Нове на порталі
Творчий марафон
Популярний вміст
Любомир Михайлів — письменник, журналіст, краєзнавець
Михайлів Любомир Львович народився 4 січня 1953 року у селі Кропивник Долинського району Івано-Франківської області.
Стаціонарно закінчив факультет журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка.
Працював редактором теле–і радіопрограм у Кіровоградському телерадіокомітеті, кореспондентом-організатором Рожнятівського районного радіомовлення.
А коли в Україні почалися демократичні процеси боротьби за встановлення вільної і незалежної Української держави, став членом Народного Руху України, організував разом із своїми однодумцями і очолив районне об’єднання ТУМ «Просвіта» імені Тарас Шевченка, головою якого є донині.
Був обраний депутатом Івано-Франківської обласної ради першого демократичного скликання. Працював заступником голови Рожнятівського райвиконкому, а згодом – заступником голови районної державної адміністрації. Працював на інших державних посадах.
Був редактором регіональної газети «Вісті Бойківщини».Зараз на пенсії.
Поет, прозаїк, краєзнавець. Автор поетичних збірок: «Формула зерна»(1993), «Амплітуда вогню»(1994), «Плаї»(1996), «Гірська земля»(2001), «Клавіші сонця»(2003), «На семи вітрах»(2004), «Високосний рік»(2007), «Автограф любові»(2007), «Між сотнями літ»(2007), «Літа і літо»(2009), «Вербовий мед»(2012), «Сонети»(2012), «Вибрані твори у трьох томах»: «Солодка ягода любові» (2013), «Сонячні бджоли» (2014), «Як маків цвіт» (2015), «Йшли батальйони на Схід»(2015), «За день до весни»(2016), прозової книги «Зазимки»(2007), а також краєзнавчих книг «Долина»(1988), «Село Кропивник з погляду минулого»(1998), «Рожнятів і околиці»(2000), «Історія села Кропивник» (2009), «Рожнятів і околиці. Видання друге, доповнене, змінене»(2012).
Л. Михайлів – лауреат премій імені Василя Стефаника, Марійки Підгірянки, Всеукраїнського літературного конкурсу «Золотий тризуб», нагороджений медаллю «Будівничий України» та відзнакою «За заслуги перед Рожнятівщиною».
Член Національних спілок письменників, журналістів та краєзнавців України.
ЗА ДЕНЬ ДО ВЕСНИ
Книга сонетів
СОНЕТ
1.
Сонет якось я порівняв з бокалом –
Шумує часто пиво через край,
Щоби сплести словесний коровай,
Яких лиш форм поети не шукали!І ти, мій друже, теж собі шукай
Немов сонети, празникову форму,
То тільки дим йде з комина угору,
А труд земний вінчає урожай.Сонети, як писав Франко, раби,
Це ж для людини трудяться віками,
Класична форма – то наріжний камінь.Нехай завжди на вістрі боротьби
Приносять нам сонети перемогу,
Коли закуємо в канони мисль розлогу.2 лютого 1015 року
* * *
Укотре увійду у течію сонета –
І згину, й оживу, знов не сягнувши дна.
Римма КатаєваА дна нема і не було ніколи,
Сонет – то не криниця. Божий дар!
То Божий скарб, в якому стільки чар!
То не канон, то вільні виднокола.Сонет – то таємниця, загадковість,
Яку іще ніхто не розгадав,
Сонет – то вільна птиця, не удав,
Що кроки сковує і сильному, й слабкому.Я теж не раз в сонеті дна шукав,
А він мене, немов гірська ріка,
Підхоплював і ніс у далеч невідому.Мене втішав його високий лад,
Ішов я, не вертаючись назад,
Неначе йшов під небом тиші й грому.20 грудня 2015 року
ЗА ДЕНЬ ДО ВЕСНИ
За день до весни землю біло покрило,
Зашторили небо хмарини густі,
Так часто бувало в моєму житті –
Біда наступала, лиш пнувся на крила.І все, чим радів я, ставало немилим,
І простору, й волі хотіла душа,
І думка шептала: «Вставай і рушай!
Цією дорогою ще не ходили».І я вирушав. Березневі сніги
Не раз зустрічали самотнього в полі,
Я далі ішов, щиро дякував долі,
І це додавало ще більше снаги.Це тестом було, що я можу, що вартий? –
Я з бузьками в березні вчився літати.24 лютого 2016 року
ПРО УКРАЇНУ
1.
Не Вавілон, не стародавній Рим, –
Яку тепер ми маєм Україну?
Невже нема будови тільки стіни
Лишилися й пливе руїни дим?Невже царькам не видно ізгори,
Як із-під ніг своя земля тікає,
Та Авеля вбиває знову Каїн,
І світ старий в нових гріхах горить.Казали древні: «Все це до пори…»
Яка й коли пора настати мусить?
Що зміниться – царі чи прапори?Живемо від упадку до упадку,
І сієм жито виоравши грядку,
Яку під зиму знову сніг притрусить.4 березня 2012 року.
2.
О, як мені, наїзники, вас жаль –
У вас немає крапельки святого,
Розбійники з великої дороги,
Які у скіфів вкрали пектораль.Запродали в гареми нових краль –
Татарщина, ясир у цілім світі,
Немає козаків, щоб боронити –
Невже усіх посаджено на паль?А може, не настав ще судний день –
Перед тобою, Боже, ми в одвіті
За себе і за тих, хто нас веде.Злодії і повії – то герої –
Тлумачать нам ординці хамовиті,
Герої справжні – на руїнах Трої.5 лютого 2012 року.
3.
О скільки їх, позбавлених ума,
Як раки, лізли до Олімпу влади,
Щоб депутатом – будь-якої ради
Здобути почесть з лаврами всіма.Рішали все не люди, а юрма,
А де юрма, немає там месії,
О, скільки їх у сторону Росії
Ще й досі дивляться, хоч раю там нема.Пройшли літа і не одна зима,
А нам тягар нести і далі важко,
І тішимось майбутнім, як чорт цвяшком.А разом із надіями всіма
Зів’яли ми, часів поганих свідки,
Як вівці, які вирвалися з клітки.6 березня 2012 року
БОЙКІВЩИНА
Край Бойківський – привіт тобі! Привіт!
А сині хвилі гір пливуть за обрій,
Смереки на верхах, як витязі хоробрі,
Стоять на чатах кілька сотень літ.Політ орла, немов думок політ,
Плаї принишкли – в небі сиві хмари
Зі сходу налетіли, як татари,
Але ж нам милий наш карпатський світ.Єднають нас з віками, що минули,
Могили предків. Їх ми не забули
Доглянути до Великодних свят.Потоків білі гриви, наче коні
Пасуться в полонині. Тут мій корінь,
Життя мойого розцвітає сад19 січня 2015 року
ТАРАС ШЕВЧЕНКО
О Батьку наш, так кажемо завжди,
Коли ідем до генія й пророка,
Ідем під небо канівське високе,
Свої тісні змикаючи ряди.Веди, Тарасе, ми сліпі, веди,
Ми не прозріли і через століття,
Але твоя зоря провісна світить,
І чуємо твій голос молодий.Дух Гонти і Залізняка сидить
У наших черствих, але наших душах,
Хоч кожен день, мов сік із яблук душать,
Із наших тіл трудів святі плоди.А ми і далі ходимо по колу,
Чекаємо на долю випадкову.9 травня 2012 року
ІВАН ФРАНКО
Був час такий – тривог і горя повен,
Вкраїна народила нам Франка,
Немов гірська збудилася ріка,
Ламала кригу ночі буйна повінь.Його слова, немов засів весняний,
Народ леліяв й досі береже,
Почув стрілець, що вороний ірже
І в бій пішов за рід свій – не за пана.Каменярева скеля ще не впала,
В ущелині віків так важко йти,
Та, головне, відчули дух святий.На небесах зійшла зоря багряна,
Символізуючи народу новий вік,
І нашу волю, що поет прорік.9 березня 2012 року
ЯРОСЛАВ ДОРОШЕНКО
Він жив між нами на межі епох,
Між нами протікали ріки часу
І днів вогні, що дотепер не гаснуть,
Він свято ніс своє перо й посох.Був поетичний рай, що дав нам Бог,
Квітучими ходили берегами,
Півтони, тони, кольори і гами
Пили єством. І не жили у борг.Був славен день, були славетні роки,
І небо Дорошенкове високе,
Що кликало крилатих у політ,Щораз, як до Франківська приїжджаю,
Я ніби Дорошенка зустрічаю –
Тут жив поет, його тут вічний світ.18 березня 2012 року.
ІЗ ЦИКЛУ «УРАГАН»
ВІЙНА!
1.
Це Марсова через Донбас дорога,
Через вогненне коло, чад і дим,
Шлях в небуття і, звісно, в нікуди,
Так мовити – усе це від лихого.Де глузд відсутній – там ростуть хрести,
Нікого цим сьогодні не здивуєш,
«Стоп!» – оборонець на чолі карбує
Знак ворогам, що хочуть далі йти.Вовки й лисиці брешуть на щити,
Та сонце волі устає на Сході,
Смерть ворогам! Терпіти ката годі!В цей час, коли звільняються народи,
Імперія стискає ще міцніш
Обіймами, забивши в спину ніж..26 січня 2015 року
2.
В нас на вустах у кожного: «Війна!»
Протнула кожного стріла-тривога,
Коли одна надій лиш на Бога,
То щит його для нас, немов стіна,Що відгородить від усяких бід,
Надасть життю й речам нового смислу,
Мов кораблі, які виходять з мису,
Надіємось на світлий небозвід.Антагонізм, як хвиля бурі чорна,
Споруди нищить, зламує путі,
Які ми будували у житті.Сьогоднішнє таке, як і учора:
Мабуть тому в журбі сивіє мати,
Бо день, і ніч в степу гудуть гармати –2 січня 2016 року
АТАКА
Бійці піднялись з думкою про волю,
За рідну землю і свою родину,
У грудях назбиралось крику й болю,
Гукнув комбат: «Вперед! За Україну!»Попід вогнем ракетно-перехресним
Хтось голос матері почув далекий: «Сину!..
Хай Помагає Бог тобі, дитино!»
