Жінка-УКРАЇНКА

Липневе...

Окрайчик сонця на хмаровинні,
Дзиґарок серця швидкує нині,
А я — у літо: чимдуж, босоніж...
Ой, леле–леле, чи ладна з–поміж?!
У зілля чисте вдягаю душу:
Час підганяє, правопорушник.
А я — до тебе повільним кроком...
Дощу хотілось — тепер морока...
Густе повітря помежи пальці,
В середостінні — гуп калатáльця:
Вростаю в землю, в сади липневі.
Налий–но зваби у келих Єві!..

Дівчинка

Сни не приходять: ні чорні, ні білі, ні сизі.
Здвоєні сумніви, куці слова, молитви́...
Як воно, люба, живеться у світі «сюрпризів»?
Кинули в море? Рятуйся, горлань, допливи́!
Колесо вертиться, тенькнуло в грудях надважко,
Духи стоусті чеканять по колу псалми,
Ти уявила  себе не дівчам, а сліпою мурашкою,
Губи повітря розрізали: «Боже, прийми!»..
Небо пооране: рівчик лягає за рівчиком,
Сни восьмикóлірні сіє розпатланий день.
Ти загадала  бажання, сполохана  дівчинко?
Збудеться, рідна. Повірити треба лишень...

***

Ллються цикутні вина, світ повернув навспак.
Серед чужих — прогіркла... Думалося, близькі...
Тріснув натроє по́гар: збіг чи мольфара знак?!
Кличуть плаї до тебе, звивисті та вузькі...
Межи зчужінь — оаза. Падоньку, гоже як!
В серце твоє вростаю. (Жаско повíсти: «Мій!»).
Прошелестіло поруч: «Далі одній — ніяк!»..
Яблука ще зелені, у сповиточку — Змій...
Досвіток обережно крає надвоє гріх,
В кáвовій гущі — ладо. Сниться чи наяву?!
Млію од поцілунку, стрімко земля з–під ніг:
Ябком черленощоким бу́хнула у траву...

Явись мені...

Явись мені хоч би в короткім сні,
Розкидавши між сірості  пастелі.
Звучать в мені народжені пісні,
Їх множать урочисто менестрелі
І пáтрають кордони навісні...

Явись мені у плетиві доріг,
Бо напилася вдосталь я печалі,
Ступи на мій похнюплений поріг!
Зніму я маску, виткану зі сталі, —
Залишу долі,  наче оберіг...

Явись мені та більше не зникай!
Вже все було, але не все прожито...
Спішу назустріч... Вічність ошукай,
Адже до рештоньки, назавше, цілковито —
Твоя, Тобі... Лишень мене впіймай!

***

Маленька хата вгрузла у чорнóзем,
У зморшках стіни, вистиглі давно,
Привиділось хлоп’ятко голомозе
Та мушкательки* цвіт через вікно.
Ось–ось бабуня кликатиме їсти,
Мизатий кіт почапає слідкóм,
І років через сорок, десь у місті,
Дитячий спомин вдарить молоком
У сиві ніздрі. Ну, а поки — літо,
Доба триває десь годин сто сот,
Віконниці регочуть білоквіто,
На шкапі дерев’яній Дон Кіхот
Долає роту злісних бур’янів.
Розбито два коліна і чоло:
Лік — подорожник, аж побагрянів...
Усесвіт помістився у село...

Маленька хата вгрузла у жалí :
Страшна — байдужість, зóвсім не морози.
На вéсну прилітають  журавлі.
А мріялося — хлопчик голомозий...

* мушкателька — пеларгонія (народна назва калачики)

* * *

Насіяла крізь сито зоряниць —
Ряхтять дрібні на срібному тарелі...
За обрієм у статусі блудни́ць
Гранатові блаже́нствують морелі,
Пригублюють нахабними вустами
Наге плече скуйовдженої ночі;
Комети гримають у марево хвостами,
Пливуть над степом видив поторочі...
Старанно решетую зорепади:
Я сню тобою — зовсім не марниця!..
Півмісяць озирнувся з балюстради —
Й на тацю впала благосна зірниця.

* * *

Креше польку шпакувате серце,
Звіробійно стерпнула десниця,
Видивляю очі не в люстерце —
Відтепер сама собі в’язниця...
Ще б хоч трохи дихати тобою,
Ще хвилини б три чи цілих п’ять.
Підставляю серденько різьбою:
Механізми знову жебонять...
Чуєш? Вільна, вільна в несвободі:
Півжиття по колу і назад...
Не вдалось згоріти в осолоді —
Замигтіли тисячі лампад...
Півжиття блудила, а сьогодні
Йду навстріч тобі і йтиму знов.
Усміхнулись вкотре первородні:
Наймудріша все–таки любов!

***

Статися звуком, небом,
Витоком і кінцем...
Стукає попід ребра
Ластівка птаходнем.
Збутися післязавтра,
Снитися на четвер.
«Бути!» — у скронях мантра
Свердлить, нуртує, рве...

***

Лукаво примружило очі руде підвечір’я,
Габо́ю тоненькою впало на вицвілий сад,
Скотилось у пазуху ни́шком картате сузір’я,
Заснувши під звуки останніх дроздо́вих рулад.
І я огорнулась навпомацки сивим туманом,
Стою, приворожена, поглядом місяця впо́вні.
У травах пожухлих під безволосим каштаном
Рояться світанки: жагучі, нові, повнокровні.
Візьму́ собі жменьку. Веснію сьогодні тобою.
Дарма ніч розхристана щось пробелькоче услід.
До денця зникаю зає́дно зі схóдин* юрбою,
Тобі залишаючи в пам’яті наш сонцесхід.

* діал. Зустріч, побачення

Дивосвіт

Картатий Дід* штампує обереги,
За склом джерельним — трійко таємниць:
«Отим — свободи, тим — нові ковчеги,
А цій у вузлик зав’яжіть дивниць!»
Пахтить журбою передбур’я голе
Й сочиться медом у Великий Віз.
Перекотилось перекотиполе,
Замість дубів — складний дереворіз...
Мідяк (на щастя) прошмигнув у трави,
У клунку — пусто: ні химер, ні див.
Чому ж сей дощ сміється в три октави,
А горизонт — хтось ніби підпалив?!
Остання крапля впала на рамено,
Замо́к сховав дбайливо живопліт.
У шпарку ключ вганяю бережено:
Півоберт, другий — відчинився світ!

*Дід — Чугайстер