Жінка-УКРАЇНКА

Ми – українці!

Нова книжка Зеновія-Тараса Масного – це збірка глибоко патріотичної громадянської лірики, присв’яченої матері-Україні, її нелегкої долі народові. До неї увійшли вірші, написані в 2002-2007 роках, які відображають наше сьогодення в усьому різномаїтті його світлих та тіньових сторін.

 

МИ – УКРАЇНЦІ!

Від таврійських степів
До поліських лісів
І од бистрої Тиси до Дону –
Це усе є одна
Українська земля,
Не дамо її знищить нікому!
То ж її берегти
Маю я, маєш ти –
Ми великий народ і єдиний.
І на Захід і Схід
Годі вже нас ділить -
Ми усі є дітьми України!
Досить скиглить й мовчать,
У світах десь шукать
Дітям долі і хліба чужого.
Ми здолаєм орду
І чужу , і свою,
Не дозволим топтати святого !
Підіймаймось на прю
За свободу свою
Всім народом ,а не поодинці,
Щоб наш голос гримів,
Щоб весь світ зрозумів:
Нас мільйони і ми – українці!

23 листопада 2004 року
Майдан Незалежності.

 

МОЛИТВА УКРАЇНЦІВ

Во ім´я рідної Вкраїни
Нам, Боже, мудрості подай,
Щоб завжди були ми єдині
Й соборним був наш рідний край.

Во ім’я рідної Вкраїни
Прости нам, Господи, гріхи,
Пробач усі наші провини,
Що перед нею маєм ми.

Пошли нам роси світанкові –
Омити душі в них свої.
Дай об’єднатись нам в любові
До прабатьківської землі.

Дай, щоб у жоднім нашім слові
Не було блуду чи брехні
І щоби своїй рідній мові
Ми поклонялись, як тобі.

Зішли своє благословіння,
Щоб по дорозі правди йшли ми,
Щоби настало в нас прозріння
Й самі себе ми зрозуміли:

Якого племені і роду
Є предки наші й ми самі,
Як боронить свою свободу,
Хто наші друзі й вороги.

Дай, щоб дорожчим за життя
Були вкраїнцям мова, віра
Й неопалима купина –
Свята і вічна Україна!

 

У К Р А Ї Н І

Твого многомільйонного народу
Я всього лиш частиночка мала,
Та як найвищу долі нагороду
Ціную те, що українець я!
 
Прийшовши в світ під твоїм небом синім,
Я перший крок на цій землі ступив.
Я гордий тим, що я є твоїм сином,
Я – українець, поки буду жив!

Коли ще був я босоногим хлопцем,
Запам’ятав я батькові слова:
Країн багато є під ясним сонцем,
Та Україна на землі одна!

І де б не був я в світі неозорім,
Якою б мовою не говорив,
Я завжди думав лиш на твоїй мові
І лиш на твоїй мові снами снив.

Я всякі пив напої екзотичні,
Дихав повітрям райських островів,
Та найсмачніша є твоя водиця
І вітер із полинових степів.

А щоби серце билося без збою
І щоби до життя набратись сил,
Досить мені лягти на землю твою
І задивитись в рідний небосхил.

Там душі наших предків героїчних
Чумацьким Шляхом світять угорі
І там додому українців кличуть,
Вертаючи з чужини, журавлі.

І як огорне часом безнадія,
Й мета життя тьмяніє у пітьмі,
То лише те, що ти є, Україно,
Дає наснагу вистоять мені.

Горжуся тим, що я є твоїм сином.
Твоя земля – то мій єдиний дім.
Молюся іменем твоїм, Вкраїно,
І причащаюсь іменем твоїм !

 

УКРАЇНЦІ

     Уже нема попереду століть,
     Щоб триста років
     Знов іти по колу.
                   Ліна Костенко

Сотні й сотні років,
Із прадавніх часів,
За славетних князів
Та незламних гетьманів
Йшли на нас із мечем,
Нас палили вогнем,
На куски рвали тіло чужинці.
Та з роси і з води,
Із святої землі
Воскресав наш народ – українці !

Ми були і в рабах,
І в “молодших братах”,
У “придурках-хохлах”
Та “невірних схизматах”.
Брат на брата вставав,
Божий храм руйнував
В революцій неправедній бійці.
Хоч нас голод морив
Й тиран в тюрмах гноїв,
Та не вмер наш народ – українці !

Ворог злий, наче звір,
Нас гонив у ясир,
Слав в суворий Сибір,
Нищив пісню і мову.
Та в нерівних боях,
В тюрмах і таборах
Не схилялися ми, наче вівці.
Ми вставали на прю
За свободу свою,
Волелюбний народ – українці !

Не здолало нас зло,
Хоч як важко було
Й стільки в землю лягло,
Здобуваючи волю.
Та настав врешті час,
Що пророчив Тарас,
Встали разом ми, не поодинці,
Й скрес неволі вже лід,
І побачив весь світ,
Що він є, наш народ – українці !