Той голос матері був голосом небесним.Уже на марші зупинились танки,
А землю сповивав осінній вечір,
І горстка недобитків творить втечу.А потім в бліндажах після атаки
П’ють чай із трав, мовчать, бинтують рани,
Перед очима все, як на екрані!27 січня 2015 року
* * *
І знову бій, як в другу світову,
І знову бій за Україну нині,
За землю, матір і дитя в яскині,
За провідну зорю життя нову.А ворогам, звичайно, не збагнути
Жагу до волі, вияви звитяг,
Нас народили і Майдан, і Крути,
У бій нас кличе синьо-жовтий стяг.Отут, де кров і смерть, вогонь ув очі,
На площині фугасів і ракет,
Не про красу розмислює естет.Тут пекло на землі щодня й щоночі,
Примножує любов синівська сили –
Отут герої землю трупом вкрили.21 січня 2015 року
* * *
Вони стоять на дальних рубежах
Супроти орд ворожої Росії,
Каменярі вкраїнські, гречкосії –
Поміж осколків і ракетних жал.Земля донецька наша, не чужа,
За неї гинуть у бою герої,
О Боже наш! Спаси од сили злої,
Що сіє по світах неволю й жах.Ми полчищам чужим бажаєм скону,
Народ в надії перемоги жде,
Ми віримо, що із-за териконів
Умите кров’ю сонечко зійде.Загине кат, який вбиває нас,
Сибір проснеться, Волга і Кавказ...28 січня 2015 року
* * *
Стоять бійці на лінії вогню,
За кожен день прожитий платять кров’ю,
Щоб край розцвів у сонячній обнові,
Щоб новому раділи люди дню.А я собі ніяк не поясню,
Чом Бог послав на нас вогню лавину –
На землю й небес, де птиці линуть,
І де шляхи закуті у броню?На нашому віку і не гадалось,
Не думалось. Ніхто би не сказав –
Гроза ракетна і свинцю гроза.У тій грозі майбутній день згорає,
Але дороги в нас назад немає –
Чекає смерть, як ступимо назад.3 лютого 2015 року
* * *
Путін – ліліПутін – інше як назвати
Ката, що вбиває мій народ?!
Боже! Поможи супроти орд
Непохитну волю й силу мати.Віримо, що згине кат триклятий,
Але сам не згине. Треба вам,
Промосковським путінським синам,
Вдарити в потилицю з гармати.День і ніч бої. О рідна земле,
Ти жива? Ще твій не вбили дух?
Злодії наплодили злодюг –Нині Кремль від зла не відокремлю,
Жорна часу все це перемелють,
Згинь Росіє! – кублище бандюг.4 лютого 2015 року.
* * *
Буває, що стріляє бумерангом
Ракета, яка цілиться у Бога,
Нема нічого в дикуна святого –
Московські ранги, наче води Гангу.Безславна генеральська камарилья
Готова й рідну матір вбити по наказу,
Не цвіт народу, а сухе бадилля,
Де бігають собаки після сказу.А ті, що у мундирах, йдуть насліпо
В огненну яму, щоби світ палити,
І пельку ненаситному залити.Міняють дні і ночі зміст і колір,
А кулі – косарі сліпі у полі
Життя і жито споловіле косять.
* * *
Писав поет: «Останній буде бій…»
А їх, ого!, ще стільки на планеті!
Від кулі гинуть воїни й поети –
О як їх врятувати, Боже мій!А ворогів, неначе кубла змій
По Україні – дідько їх насіяв,
Наплодила їх «матушка» Росія
На чорноземах, на землі святій.Біда, але немає на то ради,
Вогонь і дим. І гине все живе
Після чергової московської бравади.А воїни стоять насмерть, як скелі,
Ждуть терориста стрічі невеселі –
Комбат своїх орлів в атаку зве.4 лютого 2015 року.
* * *
Розкаже справжню правду про війну
Той, що без ніг із фронту повернувсь,
Той, що не має правої руки –
Тримає в лівій польові квітки.Його п’янить і тішить білий цвіт,
Він від вогню оберігав наш світ.
Товариші упали у бою –
Зозулі їм років не накують.Могили засипає перший сніг,
А побратими – з нами, серед нас,
І про війну говорять без прикрас.Розкажуть про війну таку, як є, –
Солдатське горе в кожного своє,
Але від куль їх Бог один беріг.8 лютого 2015 року
* * *
Кричали криком: «Путін, помогі!»
І кидались під українські танки,
Тепер криваво сходять їх світанки –
Москва їх вибиває до ноги.І навіть налаштовані були
Всім очі вирвати, хто хоче України,
Надіялись, що «вождь» їх благовірний
До комунізму поведе із мли.О, де ж ви ті, що Рашу в гості звали –
Розбитих териконів генерали?
Іде війна донецькою землею.Вогонь і дим. Не ступиш вільно й кроку,
Сепаратисти привезли «похльобку» –
Стають у чергу, як до Мавзолею.8 лютого 2015 року
* * *
Про дружбу в Лету канули слова,
Відкрив свій лик нарешті хижий ворог,
Посунула на Україну свора –
Нас визволяти кинулась Москва.Від кого? Нас від нас. Це зрозуміло.
Щоб ми собою нігди не були,
Щоб до Москви горнулися «хохли»,
А бути вільними українцям – грішне діло.Для нас так ідея не нова,
І не нові загарбника стандарти,
А вияв наш – на бій за волю стати!Кремлівського «вождя» такі дива
Нікого вже у світі не дивують,
Вкраїнці б’ють катів – і в ус не дують.9 лютого 2015 року
* * *
Це Бог війни! Хіба є Бог війни?
Якби він був, то всі би війни знищив,
Горять міста і села, кулі свищуть –
Справляє бал поріддя сатани.Казали древні: «Дідькові сини…»
Не християнка мати їх родила,
З могили вийшли і підуть в могилу,
О Мати Божа! Горе відверни!Це ж Лугандон наплодив стільки зла,
Що розплилось по славній Україні.
Запам’ятаємо в десятому коліні.Полки, які Росія привела
Робити над українцями розправу,
Об нашу сталь зламали меч кривавий.16 лютого 2015 року
* * *
Неначе вольтова, «Дебальцівська дуга»,
Згорає день на вогнянім коліні,
Згорають дні, згорають ночі сині,
Горить країна рідна й дорога.Горить на вітрі ковила суха,
Є пекло і чорти гуляють в ньому,
Але земля у царстві смерчу й грому
Живе і не здається ворогам.Бійці жартують: «Ми до цього звикли…»
Хтось фокус із трьох пальців показав,
Та знов артобстріл – й рев ворожий дикий.Тут вибраних нема – усі герої,
Все наяву. Це фронт – не кінозал.
Усе в аналах слави світової.16 лютого 2015 року
* * *
Європа не поможе нам. Я знаю.
Європа не поможе і собі,
Бо вже Москва на п’яти наступає
І хоче нав’язати смертний бій.Європа вся до нутрощів прогнила,
Не хоче руйнувати власний рай,
А санкції її – лише вудила –
Мовляв, ми діємо і нас не зачіпай.А ми усі – за Європейський вибір!
Замовкли, мов у рот води набрали риби,
Хоч, мабуть, нам потрібно не туди.Ніхто нас у Європі не чекає,
А за спиною Кремль – новітній Каїн,
О милий Боже, виведи з біди!11 березня 2015 року
* * *
Москва ординська – посестра Орди,
Яка палила із Батиєм Київ,
Запанував донині дух Батиїв,
Який кремлівську зграю наплодив,Що топчеться по Україні нині,
Усе живе пускає в чад і дим,
Таку ментальність дикої орди
Ми відчуваємо в десятому коліні.Той біль і гнів іде в нові часи,
Як води перетічні в інші ріки,
Шматує душі і пече нас гірко,
Неначе блискавиці небосинь.Коріння наше глибоко в землі –
Ми виживемо. Згинуть орди злі.28 січня 2016 року
СОНЕТИ ПРО МОВУ
1.
Українська мова – то душа і серце
Минулих і майбутніх поколінь,
Наш незнищенний скарб, що не руйнує й тлінь,
І мова материнською зоветься.Іще з дитинства я засвоїв се це,
Не погасає вогник у мені,
Хоч знав я на віку й похмурі дні
Живе в нас мова, то й народ проснеться.Сьогодні, коли мову зусібіч
Цькують, обставивши ворожими законами,
Її до свого серця знов пригорнемо.І світло мови знов здолає ніч –
Ми понесемо у прийдешні роки
Її красу під небом днів високих.2.
Її красу під небом днів високих
Пізнали ми ще у похмурий час,
Коли нам «Кобзаря» подарував Тарас,
І в майбуття твердіші стали кроки.Літає понад гори вільно сокіл,
Бо в небі вільно дише гордий птах,
Краса чарівна на гірських хребтах –
Як вільна мова, то й народ високий.А ми тенета розірвемо знову
І порятуєм нашу рідну мову –
Хай сяє нам, як сонце, на землі.Вкраїнський прапор візьмемо у руки
І понесемо вдаль, щоб передати внукам
І мову , й пісню в місті і селі.3.
І мову, й пісню в місті і селі
Плекаємо, неначе сад весняний,
Нам не страшні ні бурі, ні тумани
І не лякають нас оскали злі.Як промінець, що в птаха на крилі,
Хай забринить, засяє рідне слово,
Люблю тебе я, українська мово,
Неначе скарб найбільший на землі.Якщо прийдеться нам до бою стати,
І поклянемося життя віддати
За мову, за Вкраїну, за народ,Нас кожного тоді окрилить мова –
Яскрава, наче зірка світанкова,
Дух наших предків – перемог оплот.7 серпня 2013 року
* * *
На перехресті наших душ
Розпалено вогонь чекання,
Лиш зірки ранньої черкання,
Неспитий сік солодких груш.На островах прощань і стуж,
Холодні, як осінні роси,
Болять слова, незгаслі й досі,
І тче тенети зло-павук.На островах, що наші стали,
Зірчасті дні, немов кристали,
І дише сном терпким євшан.Там, де ніхто нас не чекає,
Крізь пальці час кудись тікає,
Торкаючись вчорашніх ран.10 лютого 2014 року
ДОСТОЇНСТВО
Достоїнство ми цінимо завжди,
Достоїнство для нас – то дар Господній,
З часів Христа живе і по сьогодні,
В серцях людських лишаючи сліди.І деколи не знаючи куди
Ведуть нас юрбоносні отамани,
Неначе кров через бинти на ранах,
Достоїнство освічує ряди.Бо декому себе переломити треба,
Що землю полюбивши, власне небо,
Не збитися бува на манівці.Іти шляхами, де ще не ходили,
В людини також виростають крила,
А шерсть росте – у блудної вівці.13 січня 2015 року
* * *
Несу свій хрест. І творю день новий,
З тривог сплітаю, наче із окрушин,
Мене мій біль, біль України душить,
Шепоче хтось: «Кріпися і живи!»Мов риба, яка випливла на сушу,
Не проживу без віри і води,
Як добре, що окрилює завжди
Моя любов – мої і тіло, й душу.Виходжу завжди вранці я із ночі,
Немов бійці вкраїнські із оточень,
З надією себе перемогти.Бо що ми варті, як чотири стіни,
Оточать нас, немов уламки тіней,
Я хочу до людей щодня іти.20 січня 2015 року
* * *
Усе струхлявіє, згорить і перетліє,
І перейде у інший вид і стан,
І, наче недоспіваний пеан,
Ми будемо сприймати, наче дію.У спеку річка й озеро міліє,
Нові дерева і нові сади
Людей і птиць приманюють завжди,
А сад, як решето, проміння сіє.Матеріальні речі і думки
В людськім житті, неначе плин ріки,
Що очищається – вкриває все намулом.Ми клином завжди вибиваєм клин,
А біг хвилин, немов високий тин, –
Нас розділяє завжди із минулим.10 січня 2016 року
* * *
Коритись злу – погана справа,
Хоч зло оточить зліва, справа,
Мне як залізо, ковалі,
Вас пригинає до землі.Хоч кажуть, той ще родився,
Котрий би злу не покорився.
