Жінка-УКРАЇНКА

Хочу скористатися нагодою і вкотре розповісти про невідому широкому загалу українців Україну. Про старосвітську латиномовну Україну освічених людей: інтелектуалів, священників, політиків, а конкретніше – про латиномовну літературу українських етнічних земель XV– поч. XVIII ст. Її вивченням займається молода наука – українська НЕОЛАТИНІСТИКА.

Яка потреба у вивченні літератури латинською мовою написаної через багато століть після Античності? Відповідь проста – латиномовна література – знакове культурне явище. Саме за його поширеністю можна визначати кордон європейського мислення, що, звісно, не цілком збігається з географічним (нагадаю, що східні межі Європи проходять по Уральських горах). Недарма в XV ст. західний мандрівник, перебуваючи в Києві, відчував, що дістався останньої межі Європи (с). Проте вже через два століття це відчуття мало б поширитися трохи далі на Схід, оскільки осередки латиномовної освіченості з’явилися в Чернігові, Новгороді-Сіверському, Харкові.

Почалося ж усе набагато раніше: достоменно відомо про інтенсивне листування Данила Галицького з папою римським Інокентієм IV (сер. XIII ст.). У ході цих перемовин із Римом наш король намагався заручитися підтримкою у боротьбі з монголо-татарською навалою. Отже, маємо дипломатичне листування латинською мовою. Також відомі на сьогодні пам’ятки, що виникли до XV ст. – це, переважно, різноманітні судові документи.

І тільки з доби Відродження, коли латина в її класичному варіанті стає єдиною мовою європейських інтелектуалів, виникають твори практично всіх тих жанрів, які наявні у нашій давній літературі, що творилася, до речі, не лише українською – до літературного процесу залучалися й інші, наприклад, польська, згодом російська). Отже, важлива теза: давня УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА – НЕ ЛИШЕ УКРАЇНОМОВНА. І про кількість латиномовних творів дослідникам поки що відомо стільки ж, як про розміри айсберга – тому, хто бачить його зверху (зазвичай бл. 90% об'єму айсберга під водою, як відомо).

Тепер перше дражливе для декого питання: ЧИ ВВАЖАТИ УКРАЇНСЬКИМИ АВТОРІВ, які писали латиною, а тим більше (о жах!) були католиками. На це я відповім, зовсім не в західній манері, а запитанням – на запитнання, і навіть не одним: католик – це національність? Мова творів визначає національність? Ті, хто розмовляє переважно російською, всі вважаєте себе росіянами? Хто скаже, що таке національність – на той час, про який ідеться? І взагалі, якій національності належить латиномовна література Нового часу? Латинській? Римській? Європейській? Але хіба такі національності існують? Отож.

Спроби встановити точні національні межі у спільному спадку поліетнічних держав, якими були Річ Посполита чи Російська імперія, коштують дослідникам значних зусиль і рідко дають результат, оскільки нагадують різання по живому. Наприклад, як (а головне – для чого?) поділити між поляками та українцями Станіслава Оріховського, який пишався тим, що поєднує в собі культури двох народів і був, за його власними словами, gente Ruthenus, natione Polonus – з народу українського, громадянства польського. Або ким вважати Романа Тимківського, що походив із давнього козацького роду, виріс в Україні, жив і працював у Москві, при цьому залишався українцем за способом мислення – як видно саме з його латиномовних творів?

Другою, актуалізованою (щоб не сказати мусованою) сучасним літературознавством проблемою після національної ідентифікації авторів, є прагнення розібратися, які з латиномовних текстів є ХУДОЖНЬОЮ ЛІТЕРАТУРОЮ, а які – науковою. Це не менш складне й безглузде завдання, ніж попереднє. Оскільки латиномовні письменники прагнули виявити свою ерудицію при першій-ліпшій нагоді в усі можливі способи. Звідси наукові трактати, оздоблені, як вишукана поезія, і вірші, переповнені науковими відомостями.

