Творчість

Великодній Благовіст

Яскраве сонце сяє в небесах…
Природа нині ожила й розквітла.
У наших спраглих душах і серцях
Горить любові життєдайне світло.

Б’ють дзвони у церквах і сіл, і міст,
Повсюди Воскресіння величають.
Врочистий Великодній  благовіст
–Христос Воскрес! – Христос Воскрес! – лунає.

Великдень йде до українських хат,
Пасхальна радість двері відчиняє.
Благословенних світлоносних свят
Вкраїнці один одному бажають.

Берізка

Через немите скло мого вікна
Берізка білокора проглядає.
Мабуть, весна… Чаруюча весна
Її листочки в вітах розкриває.

Черговий раз дарує цю красу,
І тішить душу – що тепло настане,
Що сніг перетвориться на росу,
Лишень уже на скронях не розтане.

Берізка ж в повсякденності розмов,
В теорії ймовірності монети
Про те, що є на світі ще любов, -
Нагадує пропитому поету.

Авторські пісні Олени Лози

Поезія Світлани Порхун

***

Весна у вікна, -
Розбила шиби.
Залила світлом,
Розтали глиби

розлила ріки,
Розпалась крига.
Таємні втіхи,
Нові інтриги 

Старі дерева 
Цвітуть по-новім.
В душі квітнево ,
Травнево в домі

Пташиним сміхом 
Рясніють ранки.
Не бійся снігу,
Скидай фіранки

Лишай берлогу,
Насаджуй квіти.
Без остороги 
Спіши любити

 

***

Проза світлани Порхун

Отак і живеться. 

Чоловік сумує за горами. Дівча сумує за тим, що сама собі напридумувала.

Чоловік має купу справ, термінових, невідкладних, важливих, дорослих. 

Дівча шукає щось: роботу, новий шарф, себе, лак, що десь мимоволі бачила, натхнення.

Чоловік працює, виховує, виховується, розбудовує дім, храм спокою й тепла.

Дівча мріє, закохується, хах, вона ще та мрійниця. Чоловік теж мрійник… 

А про що він мріє? Дівча все не знаходить спокою, про що ж він мріє?

Про походи, гори, усамітнення? Чи про жінку, що збаламутить його «сьогодні»? Чи про сина-опору «завтра»?

Весняне намисто від Світлани Макаревської

Якщо ви любите ясні веселі кольори, ніжні, прозорі акварелі, ваша пора – квітневий ранок.

Кому що до смаку: хтось закоханий у яскраве різнобарв'я осені, комусь до вподоби чітка графіка зимового пейзажу, комусь – шляхетні пастелі літньої днини. А мені наймиліший той весняний час, коли березневе змагання з холодом нарешті скінчилося, зимі вже немає вороття і бурхливий квітень впевнено набирає міць.

 

КОРАЛI

Квiтень в листя зелене вбрався,
вже немає зимi вороття.
Ось i ще один рiк нанизався
у намисто мого життя.

Генрі Перселл. Дідона і Еней. В українському перекладі Олени О'Лір

Генрі Перселл. Дідона і Еней. В українському перекладі Олени О'Лір. Художній керівник — Оксана Дондик. Головний режисер — Лариса Леванова, режисер-постановник — Анастасія Лобан.

Кедрові чаї

Я пам’ятаю Степанця вже в літах — сухенький, маленький, з густою сивою, як куделиця, бородою. Мешкав він на хуторі за річкою, біля глинища. Його хати не було видно навіть узимку, бо її затіняв густий вишневий сад. Той сад улітку притягував нас, немов магнітом,  достиглими вишнями-лутівками. Ми наривали їх повні пазухи і, ламаючи гілки, тікали геть, як із глибини саду, кахикаючи й кульгаючи, вибігав Степанець і потрясав пужалном… 

Про того Степанця я з дитинства знав добрі й не недобрі справи. До війни він був найперший парубок на селі, приходив на вечорниці задраною кирпою, бо ж закінчив курси трактористів у місті і пригнав потому звідти новенький «Універсал» — найперший у колгоспі.

Рукавички зими

Зимову хатню нудьгу інколи розвіюю читанням мого рукописання, що пахне чаром минувшини, мерехтом таїни в твоїх очах і непрощенним гріхом нашої спільної забутої молодості. Ці мої старосвітські  писання  ніколи не будуть оприлюднені, та й художня їх вартісність, наче з клоччя батіг.

Однак з напівзабуття виборсується щось таке, що зворушує мене дотепер: «Наостанку лютого сонце їсть сніг, і він стає ніздрюватим, схожим із лагідним спонжиком для макіяжу із твоєї косметички. Той сніг зовсім не холодний, він не скрипить під твоїми червоними чобітками, коли ти поспішаєш на побачення…» Та от біда: в моїй пам’яті геть звітрилося  твоє обличчя, тільки з тих пір для мене найулюбленіші кольори: ті червоні сап’янці, той білий-білий сніг…

Загадаю на піку

Загадаю на піку... Не чирву...
Куля в люфі... Стріляти чи ні?
Світу далі летіти у прірву,
Та на це вже плювати мені.

Понад Стіксом у пам"яті снулій
Пролягає, з"єднавши світи,
Цей місток, що завис над минулим, 
І його нам уже не пройти...

Світлі думи у стані спокОю,
Наче в озері жменя монет.
Ти ніколи не будеш зі мною.
Ти уже не побачиш мене.

Чи побачиш?.. Босоніж... Цвяхами... 
По хиткому містку перейти
Через те, що лягло поміж нами...
Піка випала... Куле, лети!..

© Copyright: Серго Сокольник, 2017

Об'єднати вміст