Творчість

Поезія Любові Карпенко

БАГРЯНІ КОНІ

А вересень такий терпкий!
Гірко-полинний до нудоти.
Торкнувсь моєї він руки —
Мінорні зазвучали ноти.

І журавля тривожний крик,
Років невидимі покоси…
І терну смак — затерп язик…
Чом, вітре, жалібно голосиш?

Пощо тобі отак тужить?
Глянь: шовку ніжне волоконце
Під подихом твоїм тремтить,
Пишається у небі сонце.

Здається, зараз упаде
Дозрілим яблуком в долоні…
Гаряче літо, де ти, де?
Летять, летять багряні коні.

 

* * *

Прихисток зруйнованих доль або Любові багато не буває

Кожному своє. І в поняття «любов» кожен вкладає те, що йому зручно. Мусиш це визнавати, якось толерувати, примирятися, читаючи роман «Любові багато не буває» Олександри Малаш, навіть якщо впродовж усієї книги думаєш одне: «Тікай, дівко, тікай звідти! Харе свої комплекси перевтілювати в любов! Там не буде тобі щастя!». Але й в поняття «щастя» кожен вкладає те, що йому підходить.

У центрі роману біполярний зв’язок хлопця-рятівника, а насправді руйнівника доль і дівчини, що несе любов, а насправді непомірну жертву. І так кружляють вони в своєму біполярному танці, не можучи ні з’єднатись, ні розірватись – впевнені, що діють правильно, в ім’я високих цінностей і любові. А якщо розібратись?

Головна героїня Настя має улюблену роботу, де її шанують, приязні стосунки з усіма, дім, який ділить із люблячою сестрою, а ще – велике серце. Вона допомагає хлопчику з біл-борда, хворому на рак. Пересилає гроші на лікування зі своєї невеликої зарплатні, навіть не знаючи достовірно, чи цей Ромчик існує насправді, чи є вигадкою чергових аферистів. Вона й сама не зрозуміє, коли її пожертвування перетворяться на її ж жертовність. Як в гонитві за грошима вона переживе неймовірне за жорстокістю зґвалтування і лишиться безплідною, як вона стане нелюбою Ромчиковою мачухою і терпітиме, і догоджатиме, і пустить байдужого до неї і їй Ромчикового татка в те місце, яке ще недавно збирали докупи на операційному столі фахівці від гінекології, ледь загоїтись встигло. А все заради Ромчика, бо ж йому потрібна любов, а любові багато не буває… При цьому власні забаганки Настя вперто ігнорує, на себе в неї не лишається любові. Її девіз стосовно себе: «Люблю, то й що? Це тепер не головне» (с. 171).

«Три жінки. Три долі. В одній поетичній строфі»

Поетично-пісенне дійство об`єднало Київщину і Хмельниччину, поетів та співаків, історію і сучасність.

У кожної – власний шлях у літературі і своя дорога в житті. Поетеси народилися і мешкають у різних містах. По-різному реагують на певні речі. Мають свої вподобання і свої табу. У кожної – власні цілі, мрії, траєкторія руху на шляху їх досягнення. Утім, попри такі різності, жінки-поетеси звучать, як одна поетична строфа, говорячи про своє, про наше, про життєве...

Поетеси Оксана Радушинська зі Старокостянтинова і Тетяна Череп-Пероганич з Києва ініціювали проведення низки літературно-музичих вечорів на теренах України. Запросили до поетичного кола поетесу-колежанку з Києва Лілю Батюк-Нечипоренко. І утрьох взялися створити умовну неписану книгу жіночої долі – несхожу в своїй індивідуальності і подібну до більшості жіночих доль, юну і мудро-осмислену, легковажну і філософську. Перший захід відбувся в липні у столиці України в Галереї мистецтв ім. Павла Загребельного. За місяць поетеси навідалися на Хмельниччину. І саме про цей захід наразі – більше.

Петро Кухарчук: «Ми живемо так, як мріємо»

Книжки, як діти… Виношуємо їх, народжуємо, робимо все, аби вони з’явилися на світ, і любимо навіть тоді, коли віддаємо в інші руки  - руки читача, задля якого й відбувається весь цей не завжди легкий творчий процес.

Нещодавно одне з таких паперових дітищ письменника Петра Кухарчука (Вид. О.О.Євенок, 2017, м. Житомир) під назвою «Коло» потрапило й до мене.

Всяко нині буває. Береш книжку – гарне оформлення, недешевий папір, а доходить черга до тексту і, йой!!! – закриваєш її з сумом та відкладаєш на книжкову полицю, навіть не «до кращих часів».

«Коло» я прочитала, і якщо відразу не пройняло, бо трохи збила з пантелику в першому творі «Новий рік» перенасиченість цитування поезій інших авторів, то образ жінки, яка цілує небо в «Поцілунку» заволодів моєю увагою.

Станіслав Маринчик. Чорні підсніжники

Галина прокинулася незадовго до тієї хвилини, коли мав спрацювати заведений з вечора будильник, і щоб деренчанням не розбудив сина, натиснула на кнопку.