То ж до праці ходім
І будуймо свій дім
В світі вольнім, новім –
Незалежну, соборну Вкраїну !
І гордімось завжди –
В час тривоги й біди,
Чи як радість б`є в серці по вінця,
Тим славетним званням –
В цілім світі лиш нам
Богом даним ім`ям Українця !

 

МОЯ УКРАЇНО

Моя Україно,
Ти пращурів кров’ю полита,
Твої чорноземи зродились на їхніх кістках.

Моя Україно,
Дощами весняними вмита –
Сльозами усіх, що страждали за тебе в віках.

Моя Україно –
Мати тисяч великих героїв,
Що вмирали за тебе по різних боках барикад.

Моя Україно,
Вся непроста історія твоя –
Це й Чорнобиль мертвий, і весняний замаєний сад.

Моя Україно,
Пісні твої – ангельські хори
Душ твоїх немовлят, що їм ворог життя вкоротив.

Моя Україно,
В нескінченних космічних просторах
Бог дороги твої і квітками, і терном встелив.

 

В НАС БОГ ОДИН

Благословенна є у нас земля
Від дальніх сіл до самої столиці.
Як матір,Україна в нас одна
І наша єдність вірою кріпиться !

Софії Київської в висоті,
Мов сонце красне, куполи сіяють,
Та зовсім не тому, що золоті -
То наша віра світиться святая!
Крізь морок часу з темних стін глядять
Святих пророків й мучеників очі –
Вони у наші душі пильно зрять,
Щоб не згасила віру темінь ночі.

На Святоюрськім пагорбі змію
Поборює одвіку святий Юрій,
Щоб завжди мали віру ми свою,
Міцну та нездоланну, як ті мури.
Об них розбився ворог не один,
Вони багато бачили та чули …
Пливуть віки із швидкістю годин,
Стоїть на чатах віри святий Юрій.

Від круч Дніпра до Княжої гори
Хай сяє в небі нам як веселиця
Єдина віра, бо в нас Бог один
І наша єдність хай багословиться !

 

МОЯ ЛЮБОВ І ВІРА, І НАДІЯ

Коли в душі моїй немов надворі
І холодно, і дощ, і вітер виє,
Крізь мряку суму мені сяють зорі –
Моя любов і віра, і надія.

Як вже, здається, сил нема здолати зло
Й пекучий розпач в серці болем тліє,
Мені, мов сонця промінь, світять крізь вікно,
Моя любов і віра, і надія.

Ціле життя моє належить лише їм,
Їм віддаю, що можу і що вмію,
Бо джерело мого буття на цій Землі –
Моя любов і віра, і надія.

Їх не покину, не залишу ні на мить,
Не зроблю свою долю сиротою.
Моя душа молитвою дзвенить
До віри, до надії, до любові.

Коли ж спитаєте мене: То хто ж вона –
Твоя любов і віра, і надія?
У мого серця буде відповідь одна:
Моя єдина в світі Україна!

 

КОБЗАР

Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття…
                               Василь Симоненко

Іду на прощу в Канів до Тараса,
Іду з молитвою, з низьким поклоном,
Він – наш Месія непідвладний часу,
Людським похвалам чи прокльонам.

Народу нашому він Богом даний,
І як народ наш, він, трагічно
Пройшовши все життя в кайданах,
Символом волі став навічно.

Століття йдуть, а він все воскресає
У кожнім нашім ділі, в кожнім дні.
Він не вознісся, він є поруч з нами,
Й допоки є він , українці є живі!

 

КАЛИНИ КРОВ

     … калини кров – така густа,
     така крута, як кров у наших жилах.
                                         Василь Стус

Калини кров – це кров моя й твоя,
А наше серце – рідна Україна.
Все наше тіло – то її земля
Жива й свята, в садах і у руїнах.

Історія по ній свойого перла плуга
І щедрим був засів кісток вкраїнських.
Судилась їй не раз гірка наруга,
Розбій та здирство хижих орд чужинських.

Але калина знов і знов цвіла,
Черлене сонце в ягодах горіло.
І вкотре доля їй весну несла
Й поїла кров`ю молодою тіло.

В мертвотній стужі вражої неволі
Чи у вогні братерської різні
Тією кров`ю скроплювали волю
Й крізь камінь її пагони росли!

Ні, не помре, не згине Україна,
Як її болем будемо боліти,
Як на своїх плечах підіймемо калину,
Як матір кволу підіймають діти.

 

І НИНІ ЩЕ НЕВИЗНАНІ ГЕРОЇ…

Монарха скинули, імперія розпалась-
Народам –воля і вся влада людям!
Але надія зблиснула й пропала,
Бо це усе була лише облуда.

Новий імперський окрик пролунав,
Й криваве сонце засвітило з Сходу,
Орди чужинців й своїх яничар
Стали на горло нашому народу.

Й прийшли голодомор та Соловки,
І храми, перетворені в руїни,
І в людських душах спалені хрести,
І страсний час настав для України.

Розстріляне відродження було,
Сплюндровані українськії села –
Все те, де українство ще жило,
Мітла червона без жалю замела.

Минали роки, забуття тривало.
І лиш як знов імперія тріщала,
Невинно вбитих жертвами признали,
Та скільки їх й цього не дочекали!

