно
Ще не знаю, що саме, але … Хай це буде не човен,
Бо гойдатись на хвилях мені неспокійно, тривожно.
Я не знаю підводних глибин, хоч і плавати можу.
Хай це будуть не хвилі, вони мають силу невпинну,
Їхнє військо потужне, хоч берег пізнав тільки піну.
Я боюсь, що накриє, із ніг ізіб’є і потягне,
Що я смикати буду ногами, руками, та марно.
Хай це буде не берег, бо він – океанське узбіччя,
Він не в вирі життя, тільки дивиться в море критично
І шкодує, що Бог дав йому відсторонену долю,
Що не зможе до вічних глибин доторкнутись рукою.
Час іде, в мене пензлик в чеканні нудному вмирає,
Але як малювати мій світ, я і досі не знаю.
Я стою, не пізнавши свого перевтільного хисту,
Поки вибір триває, мій аркуш лишається чистим.

У парку

Так добре у парку, на лавці присівши –
У розквіті вересня, в лагідній тиші.
Вже сонце як друг – товариське, охоче,
І в щемну красу задивляються очі.

Сполоханий непідперезаний вітер
Кудлатій березі розчісує віти.
На клумбах ромашки скидають зернята
І мужньо під сонцем цвітуть амаранти.

Горить ліхтарями шипшина осіння,
А в когось сьогодні щасливе весілля.
Біжить наречена під струни фонтану,
За нею, з букетом весільним, коханий

І ловить долонями пасма гіпюру
Від пишного плаття. А біля бордюру
Стрічками прикрашені білі автівки
Застигли в чеканні легкої мандрівки.

Під віттям кущів на потертій підстилці
Ще двійко залюблених, в юному віці,
Сплелися у єдності вигинів-згинів,
Та дівчинка пестить спокуснику спину,

Він – пальцями водить по краю спіднички
І часом торкається білих сідничок.
А в когось уже, у любові і ласці
Біляві близнята соплять у колясці.