На кухні включила радіо і заходилася готувати сніданок. Приємний чоловічий голос із гучномовця поздоровив жінок з міжнародним Днем 8-го березня. Для Галини це свято було подвійним, адже саме цього дня 44 роки тому вона з’явилася на світ Божий.

А як ще був живим її чоловік, щороку, уранці, коли вона була ще в ліжку він поздоровляв дружину букетом білих підсніжників. Ці чудові, ніжні і цнотливі квіти, він посадив у вдома, після того, як вони побралися, і вона похвалилася коханому, що з усіх квітів їй найбільше чомусь подобаються білі підсніжники.

Поезія Богдани Бартецької

Ювелір

Не лякайся, що я така різна.
То сумна, то занадто весела.
Я про тебе так мріяла слізно,
Бо без тебе земля − це пустеля.

Ти для мене, як сонце, як кисень,
Ти єдиний − усе, що я маю.
Я змальовую образ твій, риси,
Що колись у тобі я зломаю.

І гординю твою я здолаю,
Переможу, як лютого звіра.
Дивну силу в собі відчуваю,
Твоє серце в руках ювеліра.

 

***

Думки таємні місяць осяває.
В душі моїй вселилась дивна туга.
Ночами різнобарвним водограєм
Посилилась у голові напруга.

Пісні Уляни Білик


«Моя Україна». Музика Уляни Білик, слова Орисі Бурак-Довгань, Уляни Білик
Відкритий Всеукраїнський конкурс пісні «Рідна мати моя» (Обухів, 2017).


В пам'ять про всіх загиблих героїв Революції Гідності.


Музика Уляни Білик. Слова Володимира Вихруща
З нагоди Дня Матері вітання всім матерям за їхню безкорисливу любов.

Поезія Марко Терен

* * *

Ніч вигадує сни, затуливши долонями вуха.

І заплющує очі, щоб краще собі уявляти. 

Гладь волосся, як шовк, з-під старого її капелюха.

Вже заждалися струни, щоб вправно зіграти legato.

У кишенях дзвенять золотими монетами зорі.

Ніч присіла навпочіпки біля старого Дунаю.

Загорнулась тепліше, бо вже прохолодно надворі, 

і до самого ранку чекала, що я заспіваю.

Молодого вина перебрала, без келиха, з пляшки.

Вже в гітари нестерпно напружені струни боліли.

А мені не співалось. І якось зробилося важко,

бо вже перші ранкові у небі займалися стріли…

 

* * *

Соняшникова сльоза

Зайшлий чолов’яга купив на нашому кутку приземкувату хату-розвалюху — єдину вцілілу  під солом’яною стріхою, й повесні засіяв весь городчик соняшником. «Ото вже крутий бізнесмен! — зашепотілись сусідки. — Мабуть, за те соняшникове насіння за рік-два вибудує собі палац на місті хати-стріхівни…»

Проте, як виявися, на комерсанта-загребу той заброда аж ніяк не був схожий. І зовні — худий та цибатий, мов драбина, із копицею сивого волосся та довгими обвислими вусами, і зсередини — мовчун-мовчуном, зайвого слова не скаже, та ще й побожний — щонеділі прямує де церкви, свічки найдорожчі ставить. Лишень курить добряче… 

Омела над школою

Загубився у густотрав’ї  осьолок й давно пора нагострити косу. Тяжко косареві, і боляче і мені… За моє сусіднього село… Те сусіднє село — мій дитячий і вже такий далекий світ…

Уперше чимчикував сюди, тримаючись за мамину спідницю, щоб причащатись до церкви ще перед школою. І ці довгі три кілометри лежали за густим борам та глибокими ярами і зеленими пасовиськами, і небо над здавалося і вищим, і мрійливим і якимсь нетутешнім. У нас давно розібрали  церкву, а тут і півчі, й ладан, і запахуще цвітуть липи, і від неабияке відчуття щастя, ніби я вітався з ангелами, як мене напучувала перед тим матуся.

Дитячі вірші Галини Теличук

bs7a4496-%d0%ba%d0%be%d0%bf%d1%96%d1%8fБратці-баранці

Спи, маленький, засинай.
Всіх баранчиків піймай:
Перший баранець кудлатий,
Другий надто волохатий,
Третій з хвостиком руденьким,
А четвертий геть маленький,
П’ятий баранець у штанцях,
Шостий знається на танцях,
Сьомий любить попоїсти,
Восьмий дуже голосистий,
А дев’ятий позіхає – 
вже наш (Льоня) засинає…

Поезія Антоніни Спірідончевої

Вечірня сукня

Влітає крізь відкриту шибку злива,
А на мені одягнута легенька,
В якій я неприховано вродлива,
Вечірня сукня на тонких бретельках.

Мені жбурляє дощ на плечі краплі,
Лякає, злиться. Чи ревнує?.. Всі
Хай поглядом їдять і плечі, й плаття,
Як йтиму від під’їзду до таксі.

Зберу ті погляди і зникну у машині,
Немов з трофеями, і буду переможно
Дивитись в дощ і думати: мужчинам
Чи солодко, коли чогось не можна?

 

Ангел

Об'єднати вміст