Історія повторюється знову,
Хоч маємо уже свою державу,
Бо й нині ще невизнані герої,
Яке життя своє за неї клали.

То ж зрозуміймо просте і святе:
Допоки буде так у нас тривати –
Держава наша, може, і буде,
Та УКРАЇНИ не будемо мати!

 

УСУСИ СТАЛИ ПРОТИ ЗАХОДУ І СХОДУ

   Моєму дядькові Павлові –
   українському січовому стрільцеві
      (1901-1918)

Усуси стали проти Заходу і Сходу,
Проти далеких й близьких ворогів
На прю безжальну, прю смертельну за свободу
В ім’я усіх грядучих поколінь.

У тій війні не було фронту й тилу –
З усіх сторін їх ворог оточив,
І сотні тисяч їх тоді злягли в могилу
Вкраїни кращих дочок і синів.

Їх довгі –довгі роки забуття топтало,
Щоб знищити у пам’яті людській.
Але вони воскресли, з небуття постали
І переможно виграли свій бій!

Мов Фенікс з попелу, піднялась Україна –
Найкращий вічний пам’ятник для них.
Якби ж то і у нас така жертовність жила,
Як в тих усусів наших молодих!

Сповняюся надією і молю Бога,
Благаю ревно Господа про це,
Коли стою біля портрета предка свого
Й крізь час вдивляюся в його лице.

 

БАНДЕРА^*

Він був не полководець і не імператор,
Не силою, а лише розумом зумів
Збудити свій народ, не дать йому сконати
В “палких” обіймах “друзів” й ворогів.
І для народу свого прапором він став,
І прапор цей ніхто не поконав.

Вже стільки літ із покоління в покоління
Його бояться й ненавидять вороги
І дух його над Україною нетлінний,
Нам світить , мов маяк серед пітьми.
Він –совість наша,він для нас – святиня,
Бо він і наша нація – єдине!

*) Бандера – означає прапор у декількох мовах
слов’янської та романської мовних груп

 

ВО ІМ’Я МЕРТВИХ І ЖИВИХ

Воїнам УПА присвячується

Над Україною по ночах зорі,
Їх є мільйони в наших небесах –
Це душі тих, що полягли за волю
В боях, гулагах і на засланнях.

Скажений ворог люто шаленів,
Та не поникли їх святі знамена.
Не забувай, Вкраїно, їх усіх –
Живих і мертвих поіменно!

Героями вони довіку будуть,
Бо у такій борні перемогли,
Якої світ не знав і знать не буде,
І вистояли – мертві і живі!

Нам випало здійснити мрії їх,
Подарувати внукам кращу долю
В ім’я нескорених – і мертвих, і живих,
І неба синього
             над золотим пшеничним полем!

 

ШЕСТИДЕСЯТНИКИ

    Не мовчи, коли гордо пишаючись,
    Велегласно брехня гомонить!
                       Іван Франко

Вас було мало, навіть дуже мало
У океані злоби та зневіри.
Ви проти монстра – «зла імперії» повстали
Й розтерзаную Україну розбудили.

Нелегка доля свого рідного народу
Наснаги в боротьбі давала й сили,
Й святая віра в неминучу перемогу,
Що крізь тюремні грати вам світила.

Своєю кров’ю ви історію писали,
До волі шлях життям своїм мостили.
Минуть роки, віки – вас будуть пам’ятали,
Бо ви собі безсмертя заслужили!

 

В’ЯЧЕСЛАВУ ЧОРНОВОЛУ

Ішов попереду свойого часу
І жив прийдешнім, і його творив.
Свою жертовну титанічну працю
Всупереч всьому день і ніч робив.

Мов блискавка у небі України,
Нам волі обрії він освітив,
З імперії зостались лиш руїни,
А він усе вперед летів-спішив …

Він не шукав ні вигоди, ні слави
І свого плуга пер, мов чорний віл.
Життя своє віддавши за Державу,
Він злинув в небо з вільної землі.

 

УКРАЇНСЬКІ ЗОРІ

   Не зорі падають з небес –
   Зірки ідуть у небеса …
                Юрій Рибчинський

Зелене жито й срібний водограй,
Світлиця мамина й червона рута в горах –
Це все Вкраїна наша, рідний край –
Земля Івасюка і Білозора.

Цим двом синам вкраїнської землі
Судилася така жертовна доля –
Своє життя віддати за пісні,
Пісні Івасюка і Білозора.

Цвинтарна тиша стала навкруги,
Замовкли птахи і здригнулись гори,
Коли у засвіти від нас пішли
Душі Івасюка і Білозора.

Мільйони літ йде світло до Землі,
Коли в світах далеких гаснуть зорі, –
Повік залишаться в українських серцях
Мелодії Івасюка і Білозора.

Й допоки буде небо голубе
Над нашим золотим пшеничним полем,
Сіятимуть у наших небесах
Зірки Івасюка і Білозора.

