Жінка-УКРАЇНКА

* * *

Ну ось, ти стала старшою ще на один рік...
Ти кажеш всім, що тобі лише 31
І відводиш погляд вбік,
Бо ти знаєш, що це не так -
Тобі більше тисячі літ й на тобі - божий знак.

Не зрікайся своєї історії, не втікай від своєї долі!
Долю конем не об'їдеш, не розвієш у чистому полі...

Ти маєш вести за собою - твої діти готові відстояти власний дім -
Пам'ятай, що лелеки вертають довічно додому з далеких країн і зим.
Ти маєш бути сильною, бо такою була завжди!
В печах - душах хат зруйнованих - вогонь розпали й хліб спечи!

Хліб той з нового урожаю, хоч і гіркого, але солодкий і любий...
Постав свічку і помолися за всіх, хто любив тебе до смерті і після смерті любить.

Ти - моя Батьківщина, мій прихисток, мій світ...
Я ж твій щит, меч, долоня, а часом, як треба, й кулак...
Прошу тебе, не забувай, що тобі більше тисячі літ
й на тобі лежить божий знак!

* * *

Київ пахне вранішньою кавою, бузками і тюльпанами,
Сонячним промінням, скошеними кульбабками...
Переливається, міниться і дзвенить фонтанами,
Гуде травневими хрущами і вібрує бабками...

Агов, Києве! Ти вже прокинувся?! Личко вмив?
Ось тобі рушника подає твій вірний Дніпро...
А ти, швидкий, Києве, вже й каву навіть зварив...
Й перебинтував чистим бинтом ще одне ребро.

Чи не болить тобі рана твоя? Начебто трохи затягнулася.
Оранта знов плаче - її заспокоює Узвіз...
Доки від горя ще та не схибнулася,
Бо вкотре шепоче молитви до Бога увись.

Ну що ж, Києве, треба триматися, раз Мати так каже.
Чернігів вистояв... Харків, Миколаїв, Одеса...
А Маріуполь навіть сльози не зронив, хоч і не спав майже -
Тримався. Є в ньому щось, мабуть, від Геркулеса.

А знаєш,  давай зберемося після нашої перемоги всі отут, на Майдані,
Під нашими каштанами... може вони ще квітнутимуть...
Господи, які ж ці дні перемоги вимріяні і такі жадані...
Якщо не ми, то хай хоча б діти наші щасливо житимуть.

***

Минув рік, а здається, що ціле життя.
Лютий місяць тримає за руки
І регоче бридкий: "В укриття! В укриття!" -
Верещить під серен вовчі звуки.
Лютий місяць панує уже цілий рік
Без весни, літа й осені, мрії...
Дні згубили години і свій звичний лік,
Не втрачаємо лише надії.
Лютий місяць скінчиться і прийде весна,
Легіт змінить зимові тривоги,
Проростуть колоски там, де мінні поля,
І повернуться воїни-боги.
Скинуть бронік важкий, покладуть кулемет
І обіймуть дітей і дружину,
Він нарешті не воїн, а знову поет,
Й цей поет захищав Батьківщину.
А вона, наче блискавка, мов жінка-грім,
Так чекала на зустріч з донькою,
Повернеться додому і змиє свій грим
Й стане знову м'якою й слабкою.
Чиста постіль і хлібом смачним пахне дім,
Вранці сонце приємно лоскоче...
Бо жага до свободи сильніша всіх зим
Навіть тих, що затриматись хочуть.

* * *

А ти зі мною поговори -
Так, як колись, до війни.
Розкажи як там ти?
Чи так само чекаєш весни?
Знаєш, у нас все як зазвичай -
Ховаюсь від обстрілів, п'ю м'ятний чай...
Щодня - дім-робота, робота-дім...
Сплю, обіймаючись, з светром твоїм...
Не вистачає тебе і тепла,
Наче відтяв хтось обидва крила...

* * *

Я - дерево. Велике, гіллясте, зелене...
Може схоже на клена...
Або на ялицю схоже...
Це тільки ти знаєш, Боже,
Яке я дерево...
Гілками торкаюся неба
Й питаю себе: "А чи треба?
Тебе турбувати, Боже?"
Мабуть, не годиться, не гоже,
Бо ти такий зайнятий...
Ти таки зайнятий останнім часом
Й на всіх не стане і часу,
Чуєш плачі і молитви,
Крики останньої битви...
А я лише дерево...
Виросту тут, на могилі,
Й віти мої похилі
Схиляться над убитими,
Травами міцно сповитими...
Й виросте пам'яті дерево...

Я - дерево. Гіллясте, зелене, велике,
Свідок останнього крику...
Крику до тебе, Боже!
Ми переможем!

* * *

Ти такий різний: і простий, й величний!

Закутаний в легкий туман із ранку…

Замріяний, спонтанний і незвичний…

Убраний у найліпшу вишиванку!

Люблю твої сади зеленій й сквери,

Святині вічні… й голосне метро,

Старі будинки й ліплення-химери,

Поділ, Хрещатик… рідний наш Дніпро…

Ти-голосний! Серпанковий, сміливий,

Закоханий…розсерджений… святий

Ти – вишуканий, гордий, норовливий!

Мій Києве, ти лиш один такий!

* * * * *