Жінка-УКРАЇНКА

Олександр Григорович Боклаг народився на Полтавщині 1951 року. В 1956 році переїхав з батьками на Київщину. Тут отримав середню освіту. По отриманню диплому юриста почав адвокатську практику в Києві. Адвокатом працює по цей час.

Має кілька публікацій з юридичних питань в спеціалізованих виданнях.

Біля чотирьох років проживав в Софії (Болгарія). Там зацікавився скульптурою малих форм. В Софії і Києві приймав участь в аматорських виставках пластики малих форм. Фото деяких робіт фігурують в його першій книзі «Блок, або все включено» (2007).

Публікувався в Україні і за кордоном.

В 2014 році світ побачила друга книга «Смайл… Смайл… Смайл…». Це збірка прози переважно  гумористичного спрямування.

В 2014 році Олександр Боклаг став лауреатом міжнародного конкурсу короткого оповідання «Склянка Часу-Zeitglas». 

Знову хочу в Париж.        

(Уривок)                                                      

Ми прилетіли в Париж після обіду. Літак досить таки запізнився, бо через нельотну погоду прийшлось сідати у Львові. І цього ж таки дня комфортним потягом зі швидкістю сто вісімдесят кілометрів на годину поринули у шлях на Ля Рошель.

Ля Рошель знаходиться на березі океану. Було ще тепло, сонце світило привітно, хоча осінь відчувалась. Прибули під вечір, розмістились у дешевому готелі, де двері та дверцята почали відриватися уже давно, але ще не одірвались зовсім. Зранку, після дуже скромного сніданку, поїхали мікробусом на острів дьо Ре. Острів з”єднується з материком довжелезним багатокілометровим мостом. Острів”яни ловлять рибу, приймають курортників, вирощують виноград та роблять вино і коньяк.

Ми приїхали, власне, у виноробний кооператив. Посиділи трохи у симпатичному коньячному підвалі, послухали про кооперативні подвиги, випили місцевого вина, купили по пляшці коньяку, оглянули неподалік грандіозну в”язницю з товстелезними вежами, спробували солі, що тут добувають, і погнали назад до міста.

Коньяк тут ніхто не п”є, все відправляють за океан. Устриці у припортовому ресторанчику запивали, як і потрібно, білим, але ординарним вином. Мішель, котрий нас супроводжував, розповів, що справно платить податки і за його кошти теж формується бюджет ЄС, котрий ми в цей момент пропиваємо. Тому потрібно економити. За супчик «буйабес» довелося платити зі власної кишені. Мішель дуже любить острів, щоліта сюди приїздить, бере пусте відро, буханку чорного хліба, масло, лимони, пляшку вина і ходить, збирає цілими днями устриці під час відливу. Останні роки сюди привозить і Оксану. Знайшов собі вдвічі молодшу дружину у Запоріжжі і похваляється: «Моя дружина із За-Паріжжя». Вперше ми побачились, та й з Оксаною теж, у якомусь курортному селищі на Азовському морі, по-моєму Бердянськ, де проводили семінар по кооперації. На семінарі я об”явив усім, що незабаром організую «со товарищи» Національну Спілку сільськогосподарських кооперативів України, а він не повірив. Тоді це здавалось фантастикою. Отак у дискусіях і познайомились.

У Бігбедера, уже згодом, я наштовхнувся на його враження від дьо Ре, але ні блондинок на велосипедах, ні омарів на грилі, ні пиріжків з піском, ні абрикосових цицьок на пляжі мені побачити і скуштувати не довелось. Мабуть, розійшлись з романтичним егоїстом і у часі, і у дорогах.

До речі, устриці тут культивують. Я бачив, як між рядами заарештованих у мережі устриць мотався по багнюці тракторець, коли океан відступив. Загалом же, картина відступу океану грандіозна – відкривається багатокілометровий простір, де наввипередки, люди і чайки, змагаються за залишені там дари моря.

У Ля Рошелі ми провели кілька днів - виїздили звідти в інші міста, знайомились з низовою ланкою кооперативного руху Франції. Програма перебування фінансувалась в рамках відповідного проекту ЄС.

Оглянули два фермерських господарства. Заїхали ще по дорозі в якесь біло-зелене курортне селище на березі океану. Ошатні котеджі, маса великих панорамних вікон, в яких виблискувало радо осіннє сонце, неголосний посвист вітру, ностальгічна пустка, притаманна міжсезонню. Я, звичайно, не втерпів і почав збирати на сірому невиразному пляжі раковини, інші пошвендяли по селищу заглядати та дихати морським повітрям. Згодом, там же і пообідали. Можливо вперше у житті, на цьому обіді, я був у захваті від спектаклю невимушеності, затишку, домашньої привітності кельнерів, акторської постановки їхньої міміки і голосу, відпрацьованості та точності рухів. Час від часу хтось із обслуги виникав на подіумі ресторанної зали, виконував сольну голосову партію, а то й доповнював її своєрідними фуете з підносом у руках. І потім зникав у просторах музичного квадрату за лаштунками кухні до наступного виходу. Не відставали й постійні клієнти, елегантно темперуючи голосом та завершуючи діалоги сліпучими посмішками. Клієнта провокують прийняти участь у спектаклі теж, грошей від нього замало. Задоволення насолоджуватися їжею і задоволення надавати таку насолоду… Знаменита французька кухня. Ледь чутна джазова музика, відблиски світла на пляшках, свіжість зелені, приглушені гами темного дерева і теракотових тканин, запах випічки, потік іскристих сонячних променів через високі до підлоги вікна, їхня гра на полірованому холоді металу аксесуарів створювали атмосферу очікування свята, якогось особливого піднесеного стану. …Хоча, можливо, просто був такий день.