Питання спірне, безперечно,
Злу підкорятись небезпечно.То що би поміж нас було,
Якби запанувало зло?
Ми б зупинилися навіки у пітьмі.В цім сенс одвічний боротьби,
Бо завжди пута рвуть раби,
І прозрівають без’язикі і німі.19 березня 2015 року
МОРЕ
В зимові дні подумав я про море –
О як йому там у холодні дні?!
А море відкривалося мені,
Я розумів його без слів, без мови.На рейді кораблі, прибій ранковий
Назавжди залягли у плоть мою.
Я виріс у карпатському краю,
Сказав би вчений, що на дні морському.Сарматське море тут колись було,
Де наше місто і твоє село,
Тому у нас також морський характер.Тому і славимо морських богів,
І море розуміємо без слів,
Тому сприймаєм моря гнів, як фактор.5 лютого 2015 року
КАРПАТСЬКЕ МОРЕ
Як ви бували, друзі, у Карпатах,
То бачили високі хвилі гір,
Які, здається, зводяться до зір,
Вершина кожна – то окремий кратер.Ви наче знову у Сарматськім морі,
По хвилях гір так дуже добре йти,
Вершини горді і не гнуть хребти,
Хоча і XXI вік надворі.Смереки – прикордонники в дозорі,
Спокійно нині в нашому краю,
Струмочки на цимбалах виграють.Якщо ти на шляху зустрів людину,
Вона тобі за друга в цю хвилину,
Поділить все – і в радості, і вгорі.5 лютого 2015 року
* * *
Весни чекаєм разом – я й бджола,
Але весна іще далеко, леле!
Іще снігами лютий землю стелить,
Хоча подать рукою до тепла.Торкаюся бджолиного крила –
Заки спокійне, але прагне лету,
Небес високих хочеться поету
Поки душа не спалена до тла.Минають дні очікувань в напрузі,
Коли верба розквітне у окрузі,
Покличе квітень у блакитний рай.Поля розбудять дзюркотливі води,
І новий день нове життя народить,
А сонце шепне бджілці: «Вилітай!»7 лютого 2015 року
* * *
Поза межами болю ми інші завжди,
Поза межами літа – осінні пориви,
Полягли пшениці після буйної зливи
Так, немов після залпів упали ряди.О, веди мене, доле, за руку веди,
Щоби я не упав, не спіткнувся в дорозі,
У житті так було: наче їхав на возі,
Перекинеться віз – не минути біди.Я колись так, як явір, був теж молодим,
Рвався в небо – земне не пускало тяжіння,
Та мене, наче древо, живило коріння,
Лиш глибоке коріння дійде до води.Живем завжди отак, як Бог велів,
Але вчимось літати у орлів.9 лютого 2015 року
* * *
По розкладу курсують поїзди,
По розкладу – і літаки у небі,
Споконвіків велика є потреба
Додержуватись формули годин.Інакший стиль у дикої орди,
Без розкладу живуть у вовчій зграї,
Вовки їдять оте, що здобувають,
Частіше у кагалі – не один.Отак і ритм життя, людського серця
Всевишній розписав на небесах,
У всьому є довершеність, краса.У прірву світ від неуцтва несеться,
Гермонія – ось істина життя,
Так, як в любові – ритм серцебиття.10 лютого 2015 року
* * *
Я вам вклоняюсь, дочки Мнемосини,
Радію я, що слово розцвіло,
Отак завжди у всі віки було:
Щоб тішив урожай, то доглядай посіви.І квіти трав, що переходять в сіно,
Бруньки дерев, що переходять в цвіт,
По колу обертається наш світ,
В коловороті – сенс життя постійний.Отак завжди поетові слова
Вертаються до нього від людини,
Бо живить його сила безупинна.Я книги на утиль не віддавав,
Вони мене усе життя любили,
Тому і скарби слів мені так милі.11 лютого 2015 року
* * *
Авгійові стайні досі чистять,
Ніяк не можуть довести до ладу,
Є час і для роботи, й для параду,
Є час на власних помилках учитись.Є точка, де потрібно зупинитись,
Не впасти, а піднятися угору,
Як голосу нема, не варто дерти горло,
І краще обійти, ніж розбивати плити,Які зустрів ти на шляху своєму.
Наукою життя наш світ багатий,
Він нею дихає, немов вогненний кратер.Байдуже: теореми чи дилеми,
Та в кожнім разі ми шукаєм рішень,
Дидактика життя, як давні вірші.12 лютого 2015 року
* * *
Чекаю, коли вилетить бджола
Із вулика, немов стріла у простір,
Бджолосім’я мене запросить в гості,
Розкаже, як цю зиму прожила.Таки найперше розцвіте верба,
Її обліплять всю «комахи божі»,
У дні холодні і у дні погожі
Світитимуть сузір’ячка кульбаб.Манірно причепурившись край стежки,
Ліщина одягатиме сережки –
Іде весна, а одягу нема,Ліс буде одягатися спішити,
А ялинки їм будуть одяг шити –
До нитки ліс обчистила зима.21 лютого 2015 року
ДУБ
Старого зрізали в нас на обійсті дуба,
У стовбурі було десятки куль,
А скільки куль летіло у ріку!
Байдуже дубу. Він про це не думав.Багато літ він над рікою плакав,
А рани із роками заросли,
Дерев також, як і людей, болить,
Але вони не знають переляку.На це дивився я, немов кіно,
Здалось: на мене жала ці летіли,
Але підставив дуб могутнє тіло.Його немає. Згнив пеньок давно,
Застрягла думка, наче цвях іржавий:
«Кого же дуб закрив в бою кривавім?»26 лютого 2015 року
ПЕРШИЙ ДЕНЬ ВЕСНИ
Сьогодні свято – перший день весни ,
Але зима не утекла далеко,
Ось скоро небеса протнуть лелеки,
Розбудить землю клекіт голосний.А я шепну: «Берізко, поясни,
Чого ти розхвильована сьогодні?»
Морози повернутися не годні,
Бо чути вулик бджолами дзвенить.І все ж сьогодні переломний день,
А я стою, немов на перевалі,
І думаю собі: «Що буде далі?»Пробігло поруч білченя руде,
Із гілки перестрибнуло на гілку,
Збудивши спів синички на зарінку.1 березня 2015 року
* * *
Тут, де злилось небесне і земне,
Де проти мене – сотні ретроградів,
Де я летів колись увись і падав, –
І люблять, і ненавидять мене.Ніколи з мого болю не мине
Шеренга втрат бійців на полі бою,
Авжеж не міг закрити їх собою,
Хоч маю серце теж не кам’яне.У вихорі переплелось усе,
Чим ми жили і чим ми мали жити,
Лишилося до ночі вовком вити.Куди ти мене, течіє, несеш?
Один лиш вибір – плисти проти плину,
Щоб хвилі били в груди, а не в спину.15 березня 2015 року
У СЛОВІ – РАЙ
Замість горілки п’ю тепер полин,
Хоч гіркота одна, та речі різні,
Живу не так, як мовиться у пісні,
І завжди клином вибиваю клин.Мої плаї лягли між полонин,
Між верховин, якими ходжу досі,
Попід ногами, у волоссі – осінь,
Але ріку любові вабить плин.Мене навчили розуму сльоза
Й слова, які хтось зопалу сказав,
Та не змогли хуртечі зупинити
Мого Пегаса новоров і порив,
Якщо я жив, то значить я любив,
Учився в слові власний рай творити.2 березня 2015 року
СОЛОВ’ЇНИЙ СОНЕТ
Я сонети писав у діброві,
Їх співали мені солов’ї,
Наче друзі найкращі мої –
Солов’ї в яворовій діброві.Йду у весни і сни кольорові
Там, де рідні стежки і плаї,
Наче друзі найкращі мої –
Солов’ї в яворовій діброві.Серце тихо шепнуло: «Пиши!..»
Солов’ї тут сміються і плачуть,
Кожен спів їх багато так значить.Сонетарій росте у душі,
Солов’і, солов’і, як поети,
Цілий день диктували сонети.4 березня 2015 року
ЛЮБЛЮ
Важко сказати: «Кохана!»
В час, коли знову бої,
Не залікують нам рани
Співом дзвінким солов’ї.В час, коли гинуть солдати,
Важко сказати: «Люблю!»
Звісно, печалі і втрати
Знову додали жалю.В ортодоксальному світі
Серце не зловиш у сіті
Не розіпнеш на хресті,Зроду бажаю любити,
Так, наче рана, відкритий
Я у твоєму житті.10 березня 2015 року
* * *
Це сад любові. Я в твоїм полоні,
Не відійду нікуди ні на крок,
У серці назбиралося думок –
Вони горять, немов сонця червоні.Ти, мов троянда посеред півоній,
Колюча, та привітно-чарівна,
Ти промінь, що заглянув до віконця,
Мов почуттів обрамлена гармонія.Яким би був безбарвним милий світ,
Якби я не любив на схилі літ
Тебе, немов зорю вечірню в небі.Як був колись іще я молодим,
Усі тоді вели дороги в Рим,
Тепер вони ведуть усі до тебе.10 лютого 2016 року
ВИБИРАЛИ
Вибирали, довго вибирали,
Що читати: «Кобзар» чи «Капітал»?
