Творчість

Поезія Світлани Порхун

***

Весна у вікна, -
Розбила шиби.
Залила світлом,
Розтали глиби

розлила ріки,
Розпалась крига.
Таємні втіхи,
Нові інтриги 

Старі дерева 
Цвітуть по-новім.
В душі квітнево ,
Травнево в домі

Пташиним сміхом 
Рясніють ранки.
Не бійся снігу,
Скидай фіранки

Лишай берлогу,
Насаджуй квіти.
Без остороги 
Спіши любити

 

***

Проза Світлани Порхун

Отак і живеться. 

Чоловік сумує за горами. Дівча сумує за тим, що сама собі напридумувала.

Чоловік має купу справ, термінових, невідкладних, важливих, дорослих. 

Дівча шукає щось: роботу, новий шарф, себе, лак, що десь мимоволі бачила, натхнення.

Чоловік працює, виховує, виховується, розбудовує дім, храм спокою й тепла.

Дівча мріє, закохується, хах, вона ще та мрійниця. Чоловік теж мрійник… 

А про що він мріє? Дівча все не знаходить спокою, про що ж він мріє?

Про походи, гори, усамітнення? Чи про жінку, що збаламутить його «сьогодні»? Чи про сина-опору «завтра»?

Весняне намисто від Світлани Макаревської

Якщо ви любите ясні веселі кольори, ніжні, прозорі акварелі, ваша пора – квітневий ранок.

Кому що до смаку: хтось закоханий у яскраве різнобарв'я осені, комусь до вподоби чітка графіка зимового пейзажу, комусь – шляхетні пастелі літньої днини. А мені наймиліший той весняний час, коли березневе змагання з холодом нарешті скінчилося, зимі вже немає вороття і бурхливий квітень впевнено набирає міць.

 

КОРАЛI

Квiтень в листя зелене вбрався,
вже немає зимi вороття.
Ось i ще один рiк нанизався
у намисто мого життя.

Генрі Перселл. Дідона і Еней. В українському перекладі Олени О'Лір

Генрі Перселл. Дідона і Еней. В українському перекладі Олени О'Лір. Художній керівник — Оксана Дондик. Головний режисер — Лариса Леванова, режисер-постановник — Анастасія Лобан.

Кедрові чаї

Я пам’ятаю Степанця вже в літах — сухенький, маленький, з густою сивою, як куделиця, бородою. Мешкав він на хуторі за річкою, біля глинища. Його хати не було видно навіть узимку, бо її затіняв густий вишневий сад. Той сад улітку притягував нас, немов магнітом,  достиглими вишнями-лутівками. Ми наривали їх повні пазухи і, ламаючи гілки, тікали геть, як із глибини саду, кахикаючи й кульгаючи, вибігав Степанець і потрясав пужалном… 

Про того Степанця я з дитинства знав добрі й не недобрі справи. До війни він був найперший парубок на селі, приходив на вечорниці задраною кирпою, бо ж закінчив курси трактористів у місті і пригнав потому звідти новенький «Універсал» — найперший у колгоспі.

Рукавички зими

Зимову хатню нудьгу інколи розвіюю читанням мого рукописання, що пахне чаром минувшини, мерехтом таїни в твоїх очах і непрощенним гріхом нашої спільної забутої молодості. Ці мої старосвітські  писання  ніколи не будуть оприлюднені, та й художня їх вартісність, наче з клоччя батіг.

Однак з напівзабуття виборсується щось таке, що зворушує мене дотепер: «Наостанку лютого сонце їсть сніг, і він стає ніздрюватим, схожим із лагідним спонжиком для макіяжу із твоєї косметички. Той сніг зовсім не холодний, він не скрипить під твоїми червоними чобітками, коли ти поспішаєш на побачення…» Та от біда: в моїй пам’яті геть звітрилося  твоє обличчя, тільки з тих пір для мене найулюбленіші кольори: ті червоні сап’янці, той білий-білий сніг…

Загадаю на піку

Загадаю на піку... Не чирву...
Куля в люфі... Стріляти чи ні?
Світу далі летіти у прірву,
Та на це вже плювати мені.