 

СПІВА УКРАЇНСЬКА ЗЕМЛЯ

Як в українців радість на душі,
Коли над ними ясне сонце сяє,
Їх впізнають у цілім світі всі,
Бо українці все тоді співають!

  Приспів:
І лине пісня з міста і села,
І лине пісня від людини до людини.
У тих піснях українська душа,
У тих піснях б’є серце України!

Співаєм за весільним ми столом
Й біля колиски свого немовляти,
Співаєм про розлуку й про любов,
І над могилою співаєм: «Чуєш, брате …»
Як глумляться над нами вороги
І чорна хмара небо застеляє,
Не тратять духу наші земляки –
Їм пісня в горі завжди помагає!

   Приспів: 
І чути пісню з берегів Дніпра,
З плаїв Карпатських і озер Волині,
Вкраїнську пісню Слобожанщина співа,
В степах таврійських наша пісня лине.

Як від розлуки серце завмира,
Як в чужині Вкраїну пригадають
Й зблисне в очах солоная сльоза,
То українці і тоді співають!
Бо українська мова і душа
Немов чарівна пісня солов’їна,
Й допоки є вона у нас жива,
Співаєм: «Ще не вмерла Україна!»

   Приспів:
І лине пісня з Дону до Дністра,
З Полісся лине аж до Буковини –
Співає вся українська земля
Й Чумацьким Шляхом пісня наша лине!

 

ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ – СВЯТО СВОБОДИ

В світі великому, в світі безкрайньому
Свою прекрасну державу ми маємо.
День, як воскресла вона з небуття,
Для всіх українців є дата свята!

   Приспів:
День Незалежності – свято Свободи,
Свято твоє, український народе!
Свято твоє, нездоланний народе,
День Незалежності – свято Свободи!

З прадавніх епох і від княжих часів
Пломінь свободи в серцях в нас горів,
В боях здобували її козаки,
За неї вмирали стрільці січові.

  Приспів:

У кожній оселі, у кожній родині
Героїв відважних згадаймо ми нині –
І тих, що загинув, і тих, хто живі,
І з нами святкують, і десь в чужині.

  Приспів:

Хай пломінь свободи нам світить завжди,
Ми маємо ревно його берегти,
Щоб наші онуки і правнуки наші
Цей день святкували, як свято найкраще.

  Приспів:

 

ВКРАЇНО – МАТІНКО !

Щасливий я, бо народився
На цій – українській – землі.
За те, що я є українцем,
Спасибі, матінко, тобі.

Кров моя – із калини твої ,
А тіло – з твої є землі.
Всі мої радощі є твої ,
А твої болі – то мої.

Я не шукатиму ніде
Ніколи іншої святині,
З тобою я багатий є
Навіть у порваній свитині.

Де б не занесло долі плином,
Одна у мене є дорога –
Домів, до мами України,
До мого отчого порога.

Предвічний Бог і Україна –
Це суть уся мої душі.
Тут перший крок колись ступив я
Й навік зостанусь в цій землі.

Інакше бути і не може,
Бо Батьківщина лиш одна,
Й тому я прошу тебе, Боже,
Щоб гідним сином був їй я!

 

ТИ ВСЯ В ВИШИТИХ РУШНИКАХ

Ти вся в вишитих рушниках,
Рідна мамо моя, Україно, –
У червоних квітках,
І у чорних хрестах,
У кольорах і жовтих, і синіх.

У вишиваних повитках
Підростають маленькії діти,
І ікони в церквах,
Й Кобзарі у хатах
Вишивками також є сповиті.

Тії вишиті скрижалі
Нам життєві встеляють дороги,
В них всі радощі наші,
Всі наші жалі,
І надії, і болі, й тривоги.

Тож хай лиш в вишивках
Будуть хресні твої дороги,
Хай же стелиться шлях
В вишиванках-квітках,
Україно, тобі від Бога!

 

НЕ ЗАБУВАЙ!

Коли відчуєш в крилах силу,
Щоб відлетіти із гнізда,
Запам`ятай,моя дитино,
На все життя оті слова:

Не забувай ніколи про стежину,
Де починався шлях твій у життя,
Не забувай, що матір й Україна
На весь твій вік у тебе лиш одна!
Не забувай, як ненька проводжала
Тебе росяним ранком у світи,
Бо як забудеш про свої начала,
То будеш ти тоді уже не ти !

Коли тебе покличе доля
У даль незнану, в чужину,
Ти бережи у серці своїм
Отую заповідь мою:
 
Не забувай ніколи про стежину,
Де починався шлях твій у життя,
Не забувай, що матір й Україна
На весь твій вік у тебе лиш одна!
Не забувай, як ненька проводжала
Тебе росяним ранком у світи,
Бо як забудеш про свої начала,
То будеш ти тоді уже не ти !

Коли уже свою дитину
Ти проводжатимеш в світи,
То своїй доні, свому сину
Повинен теж сказати ти:

Не забувай ніколи про стежину,
Де починався шлях твій у життя,
Не забувай, що матір й Україна
На весь твій вік у тебе лиш одна!
Не забувай, як ненька проводжала
Тебе росяним ранком у світи,
Бо як забудеш про свої начала,
То будеш ти тоді уже не ти !