Десять раз на день мінялася мета,
Мабуть, і тому держави ми не мали.Попливли до нас «дев’ятим валом»
Прихвостні, опричники, братва,
Споряджала цей похід Москва –
Як же москалям та й без васалів?Бог велів усе своє любити,
Бідного не розуміє ситий –
І тому пішли ми хто куди.Ленінцями захотіти бути,
Інші – боронити стали Крути,
Звільнюємось й досі від орди.16 березня 2015 року
* * *
А мої вірші – як репортажі
Із березня, із травня, або з літа,
Приємно на шляху своїм зустріти
Підкову щастя світлу, без іржі.Весняне небо розсікли стрижі,
І журавлі, як птиці-емігранти,
Великий світ так хочеться кохати –
Природи царство, а не міражі.Вивчаєм світ, а світ вивчає нас,
Себе ми перечитуєм, як книжку,
Чи їдемо кудись, чи йдемо пішки.Міняє колір вектор, настрій час,
Прийде весна чи літо, або осінь,
А ріки валуни шліфують досі.4 квітня 2015 року
* * *
Ми завжди бути хочемо людьми,
Там деяких людьми назвати важко,
Людські діла – не перелітні пташки,
Їх не лякає заметіль зими.Людські діла, немов гучні громи –
Прокотяться над селами й містами,
Що за життя батьки не наверстали,
Завершуємо їхню справу ми.Дзвінке довкілля тішить нас красою,
В травневі барви одяглись бори,
Людино! На землі добро твори!Хай кожен день, прожитий із любов’ю,
Допомагає змінювати світ,
Щоб вічним був птахів і бджіл політ.4 квітня 2015 року
ПОБУТОВІ СОНЕТИ
ПОЕТ НА ПЕНСІЇ
Поет на пенсії. На те він і поет,
Щоби творити, не відпочивати,
У творчому запалі жити варто –
Так кожен узагальнив би естет.Долаючи болячки і недуги,
Відсуне Музу він на другий план,
Та знатиме, що це самообман,
Бо Муза дорога його подруга.Захоче відпочити на дивані,
Обсядуть спогади минулого в тумані,
Подумає собі: «Життя, як рай…Іди у парк чи в ліс – гриби збирай».
Поет на пенсії не згодиться ніколи
З тим, що не пишеться тому, що в серці коле.6 червня 2013 року
* * *
Я б написав пенсійний заповіт
Тим, хто готується на цю стежину стати,
Персіонерів розрослися штати,
Мабуть, такого ще не бачив світ.Хотіла влада встановить ліміт –
Пенсіонер для влади – скалка в оці,
Ніц пенсія не варта в цьому році,
Візьмеш у руки – мов наплакав кіт.Та жирувати будуть буржуї,
Придворні й позадворні холуї,
А нам залишать на хлібець і воду,Ходитимуть вгодовані бики,
Чи стадо псів, чи лісові вовки
І будуть знову пити кров з народу.16 березня 2015 року
* * *
Дровами топлю – аж гуде котел,
Таки на зло загарбнику-сусіду,
Хоча я знаю: він не вмре зі стиду,
Для нього газ – яєчко золоте.Дивлюсь дровами топить весь масив,
А далі там – димлять будинки інші,
В нас вихід є і без державних рішень,
Хоч Кремль Вкраїну давить зі всіх сил.Я розпочав сонет оцей про дрова,
А була б наша мудра голова,
Була б і економіка здорова.«Валютним донорам» прийдеться лікувати
Вкраїну довго поки ще жива,
А починається усе з одної хати.9 березня 2015 року
* * *
Вчепився кліщик до хвоста собаки,
А пес зі злості відкусив хвоста,
Здається, в цьому логіка проста:
Із м’ясом вирвемо з життя кліщі усякі.В зв’язку причиннім є багато знаків,
Вони дають пізнати справи суть:
Подалі від загроз, що біль несуть –
Питання принципу чи просто переляку.Про хвіст собаки мене думка мучить,
Такими наслідками нас природа учить –
Хвостатих й тих, що без хвоста живуть.Здається, факт типовий і банальний,
Та є у нім зерно раціональне:
Хвіст ні при чім, коли кліщі жеруть.9 березня 2015 року
СОНЕТ ПРО БДЖІЛ
Чекали бджоли цілу зиму,
Коли прийду до них у гості,
І я іду. Та як без диму?
Іду на їх бджолиний острів.Мене цілують ув обличчя,
Мені цілують ноги, руки,
Щось в тих цілунках таємниче.
Це ж лікарі. Хоч без науки.Цілунки гострі їх приймаю –
Ой, дуже помічну уколи!
Не відрікайтесь бджіл ніколи!Як тішать душу серед маю!
Після зими стаю я іншим –
Сиджу й про бджілок пишу вірші.17 березня 2015 року
* * *
Таке коротке, наче день, життя,
І день такий, неначе спалах світла,
Ідемо й не повернемося звідтам –
Без нас весняні птиці прилетять.Загубляться сліди і ті стежки,
Якими ми до обрію ідемо,
Оглянемося, вигукнемо: «Де ми?»
Та все закриють хмарами роки.Не станеться ніколи навпаки.
Фатально все. І не буває дива.
Коли живе людина – то щаслива.Засіємо роки, немов грядки,
Радіти будем щедрим урожаям,
Ми тут жили, живем – й не буде жаль нам.15 жовтня 2015 року
ІЗ ЦИКЛУ «БАГНЕТ САТИРИ»
* * *
Отих, що Україну нищать,
Народ постій зневажав,
Бо крають серце без ножа,
Коли в кишенях вітер свище.Коли обкрадена душа
Десятки літ із горя плаче,
Біди чужої пан не бачить,
Що їсть народ, як цвях іржа.А ми дивуємось постійно –
Ростуть перед очима ціни,
Це для злодіїв справжній рай,Ми розірвемо злі кайдани,
На нові вийдемо Майдани,
Від зла очистимо свій край.4 березня 2015 року
ТВОРЯЩІ ЗЛА
Сучасна влада – то театр новітній,
Де тисячі комедій, сотні драм,
Поглянеш збоку – то сюжетів злам,
Мелькають маски різних дурисвітів.Сусід мій каже: «Навіть за совітів
Такої кількості злодіїв не було».
Казали древні: «Зло народить зло…»
Не кожна рибка попадеться в сіті.Вже й вільна Україна, а вони –
«Смотрящі», «урки», «хами», «пахани»
Створили клан, неначе вал суцільний…І давлять пресом збіджений народ,
Бо думають про себе: «Перший сорт…»
А інші – їх товар некондиційний.1 березня 2015 року
ЗАГРЕБУЩИЙ
Десятки літ служив у військоматі
Цей чоловік, що збудував палац,
А для людей він злодій і паяц,
Народ його послав би на псю матір!О, як він брав! Просив на лапу дати –
І плинули в кишеню тисячі́.
Він спав спокійно й солодко вночі,
Коли в Авгані гинули солдати.Ті гинули, котрих він відправляв,
Той гинув, хто на лапу не давав,
А він служив тоді ще, за совітів.Він дуже любить на фонтан дивитись,
То не вода пульсує – кров убитих –
Розплата буде – навіть на тім світі!4 березня 2015 року
БРЕХУНИ
Я з брехунами також вина пив,
Вони мене ганили поза очі,
А потім поскидавши шкіри вовчі,
Були ягнятами, щоби я їх любив.Сюжет, як кажуть, на старий мотив,
Але герої ті, що поміж нами,
Хоча і представляються панами,
Та кожен з нас давно їх розкусив.У голові в такого вітер віє,
Вони не люди – підколодні змії,
Які сичать й отрутою уб’ють.Таких людей я обходити мушу,
Якщо не тіло, то отруять душу,
Ще здалека таких упізнаю.5 березня 2015 року
ФАРИСЕЙ
Зі мною він вітається за руку,
А поза очі – їсть мене живцем,
Уваги не звертав би я на це,
Якби той чоловік не був падлюка.Усе і всіх паплюжить, де лиш бачить,
Тихцем він Україну продає,
Завжди стоїть горою за своє,
А лаяти – його собача вдача.Нічим не задоволений ніколи,
Його життя – вар’ятсво і проколи,
За маскою ховає власну суть.За сотню метрів його люди бачать,
І розуміють фарисейську вдачу,
Бо пана по халявах впізнають.11 березня 2015 року
БЛАГІ РАБИ
ЦІ люди із характером плебея,
А по спадковості плекають код раба,
Невже не бачать, що нова доба
Підносить наші прапори, ідеї?Невже не бачать, що назад немає
Старих доріг. Понищено мости.
Лише благають: «Боже, захисти!..»
Тих, хто не бореться і Бог не захищає.Байдуже їм – чи німець, чи москаль
Сидітиме у Києві на троні –
Вони готові підносить патрони.В той час, як убиватимуть братів,
Їм байдуже, хто править у житті,
Війна чи мир – аби лиш кишка повна.16 березня 2015 року
СУМНИЙ ХАБАРНИК
Цей чоловік брав хабарі десятки років,
Будинок збудував, купив машини дві,
Міняв щороку меблі на нові,
Як мовиться – добро текло потоком.Тепер щороку ходить сповідатись,
Якраз у передвеликодній час,
Ви знаєте його, він знає вас –
Усіх, що у кишеню вміли пхати.Мінялись влади, наче пори року,
А він незмінно керував, нівроку,
Як гнали в двері – ліз через вікно.Його з посади звільнено давно,
Ніхто вже хабарі йому не носить…
«Присів тихцем» і коло хати трави косить.6 квітня 2015 року
БРЕХУН І ГРОШІ
Щасливий той, чиї збулися мрії,
Чия любов розквітла, як весна,
Нещасний той, хто шлях грошима міряв
Й брехав завжди – брехня не має дна.Собі він не відказував ні в чому,
А іншим він відказував завжди,
Палив слова, немов суху солому,
Або сухим виходив із води.Такого роду в мене був знайомий,
Любив він гроші й випить «на дурняк».
Хоч і не знав, де ставить крапку, кому…Він, наче курка, все згрібав під себе,
Був брехуном і на язик мастак,
Мав страх один – що помирати треба.7 квітня 2015 року.
ЗЛОДІЇВ ЕРА ЗОЛОТА
Бухгалтером районного масштабу
Був Ющенко. Бо оцінили так.
Це справді була ера золота
Злодіїв і хапуг, друзяк зі штабу.Та попливли в минуле, як дараби,
Новітні клоуни, державні циркачі,
Кричали, наче сови уночі,
Й загинули, як без болота жаби,Бухгалтер вбік відклавши рахівницю,
У власну пасіку по вуха поринав,
А клан в цей час країну розікрав,Його пейсаті друзі блідолиці
Залізли у кишені до людей.
Були і зникли. І нема ніде19 грудня 2015 року.
СІМЕЙНИЙ КЛАН
Сімейний клан при владі – нині в моді,
Пішло від президента-втікача,
Немов підряд сімейний на заводі –
Дивуються усі і всі мовчать.Як свині, присмоктались до «корита» –
За вуха не відтягнеш їх ніяк,
Там батько й син, і мати – ціла свита,
А вожакує, безперечно, «хряк».У цій сім’ї ведеться вже від роду –
Господарюють у чужім городі,
Осліпли від «зеленої капусти».Сімейний клан свої провадить справи,
Керує і наліво, і направо,
Жирують поки їх «пузир» не луснув.8 квітня 2015 року.
