Жінка-УКРАЇНКА

Христо Черняев — болгарський поет, есеїст.

Народився 3 лютого 1930 року в місті Варна. Навчався в містах Бяла і Русе.

Автор тридцяти семи поетичних книжок та збірок есеїстики: «Лірика», «Життя, що не вмирає», «Далекі вокзали», «Срібні світанки», «Ґерґьовський дощ», «На березі Янтри», «Старопланіські дні», «Узбережжя», «Порадіймо літу», «Пісочний перстень», «Голодні вірші», «Багаття», «Вершинами і стежками», «Апостоли болгарського духу» та інших.

Працював завідуючим відділу поезії в літературних часописах «Пульс» та «Пломінь», головним редактором редакції болгарської літератури на Національному радіо.

Твори перекладені англійською, французькою, іспанською, арабською, хінді, російською та іншими мовами.

Член Спілки болгарських письменників.

Лауреат Міжнародної літературної премії ім.П.Куліша.

* * *
Єфремові Каранфілову

Не гнуздайте нахрапом ніколи в житті лошака,
не прив’язуйте туго його до обори,
не кажіть, що немає куточка під небом просторим,
де б хоч раз норовистий табун не брикав.
Хай не знає вуздечку залізну на смак він ніколи
і велику скорботу про втрачену далечину.
Бо ж без нього сумним і порожнім стоятиме поле,
якщо він не розбудить іржанням поранню весну,
якщо він – плоть від плоті безмежжя і світла, і світу –
не шугне, мов стріла блискавична, в долину й ліси,
якщо він в полум’янім пориві не буде горіти,
наче іскра, яку воскресив…
Не гнуздайте нахрапом ніколи в житті лошака.

КАМІНЬ

Спізнав твій норов гордовитий –
тупий чи гострий, наче ніж.
Що в полум’ї тебе гнітити,
що у скорботі – вистоїш.

В подобі скель, що мов завмерли,
в палаців розкоші й красі
ти не тремтиш од мрій химерних
чи від пташиних голосів.

Тебе качають роки й ріки,
пустошать сонце і дощі,
щоб зрозуміли недоріки,
що ти – той самий у душі.

Штовхнем тебе. І повні жалю,
що ми – і мрії, і гадки –
живемо тут нікчемно мало,
а ти переживеш віки.

СТАРА ПЛАНІНА*

Помежи Тімоком** і морем,
там, де стежки й поляни в травах,
лягла на серце ти просторо,
немов легенда величава.
Там, де думки – мов пілігрими,
мене приваблюєш сама ти,
і все ж китом тобі незримо
цю землю на собі тримати.

* Назва Балканських гір в Болгарії.
** Річка на Балканах, яка витікає із західної частини хребта Стара Планіна і на 15 кілометрах є природним кордоном між Болгарією і Сербією.

* * *

Вернися в найрідніший край. Твій путь
крізь часоплин і пагорби черлені.
Там знов надії поміж трав ростуть.
Туди струмлять дві рейки, наче вени.

Вернися тихо мудрецем. Пройди
на свій поріг між станцій при окрузі.
Свої останні дні там знайдеш ти
й своїх останніх найщиріших друзів.

Вернись додому птахом навесні,
вернись, мов крокус, квітом на світанку,
де від повітря й променів п’янів,
згоряючи щоразу до останку.

На радість і скорботу повернись…
до двох могилок скромних край дороги,
тих, що і душу, і буття колись
тобі дали на обширах розлогих.

МОРЕ І СУША

Іскриться синіми лиманами
бурхливе море на вітрах
і бурунами неслухняними
клює свій берег, наче птах.

А чайки топчуть піну в галасі
від сполохів морських іскрінь,
і їх несе, де ген прослалася
курна, гаряча широчінь.

Аж тільки суша із халупами,
з мушвою, запахом важким –
могильник з риб’ячими трупами,
а не привільна моресинь.

І хвилі там застигли в камені,
і омертвіла світу твердь.
Що стануть чайки отуманені,
зриваються із криком геть –

туди, де море світ погойдує
і вимальовує свій пруг,
і де ведуть одну мелодію
життя і смерть, і все навкруг.

* * *

І

Якщо тут блиск пожух до краю
й жарини вугліють надмір,
десь іскри до небес шугають
світліші вечорових зір.

Якщо тут душ своїх не знаєм,
глухі до серця голосів,
то, значить, десь таки сіяєм
крізь глуш незайманих лісів.

Якщо бліде украй щоденство,
і не літаємо до меж,
то десь же й маємо шаленство
і непоборний захват теж.

ІІ

Шукай себе у птиці білій,
в кульбабі, в завтрашніх листах,
у погляді, у загрубілій
руці, що в камені зроста.

Блукай, розсіяний у часі,
розчинений поміж людей,
знайди свої в столикій масі
неквапно і лице, і день.

Хай прах земний ти будеш рити,
нехай тебе мороз пече,
та мусиш сам себе відкрити
і воскресити ще і ще.

ЄДИНА ЛЮБОВ

Я виліплю тебе з землі.
Бо навіть крицю слабить хиба,
щоб зберегти тебе навік –
ти ж вічна, як цілушка хліба.

Щоб загубитися в дощах,
життя закваскою бродити,
тебе пилком з густих медів
скрізь бджоли рознесуть по світу.

Я виліплю тебе з небес –
щоб ти була далеко й близько
й над невмирущістю землі
від тебе сніп проміння бризкав.

Зіллєшся з хмарою, струмком;
твоє освячено начало,
щоб бути всесвіту кінцем.
І тлінне щоб нетлінним стало.

ПІСНЯ

Оця маленька пісня
зродилась не в мені,
по схилах кам’янистих
її струмок приніс.
Під мудрість перелиту
у білий шепіт трав,
він зорі напоїти
встигав, коли ти спав –
холодний і потрібний,
і свіжий, і новий,
пилок їх чистий, срібний
в нуртовищі стихій,
які і сильна, й синя,
що аж цвіте гряда,
без бруду в шумовинні
несе дзвінка вода.

З болгарської переклав Микола Мартинюк
(м. Луцьк, Україна)