 

МІЙ РІДНИЙ ЛЬВОВЕ!

Львове, мій рідний Львове!
Я зізнаюсь тобі в любові,
Й до всіх львів’ян, які тебе кохають,
До твоїх вулиць, парків і домів –
До міста, яке княжим називають
Від давніх до теперішніх часів.

Твій кожен камінь добре пам’ятає
І лицарів шляхетних, й ворогів.
Такого іншого історія не знає,
Де б України пломінь так горів
І не могли його згасить ніколи,
Бо він у серці твоїм, Львове!

Дитино короля Данила!
Тебе ніяка сила не зломила.
Як твій Високий Замок вічність
Понад тобою височить,
Твоя українська одвічність
Живе в тобі, нуртує і звучить!

Всі ті імперії, що нищили і крали,
Старалися твій дух здолати,
На смітниках історії сконали.
А ти стоїш й будеш стояти
На страх і заздрість ворогів,
Бо ти є вічне місто – Львів!

 

ВИШИВАНКА

В далекім повоєннім сорок сьомім
Мені – малому зовсім ще тоді –
Сорочку мама вишила, і Львовом
Я з батьком йшов, одягнутий у ній.

Того, як зустрічні дивились, не забуть:
Хто з острахом, хто з подивом, хто вовком –
Сорочка ж вишита була не чимсь-небудь,
А синім й жовтим, синім й жовтим шовком!

Тоді, малим, не розумів я героїзм
Моєї матері і мого тата,
Як до грудей своїх мене він тис
Й зі мною йшов, мов з прапором в атаку!

Пройшли літа, тепер в кольорах тих
Вкраїна вся, що вирвалась з неволі,
В тій вишиванці, яку я зберіг,
Сьогодні гордо ходять внуки мої.

Й так хочу я, щоби у їх серцях
Під полотном вишиванки отої
Дух героїчний пращурів не вчах,
А наповнявся вірою й любов’ю!

 

ЕМІГРАНТОВІ

Залишив ти свій рідний край,
Та де б не був – не забувай:
Усюди гарна є земля,
А Україна лиш одна!
У серці завжди її май,
Ти – українець, пам’ятай!
Не забувай:
Тут прах батьків ти залишив,
Тут син твій перший крок ступив,
Кохання радість тут пізнав
І тим, ким є ти, – тут ти став.
Не забувай,
Що тут є отчий твій поріг,
І серед тисячі доріг
Одну – додому – вибирай.
Хоча б у снах сюди вертай.
Ти – українець, пам’ятай!

 

ЯК ТИ Є СПРАВДІ УКРАЇНЦЕМ

Як ти є справді українцем, –
Вітчизна в тебе лиш одна
Й ріднішого немає місця,
Ніж українськая земля.

В Чикаго, Мюнхені, Сиднеї
І в добрий час, і в час біди
Не забувай й на мить про неї,
Як український дух в тобі.

Щоб син твій рідну мову знав,
Щоб пісню нашу внук співав,
І правнук українцем став,
І щоби рід твій не пропав.

Щоб не поглинув тебе світ
І ти зберіг своє коріння, –
Свій український родовід,
Й не зрікся матері Вкраїни!

 

НОСТАЛЬГІЯ

Париж – Марсель … Експрес “Еліт”
Немов та блискавка летить.
А за вікном така краса :
В безмежжі тонуть небеса
Над оливковими гаями,
Над різнобарвними ланами,
І замки ген на видноколі,
Вітрильники у синім морі …

А я би босим по росі хотів пройтися
І на свої стрункі тополі подивиться,
І вітру полиновий смак відчути,
Й до серця свою землю пригорнути.
Встократ сильніш відчуєш в чужині,
Як любо жити в рідній стороні !

 

В НАС Є УКРАЇНА !

В нас є Україна і ми її діти!
А ми все шукаємо рай на чужині,
І важко на когось там гнемо ми спину.
Багатство,що може нам дати чужина,
Воно не замінить для нас Батьківщину.
Згадаймо ми істину вічну, важливу:
Живе ж бо людина не хлібом єдиним!

В нас є Україна і ми її діти!
До неї одної горнутись нам треба:
Тут золото сонця і синява неба,
Тут Канівська круча – на світі єдина,
Тут плеса дніпровські й карпатські вершини,
Вишневії ночі, пісні солов’їні –
Живе ж бо людина не хлібом єдиним!

В нас є Україна і ми її діти!
За те, що дадуть їй наш розум і руки,
Віддячить сторицею вона нашим внукам.
А як доведеться за неї умерти,
То пам’ять залишим по собі безсмертну,
Й довіку над нами цвістиме калина,
І прийме нас в землю свою Україна.

 

БОРОТИСЬ ТРЕБА ТУТ ЗА КРАЩУ ДОЛЮ !