Наприклад: Юрій Котермак Дрогобич – навіть із сучасних засад його праці містять наукові дані з астрономії та географії: він наводить перелік днів, годин і хвилин основних фаз Місяця упродовж року, з точністю до кількох годин вказує час двох місячних затемнень, визначає географічні координати міст Львова, Дрогобича, Кафи (Феодосії), Вільна, Москви тощо. Підсумки астрологічних досліджень написані стилем, що відповідав на той час вимогам наукового – попри розкидані по всьому тексту епітети («неприхильне Сонце», «непевні дні»), персоніфікація («доля буде більш лінива», «характерно Місяцю в юному віці», «стане безумовним переможцем з волі Лева»), численні риторичні фігури («Я полишаю все інше, достойне відхилення від теми, на інший окремий час»). А посилання, які ми звикли вважати неодмінним атрибутом наукового тексту, здійснені тут у доволі незвичний спосіб: «Як вважають шановані старі люди та на думку незнатних і низького стану». Це науковий твір.

Інший приклад: Еразм Сикст і його «Медичний коментар до творів Сенеки» – саме його виникнення відбулося, за зізнанням автора, задля розваги на дозвіллі – вже прикметна річ. Саме ця праця може слугувати прикладом синкретизму наукового, публіцистичного та художнього стилів в одному творі, де серйозні наукові факти, приклади з власної медичної практики сусідять з цитатами не лише античних лікарів, а й письменників і навіть з анонімними поетичними рядками cum grano salis: Tres medicus facies habet; una, quando rogatur // Angelicam; mox est, cum iuvat ipse Deus. // Post ubi curato poscit sua praemia morbo, // Horridus apparet, terribilsq; sathan [ (98), с. 48] – Три обличчя лікар має одне, коли кличе його // Ангел, майже таке саме, коли закликає сам Бог, // Потім, коли вилікує хворобу й винагороду свою вимагає, // Жахливе являє і страшне, як у сатани.

Ренесансні гуманісти приготували шлях ідеям Просвітництва, і значно ближчим до нас у часі ідейним течіям та філософським напрямам (наприклад, екзистенціалізму), піднявши в своєю творчістю розум і свободу на високі щаблі в ієрархії людських цінностей. Тепер кілька слів про ГУМАНІЗМ – слово, що давно всім набило осокому, і в іронічному тоні звучить частіше, ніж у нейтрально-позитивному. Cьогодні поняття “гуманізм” (лат. humanus – людяний, людський) вживається у двох значеннях: в широкому – це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у вужчому – прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних почуттів і здібностей.

Філософ ХХ ст., Ж.-П. Сартр заперечував істинність колишнього тлумачення гуманізму і стверджував, що людина стає такою, якою вона робить себе сама, реалізуючи свій індивідуальний проект буття. На цю ж думку, але ще в XVI ст., натрапляємо у латиномовних “Настановах польському королеві Сигізмунду Августу” від Станіслава Оріховського (1513–1566), видатного діяча східнослов'янського Відродження, який наголошує, що людину визначають її вчинки, а не успадковані титули чи походження: “Отож, підбирай людей не за титулами, а дивися на їхні справи, які спряють осягненню найвищих посад у твоїй державі” [6, с. 43] – радить він королю Речі Посполитої. Філософське мислення XV–XVIІ ст. називають ще АНТРОПОЦЕНТРИЧНИМ, оскільки у центрі уваги – людина, тоді як Античність зосереджувала увагу на природно-космічному бутті, а в Середні віки за основу брався Бог і пов'язана з ним ідея спасіння. Людина – творець самої себе, і саме цим, а також унаслідок усвідомлення свого визначального впливу на перебіг власного життя та долі, вона відрізняється від решти природних істот.

У добу Відродження в Європі розширюється мережа університетів. В Україні також зростає цінність освіти, збільшується кількість шкіл, але за відсутності вищих, вихідці з України їдуть навчатися на Захід. Перші українці потрапляють до західноєвропейських університетів із середини XIV ст., навчання за кордоном стає популярним надовго. Зокрема, у Краківському університеті в середині XV ст. кафедру астрономії й математики заснував вихованець Болонського університету Мартин Король (Martinus Rex) з Журавиці – польсько-українського села поблизу Перемишля. Він відомий як автор першого в Кракові астрономічного календаря – прогнозу (Iudicium), а також трактатів «Geometria», «Algoritmus minutiarum» (про теорію дробів). Вихованцями Краківського університету були Григорій Чуй-Русин, Себастіян Кленович, Симон Пекалід, Касіян Сакович, Петро Могила та ін. Загалом, протягом XIV–XVIII cт. тільки в університетах Італії (Падуанському, Болонському та ін.) пройшли навчання понад. 600 юнаків з України. З Болонським університетом пов’язана діяльність вже згадуваного українського вченого, першого з відомих докторів медицини Юрія Котермака-Дрогобича.

