Жінка-УКРАЇНКА

З часу виходу попереднього альбому Віктора Винника і МЕРІ «Я z України» минуло чотири роки. Музиканти давно заявляли, що триває робота над п’ятою платівкою, однак точний час релізу не вказували. І ось нарешті ювілейний п’ятий альбом Віктора Винника і МЕРІ «Снайпери-Амури» побачив світ цієї весни, а саме 20 березня.

Ольга Рєпіна,
м. Дніпро

(про електронний збірник «Йому тринадцятий минало»,
упорядник Еліна Заржицька, 2020 рік)

У теперішній час гостро постає проблема створення умов для ефективної соціалізації ітей молошого шкільного та піліткового віку, оскільки мова йде про переломний етап онтогенетичного розвитку і його значимість для благополуччя та особистісного розвитку в поальшому житті. Причому поєднання особливостей дитини з певними властивостями соціальних систем, з якими їх знайомить школа та життя взагалі, надає можливість реального становлення тієї або іншої специфічної психічної структури (стресостійкісті, толерантності, специфіки сприйняття інформації, сенсожиттєвих орієнтацій тощо).

Юрченко Євгенія. Теперішні: проза. – Вид. О.О. Євенок. 2019. – 64 с.

Це неможливо назвати ознакою абераційної доби, якби навіть і дуже праглося. Здається, що в усі часи поетки намагалися залишити свій слід у прозі. Приміром, Оксана Лятуринська написала чимало чудових етюдів та мріяла про епопею на взір «Волині» Уласа Самчука. Прозу і поезію поєднують у своїй творчості Віра Вовк та Емма Андієвська, які живуть поза межами материкової України. Та й у їхньому рідному краї сув’язь приваблює: Наталія Білоцерківець, Любов Голота, Теодозія Зарівна… Взялися за прозові пера й дещо молодші: Леся Романчук, Леся Степовичка, Ольга Яворська… Їм на п’яти буквально наступають ще молодші: Ольга Атаманчук, Ірина Баковецька, Зоряна Замкова.

Уривок із роману «Мені байдуже, що люди скажуть»

Розділ 1. 

Маленька Орися сиділа навпочіпки над грядками з морквою і думала свою дитячу думу. Полоти моркву вона не любила чи не найбільше з усієї домашньої роботи. Тоненькі пальчики вибирали зілля і проріджували щільні рядки моркви, залишаючи між рослинами віконечка. Орися повільно просувалася, тихенько щось мугикаючи собі під ніс, інколи зітхаючи, бо кінця-краю тим рядкам не було видно. 

Ігор Фарина: Візії: вибрані рецензії. Тернопіль: Золота Пектораль. 2019. – 72 с.

З Ігорем Фариною я знайомий вже давно, але правда – лише заочно. Більше спілкуємося за допомогою електронної пошти та мобільного телефону. Нещодавно, а якщо бути точним, то на початку жовтня познайомився ще й з його творчістю, прочитавши книгу «Любов у негоду», що одержала Всеукраїнську премію імені Василя Юхимовича. І тепер – «Візії». Взявши до рук нову книгу галичанина, і, перегорнувши кілька сторінок, одразу можна сказати, що автор зробив справді гарну роботу. Адже мова йде про книгу вибраних рецензій, що побачила світ нещодавно у тернопільському видавництві Володимира Погорецького «Золота пектораль». Дванадцять прочитаних ним книжок і альманахів лягли в основу невеликого дослідження, що дають розлогу уяву про пошуки сучасних українських літераторів, які працюють у різних жанрах. І це тоді, коли наша література так потребує кваліфікованої критики й змістовного аналізу.Адже критик є достатньо реальним посередником між письменником і читачем. Його судження й аналіз досить важливі для них, бо, як вважав Михайло Коцюбинський, не відаєш, «що даєш зерно чи полову». Та й не «часто одні письменники пишуть про інших». «Деколи, – як вважає саме пан Ігор, – письменники через елементарні заздрощі не читають колег. «Допомагає» і книгорозповсюдження: нині неможливо отримати бажаний друк для створення цілісної картини певного літературного явища». Отож я впевнено скажу, що книга актуальна і надзвичайно потрібна, аби зорієнтувати насамперед читача і показати автору ті чи інші достоїнства чи прорахунки твору.Відчуваю, що це не проста робота. Критик має бути надзвичайно самодисциплінованим і відповідальним та мати неабияке підгрунття, щоб не тільки читати тексти, але й професійно вникати в контексти. Мати власні секрети, зрештою, й по-доброму ділитися ними.