   Не встануть герої в знеславній країні,
   Де плюли на кості їх рідні онуки!
                            Василь Пачовський

Будуєм пам’ятники і вшановуєм героїв,
Свою воскреслу славим Україну,
Відродженую із страждань та крові
Тих, хто в її майбутнє свято вірив
Й не спокусився спокоєм у чужині,
А йшов під кулі й гинув невідомий …
Тому так боляче стає в душі,
Як молоді тікають в закордони.
Чи стало їм замало тут землі?
Чи їм байдужа доля України?
Чи рабські гени в душах їх такі –
Лишень би на чужого гнути спини?

Так, тут нелегко є тепер, але
Хто бачив, щоб кидали матір діти,
Яка поволеньки з колін встає
Й ворожий, злий її хитає вітер?!
Чого шукають, що не вистачало?
З них кожному одверто скажу так:
Яких би ви багатств не назбирали,
Без Батьківщини кожен з вас жебрак!
Боротись треба тут за кращу долю,
Жертовно, у щоденному труді
Во ім’я тих, хто склав життя за волю,
Щоб вічно була Україна на Землі!

 

НАЙБІЛЬШЕ В СВІТІ ЗЛО – ЗНЕВІРА

  Ю.Т.

Найбільше в світі зло – зневіра,
Бо нищить душу, труїть нашу кров,
Їсть розум , мов короста шкіру,
І совість спопеляє, як вогонь.

Паралізує тіло й волю,
Стає людина мов сліпа й глуха,
Байдужа до чужого горя
Добра не відрізняє від гріха.

Невіра в Божу милість і добро,
Невіра в рідну Україну-матір –
Це найстрашніше в нашім світі зло,
Що здатне нас й державу руйнувати!

 

***

Так загриміло все довкола, так все затріщало,
Пилюка знялась, й гайвороння закричало,
Як ідол покотився з п’єдесталу.
А в наших душах – що ж у них чекати?
Допоки будем накип ще зчищати
Й стереотип брехні в собі ламати?

Все ще живем за бідності межею,
З убогою й злиденною душею -
Не увійти в нове життя нам з нею!
Тож замість нарікати й розпачати,
Слід в собі Авгієві стайні розчищати,
Бо не годиться у старі міхи
                               Нове вино вливати!

 

ЧОРНОБИЛЬ

   Духовний Чорнобиль давно вже почався
                                    Ліна Костенко

Чорнобиле, гріхів наших спокуто,
П’ємо тебе, немов Сократ цикуту,
І гинуть, корчаться наші тіла,
І в душі вже отрута ця ввійшла.

Іуди множаться, і понтії пилати,
І фарисеї правлять бал у нашій хаті.
У нас купується і продається все на світі –
І розум , і здоров’я, й тіло, й діти!

Немов на ярмарку, богів шукаєм,
Ікони, й ті на долари міняєм!
Лани позаростали бур’яном,
Ліси вирубуємо напролом.

Мов пацюки із корабля, що тоне,
Тікають люди у далекі закордони.
На наших синьо-жовтих прапорах
Усе частіше є жалоби знак.

Й Славутич не реве, лиш стогне тихо:
Коли, коли закінчиться це лихо?
А чорний біль панує над усім…
Який майбутньому готуємо засів?!

 

СПОКУТА

   Пам’яті жертв авіакатастрофи
   у Львові 27 липня 2002 р.

Земля здригнулась й люди заридали –
Це було мов Армагеддон,
Коли на людські голови упали
З небес із ревом тридцять тонн.

І розлетілись пошматовані тіла,
Залила кров траву й каміння сіре.
Такого пекла ще не бачила Земля,
Такого горя ще не було в Україні!

Бо не було війни і ворогів,
Було лиш «маєм те, що маєм» –
Своя держава власних дочок і синів
Не захищає, а вбиває?!

Чорнобиль, катастрофи, шахти…
Не видно цьому краю і кінця!
Скільки ж то жертв ще мусим дати,
Щоб закінчились ті кривавії жнива?

Все це є карою за нашії гріхи –
Очищення без кари не буває.
Тож станьмо разом як один,
Хай Бог почує, як його благаєм:

О, зглянься, Господи, помилуй і прости
За те, що ми і наші предки натворили,
За ті сплюндрованії храми і хрести,
За ідолів, що всюди бовваніли,

За зраду й яничарські легіони,
За партквитками з’їджені серця,
За знищені життя мільйонів
Нехай останньою буде спокута ця!

Дай, Боже, сили нам цей крок зробити,
Щоб назавжди позбутись цього зла
Й свою Державу, як себе, любити
І нам вона щоб мачухою не була!

 

«НЕ ТАК ТІЇ ВОРОГИ…»

Не так тії вороги,
Як добрії люди…
                Тарас Шевченко 

Я люблю над усе Україну,
Свій народ, свою землю і мову,
Треба буде – за них я загину,
А нікому топтать не дозволю.

Та ніколи, ні в якому разі
Своїм ворогом не назову
Я когось, бо він іншої раси
Й має мову для мене чужу.

Нам добра не видать до загину,
Поки твердити будемо вперто,
Що для щастя й добра України
Лях, москаль або жид мають вмерти.

Бо немає злочинних народів,
В кожній нації є супостати –
Як не чинить хтось зла Україні,
То чому його ворогом звати?!