Але вже в XVI ст. в Україні засновуються і власні потужні осередки освіти, найвідоміший серед яких – слов’яно-греко-латинська Острозька, Замойська, Києво-Могилянська академії, Чернігівський колегіум; а також навчальні заклади різного рівня і релігійного спрямування: братські та унійні школи, протестантські гімназії, єзуїтські колегіуми тощо. Завдяки освіченості українського суспільства, в нас набувають поширення реформаційні ідеї; латинською мовою створюється наукова, історіографічна література, етнографічні нотатки, етикетна поезія. Думку Митрофана Довгалевського: «Розум в житті головне, а все інше гине безслідно, // Смерть забирає усе, а таланти великі безсмертні» – розділяли в ті часи сотні й тисячі освічених людей.

Не переобтяжуватиму цей текст довгим переліком тих шкідливих стереотипів і упереджень, якими досі оповита давня українська література, згадаю тільки про деякі: якщо хто думає, що українська література – це тільки те, що написане українською мовою, він помиляється, якщо хто думає, що українська література – це тільки написане у межах сучасних політичних кордонів України, він помиляється, якщо хто думає, що давня українська література – це інтелектуальна продукція виключно аскетичних православних священників, на зразок Івана Вишенського, він... ну ви вже здогадалися. А втім, українські гуманісти були, переважно, глибоко релігійними людьми – до речі, різних конфесій – що не перешкоджало їхньому порозумінню, через відносну РЕЛІГІЙНУ ТЕРПИМІСТЬ. Нерідко траплялися й переходи (іноді кількаразові) з однієї конфесії в іншу. Але тогочасних інтелектуалів єднало те, що, зосереджуючись на питаннях земного життя людини, вони надавали перевагу не подвижництву ченців, які ізолювалися від світу в монастирських келіях, а добрим справам і вчинкам людей у реальному житті, діяльним, творчим особистостям.

Звідси і проголошення СВОБОДИ найвищою цінністю сучасного суспільства. Солодкою називає свободу православний, а згодом унійний єпископ Мелетій Смотрицький: за неї не шкода віддати не тільки маєток, здоров’я, але й саме життя, – каже він. Про свободу складаює трактати Мартин Стрийковський, де докладно описує, як її “пильно боронити і про неї дбати”. Та найчастіше ідея свободи фігурує у творах Станіслава Оріховського: вона є найбільшим надбанням людини; “найвищим добром зі всіх добр”, природним станом шляхетної людської натури.

Поняття вроджених для кожного індивіда свобод – одна з визначальних у концепції ПРИРОДНОГО ПРАВА. Це важливий та унікальний здобуток суспільно-політичної думки доби Відродження. Серед принципів природного права: право власності, рівних можливостей, дотримання договорів; право на життя, мир, злагоду в суспільстві; на справедливість, шлюб. Людина у неварварській (правовій, згідно з сьогоднішньою термінологією) державі має право на свободу совісті, слова, право керуватись власним розумом. Усі справи мають вирішуватися на підставі закону справедливості, нехтування природніми правами – свідчення дикості, варварства, деспотизму.

Думаю, для першого разу ви дізналися вже цілком достатньо, щоб переконатися, настільки неолатиністика – цікава і непроста культурна спадщина. Ми, спадкоємці, дізналися про неї раптово і неймовірно здивувалися – так наче нам перепала у спадок від заокеанської тітоньки ферма з кенгуру. Але насправді, українська література латинською мовою – це ніяка не екзотика, а невіддільна частина наших інтелектуальних надбань культури, знати про неї критично важливо для повноти розуміння української культури.