* * *
Перезимують бджоли зиму,
А я переживу біду,
Земля міцний вселяє дух
І творить нас завжди міцними.Та головне, чи завжди ми
Несхибність зберегти зумієм,
Наш кожен день життя, як мрія,
Десь за порогами зими.А навесні, коли громи
Розбудять до життя округу,
Немов народжуюся вдруге.Колись, як ще були дітьми,
Світ будували свій, як хатку,
І слухали, що скаже батько.8 березня 2012 року.
ОЗЕРО СИНЕВИР
Синевирське озеро сьогодні –
Дух природи, Божа благодать,
Мовчать смереки і верхи мовчать,
А небеса, як таїнства Господні.Течуть гірські струмки й людські потоки
Ізвідусіль до озера течуть,
На кроснах буків хмари рядна тчуть
І чути, як в гілках пульсують соки.Несе стрілу любові в небі сокіл –
Йому карпатський едельвейс рідня,
Примружуючи око, просто з днаЖар-сонце усміхається привітно,
Дарує нам гарячий спогад літа,
Виходить з глибини у світ високий.19 грудня 2011 року.
РОЖНЯТІВСЬКЕ ОЗЕРО
Народжене в епоху НТР,
Немов дитина, на полях селянських,
Що виростала без любові й ласки,
Його комиш наполовину зжер.Його болото засмоктало так,
Як тих, що шлях в майбутнє прокладали,
Радянські утопісти чи вандали,
Що гнили в страмі ленінських подяк.І ось тепер на каламутнім дні
Відбилися їх образи пророчі,
Вони комусь ввижаються щоночі,Усім краянам, не лише мені,
Ударний труд, змарнований в багні,
Нам у минуле відкриває очі.
ЧАС ТЕПЕРІШНІЙ
Скануймо час, як фото найдорожче,
І фресками думок оздобмо тло,
Того уже не буде, що було, –
Хай злива щастя небеса полоще.Хай вітер часу між дерев мете,
І у яри несе торішнє листя,
Нехай батожить наші спини й лиця,
Себе ми любимо у часі цім. ПротеСебе в роках минулих не знайдемо,
Тому у файлах днів його лишім,
Жили ж, кохали, гинули у нім.Хоч кожен день для нас окрема тема –
Складна життя людського теорема,
Де вибух радості, немов травневий грім.
ЗОРІ ВІЩІ
Героям слава! Тим, як живі ще
І тим, які згоріли у борні,
Лишилися могили кам’яні,
І знову бій. Питають нас: «Навіщо?»Та ще не зашнуровані вуста
І ніж зробити можна навіть з кістки,
Для корогви годяться крові згустки –
В цю кров ще голос прадідів вростав.Наш край окрайцем поки що не став,
Якщо не ти – гартують зброю інші,
Якщо не ми – хіба є злиденніші?У синім небі синій птах літав,
В льодах зимових спав холодний став,
Чекав весни, щоб вздріти зорі віщі.
* * *
У горах, де живе Чугайстер –
Веселий дух моїх країв,
Де бджоли в дуплах ліплять пляйстри,
Де линуть шепоти без слів.І тільки звуки, тільки колір,
І тільки гори й небовись,
Потоків цокотять підкови –
Тут все, як вчора, як колись.Ти зупинись, до гір молись,
Щоби вони дали нам силу
В той час, коли й життя немиле,Так, як і я, завжди кріпись
Могутнім духом гір високих –
Вони життя й наш вічний спокій.
* * *
Зустрінеш образ-вислів у вірші
І так зрадієш, мов зустрів би квітку –
Серед зими, звичайно, а не влітку –
І стане якось тепло на душі.Читаю за сторінкою сторінку,
Надіюся щось цінне віднайти,
О, як важливо щирість теплоти
Лишити читачеві, мов загінку.А розмаїття віршів – кущ барвінку,
Що серед літа синьо розцвіте,
До нього зір прикуєм, а протеВ цих творах є приховані перлини,
Не кожна помічає їх людина –
Неначе в булці втрапиш на родзинку.
ГРОМОВЕ ДЕРЕВО
Я бачив дерево, в яке ударив грім
І розсікла шаблюка-блискавиця,
Текла сльоза по стовбурі ялиці
Й холонула на тілі молодім.Білілися гілки, немов кістки,
А поруч у бинтах були берези,
І жах кремсав мене пекучим лезом,
Неначе ланю іклами вовки.Мене екстрим охоплював й думки:
«Який же гріх вселився в цьому древі?
Протистояти не змогло вогневі».Та все ж до мене потяглись гілки
І я тоді переконався в тому,
Що дерево живе і після грому.
* * *
Якщо попав ти в вир подій і фактів,
Подією стають твої слова,
Бо істина, звичайно, не нова –
Людину всюди й завжди творить фактор.Проявиться і суть твоя, й характер,
Мов фотоплівка у проявнику,
Через глибоку чи мілку ріку
Підеш убрід, бо зрозумієш: варто.Бо там, на березі неначе новий світ –
Відкриються й вершини, і низини,
Оголиться, немов коріння, суть.Слова придавлять або й вознесуть
Тебе в блуканнях і земний політ –
Й себе переінакшиш до краплини.
* * *
На полі битви і на полі слави
Виходять хвилі духу з берегів,
Нам герб і прапор завжди дорогі
Як маєстат Вкраїнської держави.А інше все спопелюють віки
Вогнями війн, громами революцій,
Що восхваляв колись плебей чи нунцій,
Заховано на дні – в намул ріки.Дерева, що корінням у землі,
Народ завжди плекає задля плоду,
Бо без історії таки нема народу.Герби катів нам диктували моду,
Веліли нам чуже благословить,
Вкраїнський прапор – сонце і блакить.25 квітня 2011 року
* * *
Тече життя удаль рікою,
Ріка тече, немов життя,
Без слів, без снів, без каяття
На березі розлуки стою.Давно не бачився з тобою –
За пагорбами довгих літ
Давно зів’яв юнацький цвіт
І осінь стелиться габою.Нема питання, де іти,
Кого шукати в білім світі,
Як риби піймані у сіті,
Від себе не змогли втекти.Як зірки дві – і я, і ти,
І кожна на своїй орбіті.
Р.М.
На лісових пеньках ми п’ємо каву,-
До кави щось знайдеться, далебі.
І так отут ми думаєм собі,
Що білий світ тісний, хоч і лукавий.Ще вчора ми розходились думками,
А нині спільні вибрали путі,
Як і у горах, так і у житті,
Ми до стежин ідем чагарниками.Як і у горах, ці стежки круті,
Але ведуть на сонячну поляну,
Виходимо із хащів, як з обману...Йдем з річки каламутної брехні –
Намул брехні осядеться на дні,-
На себе ми по-іншому поглянем.23 лютого 2007 року.
* * *
Ця дівчина, яку я полюбив,
Але, на жаль, лише в своїй уяві,
Її я обціловував і бавив
І нею я безмежно дорожив.За неї я радів і нею тішивсь,
Услід за нею, наче тінь, ходив,
Ночами нею марив я і снив,
Писав про неї щонайкращі вірші.Вона була, неначе за стіною
І голос мій відлунював луною,
Коли лежала поміж нами даль.Розсипалися роки, мов кришталь –
Ця дівчина, яка мене кохала,
Дружиною моєю потім стала.
* * *
Я п’ю твої думки, як воду з джерела,
Не знаю й сам, котра мені миліша,
І кожна думка, як частинка вірша,
Як блискавка, що в небесах жила.Як стежка, що між гори пролягла,
В очах твоїх ловлю я сонця блиски,
Я розумію, як ми зараз близько,
Як поряд ми, неначе два крила.Я ж думав, що надія відцвіла,
Немов півонія під хатою улітку –
І ось сьогодні я зірвав цю квітку.Тепер надій плекаю я багато
І кожен день між нас – окреме свято,
Бо я вже зняв з передчуття позлітку.
* * *
День без тебе минув, погас,
В темні вікна поглянув вечір,
Я його не чекав, до речі,
Бо тобою я жив якраз.Зустрічались не перший раз
На стежинах своєї казки,
Ми не знали, що є поразка,
Яка знищить і нас між нас.Ми не знали, що між людей
Загубитись так просто можна,
Я тривожний і ти тривожна.Не знайдемо себе ніде,
А наївне серцебиття
Нам вишукує вороття.
* * *
Я щоденний твій гість, моя мила,
Я приходу, як завжди, з доріг,
Так, неначе на голову сніг,
Я приходжу, згортаючи крила.Йду повз терня і кублища змій,
Повз болото, слизьке жабуриння,
Біля урвищ, де гостре каміння,
Мов розмотую неба сувій.Йду до нашої хати, котра,
Мов криниця людського добра,
Притягає до себе магнітом,Але завжди думки мої гнітить
Світ, який я позаду лишаю,
Від якого щоденно втікаю
* * *
Мій вибір – сонця золоті снопи
Складати й молотити аж до ночі,
Робочі дні, роки мої робочі –
Небес високих кам’яні стовпи.Мій крок, мій голос, мікро-й макросвіт
Оперезали пояси турботи,
Щасливих днів я не відклав на потім
Не передам у спадок, як завіт.Долонями черпнувши з джерела,
Не присідаю – далі йду у гори,
Плаї зі мною радісно говорять.І не біда, що в птаха два крила,
А я без крил долаю даль високу,
Я землю полюбив, бо я не сокіл!26 квітня 2011 року
* * *
Писав сонет Петрарка для Лаури,
Закарбував сонети у віки,
Вони переплелися, як вінки
Теперішніх років і днів минулих.І кожен тут сонет, неначе вулик,
В якім живе своя бджолосім’я,
Твоє святе повторюю ім’я –
AVE MARIJA! Мов з віків почулось.Автографами злетів, і падінь
Позначене, мов карбом, кожне слово,
Народжене в душі невипадково.Неначе у садах нова цвітінь,
Новими відчуттями роки квітнуть
І мов вода, щезають непомітно.28 лютого 2012 року
* * *
Про зустріч першу думаю, як свято,
Хоча літа беруть таки своє,
Щасливий я, бо ти життя моє,
Моя поезія і мисль моя крилата.Тебе губив, але таки не втратив,
Усе життя до тебе я іду,
Таку, як і колись – ще молоду
Довіку хочу пестити й кохати.Життя людське, немов вогненний кратер –
Гарячі нам дарує цвіту дні,
А потім все згорає у вогні –Лишається лиш попелу багато,
А все що в душах зберігаєм ми,
Сховає в скрині вічній царство тьми.29 лютого 2012 року
* * *
Нехай сніги, хай дощ чи вітер,
Покіль весна, я маю шанс
Тебе таку земну любити –
Так, як підказує душа.Нарешті мусим зрозуміти,
Які чарівні ті роки,
Коли над нами сонце світить
І в душі падають зірки.Це є ота частинка правди,
Яку цінили й ціним завжди.