Нас історія вчить без упину
Не шукать ворогів в чужині –
Найстрашнішими є для Вкраїни
Не чужі вороги, а свої!

 

О ДОЛЕ, ДЕ ТИ ?

Чи знов жартуєш з нами, доле?
Чи, може, ми такі уже лихі?
Лиш нам повіяв вітер волі,
Як знову хмари заступили світ.

О доле, де ти? Доле, озовися!
Чому така жорстока ти є з нами?
Не відвертайся, доле, усміхнися,
Засяй, мов сонечко над нашими полями.

Нас наверни до віри і до мови,
Нас наверни до рідної землі,
Щоб були ми єдиними в любові
І нашу Україну зберегли!

Не дай пропасти в розбраті і злобі,
Не дай святинь своїх зректися,
Щоб не були марними ріки крові,
Які за нашу волю пролилися!

 

***

Душі кастрація –
Найстрашніше в світі.
Від неї плодяться
Яничари-діти
Без племені-роду.
Без ознак народу,
Перекотиполе,
Що не знає волі,
Рідне проклинає,
Мову забуває,
Цурається віри
І пнеться зі шкіри
Ворогу служити
І свій край ганьбити.
Душі деградація –
Її кастрація!

 

МАЄМО ТЕ, ЩО МАЄМО …

    Слава царям, і гончим, і псарям !
                                Тарас Шевченко

Якось так сказано було,
Що маємо ми те, що маєм.
І стільки часу вже пройшло –
Воно ж мов дух лихий витає!

І голосуєм, й обираєм –
Мов воду в ступі товчемо.
Нас обдурили! Нам збрехали!
Ми знову й знову кричимо.

І знов хтось вкрав чи в когось вкрали –
На цілий світ гуде «базар»,
А Україна жде-чекає,
Коли ж то вдарить вже гроза!?

Що врешті-решт очистить, змиє
Всю скверну з нашої землі
І правдою її засіє,
Якої прагнемо усі.

Та знову труби затрубіли
І барабани в Раді б’ють,
Одні нас тягнуть в прірву вліво,
А інші вправо в безвість пруть.

І чубляться уже завзято,
Аж позмокали їм чуби,
Майдану славні «генерали» –
Їм вірили, за ними йшли …

І далі маєм те, що маєм,
Немов по кругу час іде.
І один одного долаєм –
Куди ж це все нас заведе ?!

І продаються, як повії,
Сиві державнії мужі,
І доморощені батиї
Вкраїні в спину б’ють ножі.

Доволі локшини на вуха,
Народ наш розбереться сам
Де білий хліб, а де макуха!
Доволі вірити байкам!

Майдан стояв за Україну,
А не за владні імена!
Доволі галасу та піни,
Довіру оправдать пора!

Бо Господь Бог усе це бачить
Й народ наш розуміє все,
І Україна не пробачить,
Як будем мати те, що є !

  2006 p.

 

РАДА – ЗРАДА

Немов пророк, поет колись прорік:
«Близькі звучанням рада й зрада,
Які ж провалля поміж них страшні!»*
Що ж – дожились! Мов в макабричнім сні
Провалля повне здирництва й брехні
І ніби міст над ним повисла зрада,
Замішана на чварах та гризні!
Злились докупи в раді-зраді
І праві, й ліві, мудрі та дурні.
Немов голодні пси за кістку
Там чубляться за владне місце,
«Годуючи» народ законами
І словоблудством перед мікрофонами,
Ні Бога, ні Закону не бояться!
Коли вже врешті влади наїдяться
Або ж усіх їх вхопить трясця?!

З брехнею можна все життя пройти,
Але у вічність з нею не ввійти!

*) Борис Олійник

 

ЦЕ ЩЕ НЕ ВОЛЯ !

Це ще не воля, друзі, ще не воля –
Ще України вільної нема!
Така вже в нас, мабуть, примхлива доля :
Звільнившись від чужинського ярма,
Під нашим небом і на нашім полі
Орди нової владарює тьма.
Вона, мов сарана, з`їдає душі
І робить нас рабами в чужині.
Та прийде час – і захлинутись мусить
Від сліз людських і власної брехні !

І вірю я: очистимось від скверни,
Та лиш тоді, як встанемо усі
За Україну, щоб вона не вмерла,
А підвелась у силі і красі !

 

ВСЕ ЩЕ ЗМАГАЮТЬСЯ ГЕРОЇ

Многострадальна земле моя,
Ненько українських героїв,
Які життя за те поклали,
Щоб ти в неволі не страждала.

Кровавії вінки тернові
Й вічнозеленії лаврові -
Перші їм доля дарувала,
Другі історія вдягала.

Й донині, вже у власнім домі
Все ще змагаються герої
Проти облуди яничарства,
Що знову гонить тебе в рабство.

Ця битва йде уже не в полі,
Йде без окопів, без набоїв.
Вона іде у людських душах,
Які підступний ворог душить.

Йде бій за віру, бій за мову,
Бій за народу кращу долю
Во ім’я павших й нині сущих,
Во ім’я поколінь грядущих!