Понад Стіксом у пам"яті снулій
Пролягає, з"єднавши світи,
Цей місток, що завис над минулим, 
І його нам уже не пройти...

Світлі думи у стані спокОю,
Наче в озері жменя монет.
Ти ніколи не будеш зі мною.
Ти уже не побачиш мене.

Чи побачиш?.. Босоніж... Цвяхами... 
По хиткому містку перейти
Через те, що лягло поміж нами...
Піка випала... Куле, лети!..

© Copyright: Серго Сокольник, 2017

Загиблим героям у День українського добровольця присвячується

* * *

На небесах лунає передзвін:
Архангельські полки повніють знову.
Найкращих добирає часто він –
Окремий український спецзагін,
Який веде бої цілодобово.

Він дивиться усміхнено на нас
І закликає не втрачати віру.
Бо ворог для прозріння має час.
Як ні – то Бог зірве під ним фугас
Невидимий. А новачку допіру

Вгорі дали білющий камуфляж
І гострі громовиці замість зброї.
Архангелу не треба вже «калаш».
На небі ж він. Але назавжди наш –
Спаситель від Геєни вогняної.

Твоє ім’я не згасне у віках,
А подвиг не забудеться тим паче.
Бо ти, переступивши через страх,
Підніжжям ліг, проте утримав дах.
Із миром спочивай собі, Вояче!

© Сергій Сіваченко

Вона просто...

Вона просто 
шукає у ньому (у чомусь) мене,
До весни прикипівшого поглядом, дотиком літа...
В такий спосіб запалює в мені оновлене світло:
Відкриваю у собі нове щось і геть неземне...

Вона просто 
навмисне для мене така непроста...
І весна тут, насправді, ні в чому й нікому не винна!
Одне одному – все ми! ...Єдиного – дві половини!
Божеволіють медами дикими й досі вуста.

Вона просто 
закохана...ВКОТРЕ...Закоханий я!..
Це потрібне обом нам... Воно до нестями навзаєм!
Ми шукаємо в інших дотичне до нашого раю
І незламним лишається рай, що зоветься – СІМ’Я!

                        Роман Бойчук

Павло Табаков анонсував вихід нового альбому

%d0%bf%d0%b0%d0%b2%d0%bb%d0%be-%d1%82%d0%b0%d0%b1%d0%b0%d0%ba%d0%be%d0%b2_1У перший день весни – всеукраїнська радіопрем’єра нової версії пісні “Любов Жива”, яка і дасть назву шостому альбому співака

Співак, переможець двох найпопулярніших телешоу України – “Шанс” та “Голос країни” Павло Табаков презентує енергійний, радійний трек «Любов Жива». Прем’єрою цього синглу виконавець анонсував на травень вихід свого нового, шостого за рахунком, альбому. Збірка так і називатиметься - “Любов Жива”.

  • Лірична версія пісні “Любов Жива”, яка вийшла місяць тому, звучить на кожному моєму сольному концерті. Вона дуже емоційна. Її хочеться просто послухати - і подумати про Любов, - розповідає Павло Табаков. – А от нова версія цього синглу – для радіо і навіть для клубів.

Підсніжники

17105991_1345332542193544_1946040347_oЗневіра… Що іще буває важче її? Що?...

Знаю, що ти не вірила в мої підсніжники. Вони мають більшу силу ніж твоя втеча в забуття…

Поглянь… їм би ніжності твоєї краплинку… погляду твого хвилинку… поглянь вони таки зійшли на протоптаних стежинах людської байдужості під твоїм вікном… Зійшли на день Весни, щоб стерти із лиця твого сумнівів терзання, сльозинку із мого лиця чекання…

Вони зійшли наперекір байдужості, і вже душа наповнюється теплом надії, і ти йдеш до мене у мій сон, веселкою мінливою… Відчуваю дотик вуст і долонь твоїх від яких душа моя небом, зорями вгамовує спрагу невіданих цілунків…

Об'єднати вміст