Яку ми двоє бережем,Любов земна дає нам крила,
Вона нам новий світ відкрила,
Невже десь є межа, невже?
29 лютого 2012 року
* * *
Я з того краю, де цвітуть смереки
І де горять шипшинові вогні,
Струмки неспокій свій дали мені,
Думки про лет увись – орли й лелеки.І де б не був я – близько чи далеко,
Під рідне небо хочеться прийти,
Між хвилями любові й доброти
Іду, неначе полем житнім в спеку.Не може жити без землі й каміння,
Життя дерев – у глибині корінням,
Допоки є коріння – ми живі,Одною Бог любов’ю огортає –
Високо в небесах пташину зграю
Або мале пташатко у траві.11 березня 2012 року
* * *
Передчуття весни – воїстинно святе,
Воно живе між нас уже віками,
Мов квітка відчайдушна – ломикамінь,
Яка наперекір судьбі цвіте.Велике значення відіграє і те,
Що хочеться побачить ввічі сонце,
Як часто за порогом хати сон цей,
Переростав в приречення святе.Чи в очі дише вільнодумний степ,
Чи просто гори дивляться у вічі,
Рішаєм, як в бою: «Живем не двічі…»Весна – це перемога. А проте
Її не завжди ми цінити вмієм,
Ми нею тішимось, коли минуть завії.11 березня 2012 року.
* * *
Завжди схиляюся перед красою,
Перед тобою, іменем твоїм,
Любов людська, неначе Божий дім,
Де гарно в нім, як у гаю весною.Гніздо лелече, що перед грозою,
Завжди відкрите грому й небесам,
Отак і я з любов’ю сам-на-сам
Минулих літ болючі рани гою.Яка безсмертна щастя таїна,
А ми ніколи не досягнем дна,
Хоча б в які глибини не пірнали,Побігла наша стежка між беріз,
Де море ласки випито і сліз,
Побігла стежка через перевали.12 березня 2012 року
* * *
Тобі багато ще сказать не вмію,
В слова я не поміщу почуття,
До гнізд холодних знов птахи летять
І сонячне проміння в землю сіють.На обрії хмаринка білі сіла,
Немов пір’їнку загубив жар-птах,
Мої сумні філософи-літа,
Як вас тепер прекрасно розумію!Мій кожен крок і кожну думку, мрію
Нотує за спиною писар-час,
І я живу, бо я живу для нас.Та я інакше й жити не умію,
А птахи знов до рідних гнізд летять –
Через моє, через твоє життя.14 березня 2012 року.
ЛЮБОВ
Любов із нас виліплює дива,
Немов казкових птахів з пластиліну,
Стою перед любов’ю на колінах
І розумію, що вона права.Мелодія сердець звучить жива –
З якого джерела – я й сам не знаю,
І це не просто наші дні згорають,
Це крутиться від щастя голова.Мабуть, ніхто любові не чекає,
Буває, запросивши в перший вальс,
Вона шепне: «Я вибираю вас…»Тоді і кожен голову втрачає,
А серце, хоч і навіть кам’яне,
Наближення весни і житті збагне.15 березня 2012 року.
НА ЛІНІЇ ВЕСНИ
1.
Нема весни, кохана? Не журися, –
Поглянь, як ряст назустріч сонцю йде,
Вирізьблює листки на гілках день,
І оживає на ялиці глиця.Ходім у гай – там пролісковий світ,
Підсніжникові пухові хустини,
Так час летить, та ми, кохана, встигнем
Пізнати душі, що відкриє квіт.Таємна сила тягне, як магніт,
Щоби весну зустріти у дорозі,
Таку, яку не бачили ще досі.Зворушує до сліз птахів політ,
А холод відступає крок за кроком –
Час перемін – і навкруги неспокій.27 березня 2012 року
2.
Виходим після сніжної зими
Із холодів та із цупких морозів,
Загартували своє тіло й розум,
Попереду – і грози, і громи.Але в стократ полюбим більше ми
Квітки травневих вишень, а не сніжні,
Які дарунки березневі ніжні!
Яке високе небо над людьми!Багато дум і птахів стоголосся
По нашому обійсті розлилося,
Брунькується дерев зелений шум.На грані часу наступають зміни,
Найперше – в наших душах неодмінно,
Зборовши мрій упадок, тишу й сум.18 березня 2012 року.
3.
Сьогодні бджоли почали обліт,
Гуде земля без снігу, як без гриму,
Іще одну ми пережили зиму,
Щоб нам весняний усміхнувся світ.Неначе предків древній заповіт.
Вогонь життя ми бережемо ревно,
Із цим вогнем ідем походом древнім,
У цім наш посаг і жага, і кміт.Іде весна і ми йдемо назустріч,
Як друзі, що не бачились давно,
І сік беріз струмує, як вино.Усе відбилось в небесах, як в люстрі,
Відбились у калюжах небеса –
Така взаємозв’язана краса.10 березня 2012 року.
БДЖОЛИ
Їм цілу зиму снилося роздолля
Зеленоквітне і травневий мед,
Ні дня на спокій – і лише вперед,
Збудити сад потрібно, гомін поля.Така у них земна одвічна доля:
Своїм трудом єднати білий світ,
І перший цвіт, і перший бджіл політ…
І неба синя-синя парасоля…Комаха кожна тут, немов свята,
Весняний дух простори огорта,
І напуває солодом-росою.Живе сім’я бджолина – жиє сад,
Їм не потрібно тут людських порад –
В них свій секрет для «Божого напою».18 березня 2012 року.
* * *
Побудь зі мною ще хоч мить,
Я довго так ішов до тебе,
Побудь зі мною – це так треба,
Бо птиця щастя відлетить.І не спіймаємо її
Ані у сні, ані в дорозі,
Немов поезія у прозі,
Слова твої, слова мої.І не співають солов’ї,
На захід поспішає сонце,
Я додивляюся ще сон цей.Жорнує час років рої,
Кудись хмарки біленькі линуть,
А ти, як мить моя єдина.30 березня 2012 року
* *
Для мене ти одна у трьох особах –
Кохана, і подруга, і жона,
Ти – мов гірська криниця кам’яна,
Даєш снагу, дивуючи красою.Мов квітка, яка світиться росою,
Мені даруєш світло доброти,
Тепер я розумію – доля ти,
Бальзам душі, яким я рани гою.Як поряд ти, навколо інший світ,
По-іншому земля співає й квітне
І люди біля нас усі привітні.Кудись несе обох нас вихор літ,
Як хвилі моря – верх і низина,
Та жодна хвиля не сягає дна.1 квітня 2012 року
* *
У безмір щастя линемо щодня
І тонем в заклопотаному вирі,
Не всі колись були із нами щирі,
Тоді щитом була для нас рідня.У гори я не раз сідлав коня –
Кінь без сідла не вийде на вершину,
Шлях нами пройдений і те що ми звершили,
Лишилося, мов після жнив стерня.Сьогодні не підемо навмання
Шукати едельвейс – це марна справа,
З чола корона не одному спала.Та камінь на плаю нікого не спиняв,
Від суєти тікали, як від болю,
Десятки літ чужі ми грали ролі.19 березня 2012 року.
МОВЧАННЯ
Буває, і мовчання має крик,
Але й мовчазним крик буває, точно,
Звичайно, можна вирвати язик,
Та говорити будуть людські очі.І споглядати будуть серед ночі,
Читати неба древній патерик,
Піднесеність душі. Модерно. Шик!
Та, може, розіп’яти враз захочуть.Вітри поза стодолою регочуть,
Казна про що нашіптують мені –
Про дні минулі чи майбутні дні?Хмаринка, наче на куделі клоччя,
Пряде нитки мовчазні діва-ніч,
Спинився час над прірвою сторіч.20 березня 2012 року.
Розділ другий
ВІНКИ СОНЕТІВ ТА ЦИКЛИ
ОСІННЄ БАГАТТЯ
(вінок сонетів)
1.
Сонет, сонет – благословенна річ,
Неначе квіти з берега любові,
Оправлені у рами кольорові,
Що не линяють в тіняві сторіч.Мов клич небес, сердець небесний клич
До мене долинає через роки,
Життя, як прірва – темна і глибока,
Де мусим перейти, як через ніч.Де мусим запалити сотні свіч,
Щоб освітити іншим лиця й очі,
Нехай любові зірка палахкоче,Розсунем, як завісу, темінь пріч,–
Нас діадема неба поєднає,
Немов віночок, перлами заграє.2.
Немов віночок, перлами заграє
Небесне світло, збудить почуття,
Живе любов – святий вогонь життя,
Що ореолом душі огортає.І вже, напевно, значення немає,
Чи втратили кохання, а чи ні,
Роки, як паруси, у далині –
Їх вітер напинає й розпинає.Тепер ідем до втрачених багать,
Там, де дерева, як смиренна рать,
Ні перед ким коліна не згинають.Ми ще кохаєм і тому живі,–
Лишились тільки кроки у траві,–
Тут кожне слово звук і колір має.3.
Тут кожне слово звук і колір має, –
Які були нам дорогі слова!
Сторінка відкривалася нова
Із книги, що тепер уже зникає.Давно вже там некошена трава –
Не раз і зеленіла, і жовтіла,
Я голос розумів жагучий тіла,
Але шептав: „Любов, ти неправа...”А потім все згоріло, як дрова,
Лягав туман у молодому лісі
І ми пішли з тобою через ніч.У темряві виднілися смереки –
Вони, неначе маяки далекі,
Що не линяють в тіняві сторіч.4.
Що не линяють в тіняві сторіч,
Ті небеса тепер над нами вище,
Не думав, що зустрінемось колись ще,
Побачимось з минулим віч-на-віч.До цього дня я йшов, як через ніч,
Та грів жарини на окрайцю серця,
Розсипалось, мов горошини, все це,
Усе змолола непотрібна січ.І все ж не розумію, в чому річ,
Чого жарини так роками тліли,
А джерело замулене зміліло?Відсіялись зернини від полови,
Життя – не килим щастя кольоровий,
Життя – вінок любові й протиріч.5.
Життя – вінок любові й протиріч,
Немов ріка, що береги ламає,
Але містками тісно нас єднає
У сяєві усміхнених облич.Якщо є мінус, мусить бути плюс –
Ці істини банальні й загадкові,
Бо щастя не у знайденій підкові,
Яка лиш нам дісталась, не комусь.Така вона теорія любові,–
Не кожен з нас її ще розумів,
Все нагадає сивочолий Львів.Учителі сливе завжди праві,
А нам стежки судилися нові –
У кожного вінок на голові –
Комусь лавровий, а комусь терновий.6.