 

О МУЧЕНИЦЕ СТРАДНА – УКРАЇНО !

     Україно, ти моя молитва,
     Ти моя розпука вікова…
                    Василь Симоненко

Ти стільки раз розіп`ята й воскресла,
О мученице страдна – Україно !
Історія твоя – дорога хресна,
Прекрасна земле і страшна руїно.

Колись вели нас у ясир татари,
В Сибір везли, кидали до тюрми,
Тепер в чужину гонять, як отару, –
Кому ж залишим рідну землю ми ?!

Чи все поглине розпач та біда,
Й зневіра знищить в нас останні сили ?
Що буде тут : пустеля та орда,
Та пращурів покинуті могили ?

Були ми “бидлом”, були і “совком”,
Тепер ми всі – електорат для влади …
А ми ж – народ , що вижив всім на зло
І не одну він подолав вже зраду !

Прокиньсь, народе, врешті, підіймись !
Твоє ім`я на цілий світ гриміло,
Твоїм умам він дивувавсь колись –
Чи все це вже пропало і зотліло ?

Неначе від чорнобильської радіації
Священиний дух мого народу гине …
Допоки ж будеш жебраком в цивілізації,
О мученице страдна – Україно ?!

 2004 р.

 

ВКРАЇНЦЯМ, БОЖЕ, ЄДНОСТІ ПОДАЙ !

В біді завжди рятує нас надія,
 Дарує віра сили в боротьбі,
А наші душі нам любов зігріє
Й поможе мудрість вірний шлях знайти.
То що ж іще потрібно нам, братове,
Щоб на своїй землі створити рай?!
В історії є відповідь готова:
Вкраїнцям, Боже, єдності подай!

 

МИ ОДНУ УКРАЇНУ МАЄМ

Так як сонце одне над нами,
Як життя одне у людини,
Так одну Україну маєм
На усі віки й покоління.

Громовицями небо стогне,
Ворог чигає лютим звіром –
Україна тебе пригорне,
Тільки будь її вірним сином.

Будь готовим життя віддати,
Скласти голову в чистім полі,
Щоб жила Україна-мати
І калиною квітла доля.

Бо як сонце одне над нами,
Як життя одне у людини,
Так одну Україну маєм
На усі віки й покоління!

 

УКРАЇНСЬКИЙ ЧАС

  Ніхто нам не збудує державу, якщо ми її самі не збудуємо.
  Ніхто нас не зробить нацією, якщо ми самі нею не хочемо бути.
                              В’ячеслав Липинський

Час український…Різним був той час –
Був він і сонячним, й частіш на жаль, похмурим,
Й звитяги, й вольність були в нас не раз,
Але були й ясир, й Сибір, й тюремні мури.

Гряде для України новий час,
Чекає світ якими підемо шляхами,
Залежить наша доля лиш від нас –
Будем вкраїнцями чи лишимось хохлами!

Життя нас змушує вже в котрий раз
Ставать на прю за рідну мову і за віру,
За те, щоб дух козацький не погас,
Щоб зберегли ми українську душу щиру.

Нам так потрібні нині Кобзарі,
Щоб іскри волі в наших душах запалити!
Нам так потрібні є Каменярі,
Щоби зневіру у серцях наших розбити!

Нам так потрібні злагода й любов,
Й Апостол правди та науки для Вкраїни,
Щоб не вернулись ми у рабство знов,
Щоб не загинули у розбраті й руїні.

Новітній український час іде
І воскресає квіт червоної калини.
Працює нині час отой на те,
Щоби не вмерли слава й воля України!

Приймай, свободо, в своє лоно нас –
Тепер в сім’ї народів вольних наше місце!
Вслухайся, світе, в український час –
То не годинник б’є , то б’ють серця вкраїнців!

 2007 р.

 

ЛЮБІМОСЯ, БРАТОВЕ УКРАЇНЦІ!

Чи є що в світі краще від любові?
Вона – найвище людське почуття,
Коли ідуть, за руки взявшись, двоє
І їм під ноги стелиться життя.

Чи є святіше в світі що від того,
Як мати пригорта своє дитя,
І як любов до отчого порога
Несем через усе своє життя?!

Любім життя, любім свою родину,
Нехай любов повнить серця по вінця.
Любімо свою рідну Україну,
Любімося, братове українці!

 

РОЗПРАВМО Ж ПЛЕЧІ !

Не малороси ми – ми українці,
Нащадки Київської Русі славні!
Не «старші» ми і не «молодші»,
Ми рівні серед всіх слов’ян є!

Чужих земель ніколи ми не здобували,
За свою землю постояти вміли,
Чужою кров’ю ми побід не запивали,
А зайди нашу кров віками пили.

В нас виривали волю, мову, віру,
Анафемі героїв піддавали,
А скільки яничар у нас зродилось
За ті віки, що у неволі проминали!

Тому так важко нам з колін вставати,
Нас меншовартість далі долу гне …
Розправмо ж плечі ген від Дону по Карпати –
МИ Ж УКРАЇНЦІ!
                         І ЦИМ СКАЗАНО УСЕ!