Комусь лавровий, а комусь терновий –
Усім вінки судилося нести,–
Свої голгофи і свої хрести –
Усе в ім'я великої любові.За нами зруйнувалися мости,
Не лагодить ніхто десятки років,
А я ще й досі чую рівні кроки,
В осіннім парку листя шелестить.Немов слова засушені, опалі,
Неначе ми з тобою знову в парі,
Це наша доля, і не випадкова.Усе, як сон, цікаво: що там далі?
А на деревах листя, як медалі,–
Усе, як фатум: і вогонь, і слово.7.
Усе як фатум: і вогонь, і слово,–
Було, було, а нині вже нема,
У двері душ ввірвалася зима
І снігом все засипала святково.А я руками сніг розгріб дарма,
Жарини віднайшов, які ще тліють,
Слів дотепер твоїх не розумію,
Усе пройшло з надіями всіма.Розсипано усе, немов насіння,
Під зливою осіннього проміння,
Ніхто тепер не скаже, в чому річ.А львівські площі дихали журбою,
Де я ходив у серці із виною
Під небесами наших днів і стріч.8.
Під небесами наших днів і стріч
Нова весна приходить у Карпати,
Проміння сонця сіється брунатне
І спів пташиний, мов любові клич.У розмаїтті молодих облич,
Що трепетно закохані та ніжні,
Застиг твій зір, неначе риф наріжний,
Де роки обступають зусибіч.Думки самотні свердлить дивний докір,
І сам не знаю, так блукати доки,
Чи ласку віднайду твойого Феба.Чи поламаю марно власні крила,
А, може, я давно тобі немилий,–
Усі стежки тоді вели до тебе.9.
Усі стежки тоді вели до тебе,
Тепер від тебе всі назад ведуть,
А ночі й дні важкі, неначе ртуть,
Неначе хмари грозові у небі.Тут повеней карпатських каламуть
І блискавок вечірніх білі стріли,
Грозу ми побороти не зуміли,
А нині знов у Львові грози йдуть.Трамваї повертаються до парку,
Усе те бачу знов, як через шпарку–
Дощі не в силі пройдене розмить.Художник- сон усе відновить знову,
Лиш не прийду до тебе на розмову–
Стежина обірвалась, наче нить.10.
Стежина обірвалась, наче нить,
Яка вела зі Львова у Карпати,
Навіщо знов надіятись, чекати,
Що ластівка весняна прилетить.Вже не вогонь – а каганець горить,
Тут не погрієм ні тіла, ні душі,
А я собі і далі шепчу: „Мушу
Дійти ще до найвищої гори.”Тут тінь дерев ховається в звори,
Де разом ми ніколи не прийдемо,
Та це уже, напевно, інша тема.Розмова інша – що й не говори,
Ми заблукали й озирнулись: „ Де ми?”
І нас розлуки заховала темінь.11.
І нас розлуки заховала темінь,
І нас любов сповила, наче в сон,
А ми колись, напевно, як Ясон,
По золоте руно своє прийдемо.Я голос серця чую в унісон
З коханим серцем, як магічні звуки,
На протилежнім березі розлуки
По тій грозі – калюжі та озон.Ніхто вже не покличе й не чекає,
Ні далина, ні холод не лякає,
Але чиєсь багаття там горить.Летить у небо іскорок багато,
А нас уже чуже не вабить свято,
Ніхто вже не поверне навіть мить.12.
Ніхто вже не поверне навіть мить,
Хоч завтра сонце буде знов сходити,
Наш корабель, між скелями розбитий,
У темну глухомань років летить.Кого повинні ми благословить,
Що горді плити душі не різтерли?
Роки любові! О, сьогодні де ви ?
А серце не пече і не болить.Ліси жовтневим полум'ям горять
І світ ясніє від нових багать,
Промінням проростає між віками.Я на піску писав твоє ім'я,
Його розмила часу течія,
Лиш милі очі світяться зірками.13.
Лиш милі очі світяться зірками,–
Про тебе нагадали знов мені,
Все перетерлось, наче у млині –
Усе роки розвіють вітряками.Слова, немов пороги кам'яні –
Обтесані вітрами горді плити.
Минуле не уміє говорити,
Роки, немов осколки вогняні.Які колючі і тонкі осколки –
Колись і запече нас, і заколе,–
І біль той не загладимо руками.Долинули слова ті через роки,
Лишили слід через життя глибокий,
Об них спіткнулось серце, як об камінь.14.
Об них спіткнулось серце, як об камінь,–
Це знов вони – очей твоїх зірки,
На цвинтарі розлуки не вінки –
Осіннє листя сиплеться струмками.Така пора – зів'яли навіть кали,
Лиш сонце, як ромашка в небесі,
Надії гаснуть, але мруть не всі,
Новими розвиваються квітками.І все, що у душі своїй беріг,
Що мав за біль і невимовний гріх,
Сьогодні загубилось у дорозі.Цим путівцем я мушу далі йти –
I відкривати поміж нас світи,
Бо зорі всі погасли в передгроззі.15.
Сонет, сонет – благословенна річ –
Немов віночок перлами заграє,
Тут кожне слово звук і колір має,
Що не линяють в тіняві сторіч.Життя – вінок любові й протиріч,–
Комусь лавровий, а комусь терновий,
Усе, як фатум: і вогонь, і слово
Під небесами наших днів і стріч.Усі стежки тоді вели до тебе,
Стежина обірвалась, наче нить,
І нас розлуки заховала темінь.Ніхто вже не поверне навіть мить,
Лиш милі очі світяться зірками,
Об них спіткнулось серце, як об камінь.
ЛЬВІВСЬКІ СОНЕТИ
1.
Пливуть-спливають роки за роками,
Ніхто не спинить вічності ріки,
Мені в долоні сиплються зірки,
І я стою обгорнутий віками.Серед небес ясну зорю шукаю,
Ніколи ще не бачену ніким,
Немов яскраво-золоті струмки
Мою шорстку долоню обпікають.До втраченого трішечки звикаю,–
Здається, досі був інакшим світ,
А все відкрилось через гони літ.Отак любов загати відкриває –
Намул віків змиває, як вода,
Твоя краса спізніла й молода.2.
Я голос твій згадав у древнім місті,
Його, немов жарину, в серці ніс,
Чагарниками днів густих заріс
Наш сад кохання і забутих істин.Мелодія Шопена або Ліста
Знайде до серця випадковий ключ.
А я шепну: „Не муч мене, не муч,
І не буди ночами, зоре чиста.”А потім наче падаю із круч,
А у проваллі – днів минулих потік,
Де все було відкладено на потім,Де трудиться вода у сьомім поті,
Де нас лиш двоє на ветхому плоті,
Все інше котиться, як вогняний обруч.3.
Я парк Костюшки упізнаю вмить,
Хоч би той сон подібний був на казку,
Ти переможниця і я відчув поразку,
Неначе птах, що спійманий у кліть.Під ясенами в шумі верховіть
Я навіть нині не відчую волі,
Немов колись, я замкнутий у колі,
Смиреннім колі проминулих літ.І наче знову граєм хибні ролі –
Заховані за масками всіма,
Німа печаль і пустота німа.Одна на двох стежина поміж роки,
Кохання повість між дерев високих –
Все зв'язано у сніп одної долі.4
Трамвай мій зупиняється на мить –
Майорівка і станція кінцева,
Прощай, прощай студентське місто Лева
І юності яскравої блакить.Берізка розхвильована тремтить,
Листочками, прощаючись, киває.
Уже назад повернення немає,
Нічого не зумієм повторить.Куди тепер заїдемо трамваєм?
Вже розійшлися в два світи путі,
Розсіялися мрії золоті.Далеко так найперша та зупинка,–
Осінній вітер дихає у спину,
Та це, між іншим, значення не має.
ОСМОЛОДСЬКІ СОНЕТИ
1.
Тут серце гір зігріє, наче ватра,
Околиць і вершин яхтить тепло,
Мене у гості прийняло село
І заманило під зелені шатра.Я чую дух минувшини навколо,
Далеких літ вогонь тече у кров,
Де злилися ненависть і любов,
Потоків рев і смерековий голос.Промінням засвітилося в мені,
Мене взяли в коловороти дні,
Підносять ввись плаїв і мислі крила,Я далі йду через чагарники,
Почувши голос Лімниці- ріки,
І у душі росте весняна сила.2.
Підлютого глибинне джерело
Тече й тече, як сотні літ текло,
Гарцює безупинно, щохвилини,
Мій зір і слух приковують краплини.Шептицького колиска золота,
Земля благословенна і свята,
Ти геніїв і клерків завжди звала
І цвіт весни, і дим наруги знала.Орда орду на час якийсь міняла,
А джерело, як серце, що жило,
Всім дарувало силу і тепло,Легендами гірськими чарувало.
Лягли віки пластами в глибині-
Мов щось перевернулось у мені.3.
Ходімо, друже, далі на вершину,
Не можна нам затримуватись тут,
Бо сонце вже накреслило маршрут,
Туди, де тільки сокіл стрімко лине.Із осмолодських лагідних долонь
Верхи нас піднімають вище й вище,
Не знаю, чи повторимо колись ще
Вогонь бажань, здобутого вогонь.За кроком крок. А ось і висота,
Немов до неї йшли ми всі літа
І світ новий собі відкрили віщий.У морі смерековому одні,
Навколо гори – хвилі кам'яні-
Едем любові, висота очищень.
РАХІВСЬКІ СОНЕТИ
1.
Привіт, о Рахів – наш гірський Париж,
Між гір зелених і поміж віками,
Де сонце із вершин тече струмками,
Неначе красень молодий, стоїш.Підносишся до райдужних узвиш,
Новим часам вдивляючись у вічі,
Навали переживши, чорні січі,
Ти славою безсмертною гориш.Я чую стук твого гірського серця,
Воно таїть любов велику й біль,
Сьогодні я вклоняюся тобі,Париж гуцульський. Так уже ведеться –
Твоя гостинність всяк дивує світ,
І так завжди, і так вже сотні літ.2.
В долонях гір затишно місту й любо,
А Тиса –розпиленане дитя
Пливе собі спокійно в майбуття,
Високі зорі в буйних водах губить.Спішать з вершин до міста ялинки,
Гуцулочки і пишні, і вродливі,
Ти в очі не дивися, бо на диво
Ще можна закохатися таки.Це місто сонячно-квітуче й чарівне
В невидимий полон взяло мене,
Не годен я пручатися тій силі.Я тут лиш гість, але мені тут милі
І люди, і дороги, і стежки,
Де я минулого гортаю сторінки.3.
Вершини тут зійшлися, як опришки,
Що з Чорногори йдуть через віки,
А хмари в небі, мов чагарники,
І сонце поміж ними ходить пішки.Ось і Менчул, а вдалині – Говерла,
Екскурсоводом в мене нині друг,
А гори, наче рать, стоять навкруг,
Смереки в небо націляють жерла.І Рахів наче на морському дні,
Заглиблений задумливо в долині,
Я зором п’ю красу цю по краплині.Застигли гори – хвилі кам’яні,
Стоять собі і ні на крок не рушать,
Проміння радості мою прошило душу.4.
Чим вище піднімаюся у гори,
Тим ближче я до Рахова стаю,
Цікавість заполонює мою
Багатий світ, що барвами говорить.Як легко дихати мені у цім краю,
Я, наче птах, на крилах тут літаю,
Неначе знов у молодість вертаюсь,
І радості своєї не втаю.На полонині арніка цвіте,
Немов сонця маленькі розбрелися
І визирають з-поміж трав і листя.У цім краю все Боже, все святе,
Земля блаженства, світла і любові,
Мені відкрила обрії казкові.5.
Тут центр Європи – мабуть, світу центр,
А може, центр великої Вкраїни,
Зелені гори, як зелені стіни,
І світанкове Рахова лице.Сюди я ще приїду неодмінно
Вдихнути величавий вільний дух,
І повість міста прочитати вслух,
Що лебедіє сяєвом кармінним.А Тиса й далі у світи пливе,
Тут все розвоєм весняним живе,
Щасливий, хто родився в цьому місті.Проміння золоте в янтарнім листі
Неначе в душу світла додає,
Як добре, що на світі Рахів є!
РОЖНЯТІВСЬКІ СОНЕТИ
Я.Ю. Дорошенкові присвячую
1.
Дорошенко в Рожнятові – свято велике,
Буде нам дарувати сьогодні сонети,
Ми у вільній державі ще так не привикли
Зустрічати в райцентрі великих поетів
Оголошую всім! І питаю: «Прийдете?»
Виявляється, що і питати не треба,
Бо поезія, наче окрема планета,
Яка має і землю свою й своє небо.А на небі тут сонце іскристе, як серце,
Де укладено строфи – рядки за рядками,
Наче дивом чарує всіх, тішить усе це.А сонети його – наче з Тязева¹ квіти –
Буде слово цвісти золотими квітками,
Дорошенко в Рожнятові – як не радіти!2.
Він заходить у зал у козачій поставі,
Зустрічаю його, тисну руку козачу,
Наче сяйво зорі, так освітлює слава
Його велич і дух, добру душу гарячу.Першу тут він мою презентуючи книжку,
Із Добрянським пісні дарував цьому залу,
А пісні і вірші так багато сказали,
Розхвильовані всі, навіть тиша принишкла.Захотілося з ним зустрічатися знову –
Хай любов’ю й добром наші будні засіє,
Як поет серед нас, все навколо світліє.А сьогодні до нас він прийшов на розмову
Як орач і сіяч поетичної ниви –
Дорошенко в Рожнятові – люди щасливі!
---
1. Тязів – рідне село поета.
3.
Він читає вірші, він читає сонети,
Він іде навпрошки в наші думи і долі,
У оркестрі цих слів, в поетичній будові
Постає дорогий, милий образ поета.Молодіє душа у розмаї емоцій,
Квітне радістю мить, що застигла між нами,
Мов карпатська ріка тай поміж валунами
Гарно іскрами грає на кожному кроці.Я його відкривав по-новому для себе,
Так у горах колись відкривав я вершини,
І тоді зрозумів, як тут близько до неба.Нині теж до небес дуже-дуже ми близько.
Як це добре, така є між нами людина –
Зал встає і поету вклоняється низько.28 лютого 2012 року.
ОЛЬВІЯ
(малий вінок сонетів)
1.
Дух грецької колонії в санскриті
Витає між руїн і досі ще не згас,
Шліфований старанно, як алмаз,
Тут навіть камінь вміє говорити.Відоме й невідоме поміж нас
Неначе з непрочитаної книги,
Неначе із віків пливуть квадриги,
Неначе розмикає рамки час.На березі Гіпаніса¹ стояла
Держава-місто з назвою Щаслива,
Але нещастя вбило, наче жала.Багатства, злота прагли племена,
Хотіли грецького покуштувать вина –
І в серце Ольвії вп’ялася стріл ворожих злива.2.
Дух грецької колонії в санскриті
Я прочитати повністю не встиг,
Неначе із минулого листи –
Тисячолітні черепки і плити.Усе мовчить, хоч вміло говорити –
Повиривали готи язики,
У письменах зотліли сторінки,
А в під землею в амфорах вино і жито.Тут все боги оберігають ревно й нас –
Бог Аполлон, Афіна і Кібела,
За ерою нашарувалась ера –Усе збагнеш, лише у склеп зайди.
О Ольвіє, твій позір молодий
Витає між руїн і розтинає час.3.
Витає між руїн і розтинає час
У ореолі чести, духу й слави,
Фата чи привид древньої держави,
Мов каравела в морі чи баркас.Амфітеатру почорнілі лави
Десь у віках, як місто, в глибині,
Музей під небом. Й книги кам’яні
Виносить з книгозбірні дух лукавий.Як велемовно прагне все тут жити,
Хоча і міста тут давно нема,
Докопуюсь до істини дарма.По вуличці вузькій ідем на площу,
Неначе розсуваєм часу товщу –
Тут навіть камінь вміє говорити.4.
Тут навіть камінь вміє говорити,
Чутливі наші душі, наче ртуть,
У грот до усипальниці ведуть
Великі сходи тесані із плити.Ні звуку. Нічичирк. Із тиші тиш,
Розбудять грот слова екскурсовода,
Листочок яблуні видніється на сходах,
Чого, чого ти, Ольвіє, мовчиш.Мені здалось: тут зупинився час,
Застигли поміж стін холодні роки,
Хтось береже цю таїну глибоку.А ми прийшли, а ми тут тільки гості,
Сивіє з горя камінь на помості,
Шліфований старанно, як алмаз.5.
Тисячолітні черепки і плити
Сьогодні розгортаю із золи,
Усе би розказали, як могли б –
Хоч камінь теж уміє говорити.Залите сонцем і землею вкрите
Прадавнє місто сотні років спить,
А може, лиш дрімає й кожну мить,
Немов людина, зможе розбудитись.Із сулії налиє хтось вина –
Вино на нас чекає в темних гротах,
Минувшини відчуєм темний дотик,Ми зрозумієм, що не має дна
Криниця літ, легендами сповита.6.
Відоме й невідоме поміж нас
Розгорнеться, неначе сині хвилі,
А береги південні сонцекрилі,
Неначе в морі золотий баркас.То лиш здалось, що зупинився час
І хтось іде із нами на розмову –
Вергілій чи Плутарх сивоголовий,
Розпитує когось – мене чи вас?Стояло місто, як гніздо пташине,
З якого птиця в синє небо лине
І піднімає місто в висоту,Здалось, що на руїнах я росту,
У місті Шастя я сягаю неба,
А вулицями ходить вільно Геба.
ОЧАКІВСЬКІ СОНЕТИ
(малий вінок сонетів)
1.
Високий день, високі сонце й небо,
Глибінь морська і глибина віків,
Сонети із віршованих рядків
Сплітаю я, Очакове, для тебе.Тут лишнього видумувать не треба –
Наповнені всі змістом сторінки,
В звитязі й славі світяться зірки,
Й прийдешні дні, як солов’їний щебет.На березі морському я стою,
І чайки розуміють річ мою,
Вкраїнську море розуміє мову.Очакове, з тобою стрівсь я знову,
Мене тут тішить кожен хвилі рух,
І пісня моря мій чарує слух.2.
І пісня моря мій чарує слух,
Й корвети, що на обрії морському,
Закономірні й не випадкові
І зустрічі під сонцем й сонця круг.А кожен день тут твориться з любові
Отих, що тут жили і тут живуть,
Задивлені в освітлену майбуть,
Як сонце через хмарища грозові.Відчиню у минуле я вікно,
Неначе я морське побачу дно,
Віночок таємниць собі відкрию.Потону я у роздумах по шию,
Я з морем поєднав тут кожен крок
І зрозумів минулого урок.3.
І зрозумів минулого урок,
Мене рентгеном освітили дати,
Очаків, як солдат, умів стояти
Й назад не відступати ні на крок.Від інших абстрагуюся думок,
Щоби характер моря зрозуміти,
Немов людський характер в чарах літа,
Вдихнути в душу хвиль і неба шовк.За днями в далеч мчаться нові дні,
І мчить Суворов на стрімкім коні,
Щоб в ранах увінчати перемогу.На березі морському – древнє місто,
Немов газдиня з древнім духом й змістом
Присіла на камінні й миє ноги.4.
Присіла на камінні й миє ноги –
Богиня Афродіта вийшла з хвиль,
Мов на долоні, за десятки миль
Вервечка кораблів нам курсі строгім.Неначе хвилі розмовляють з Богом,
Тут Божий глас і Божі небеса,
І кожен тут повірить в чудеса –
Поєднання небесного й земного.І кожного отут дивує Див,
І кожного русалки причарують,
А дітлахи на березі муруютьПалаци із піску, вали і вежі.
Здається, хтось за нами з моря стежить –
Недремне око дивиться з води.5.
Недремне око дивиться з води,
Промацує тут кожен клаптик с уші,
Освітлює серця і наші душі
І додає думкам новітніх див.По Чорноморській я косі ходив
І запливав думками у ті роки,
Коли людина тут зробила перші кроки,
А кроки ті буремний час розмив.На Табірній косі не табори
І не солдатські шатра під зірками,
Тут рай земний блаженної пориІ бази відпочинку з квітниками,
В обіймах моря піскова коса –
Тут все чарівне, навіть небеса.6.
Тут все чарівне, навіть небеса,
І острів Березань також чарівний,
Вам тут морська зустрінеться царівна,
Красу якої ще ніхто не описав.Лягає стежка через море рівна,
Якою сонце ув Очаків йде,
За ручку день новий до нас веде
І золоті мазки кладе на стінах.В порту зустріти ранок вийшло місто –
Так, як колись – чи років сто, чи двісті,
Нова епоха і новий мотив.Благословенний Божий край святий,
Що тішить нас красою і веселить,
Бо ми отут і гості, й новосели.2 серпня 2013 року.
СОНЕТИ МИНУЛОГО РОКУ
ЗИМОВИЙ СОНЕТ
У рукавичці білій снігу
Малі горобчики зимують,
А я в село карпатське їхав,
Яке сьогодні колядує.Яке сьогодні аж до рання
З вертепом до Христа мандрує,
Земля і небо празникують,
Землі й небес святе єднання.Неначе я багато років
Не бачив ще такого дійства,
І важко це переповісти.Отак від хати і до хати
Даруй же, Боже, благодати,
Життєйських благ, небес високих.
ВЕСНЯНИЙ СОНЕТ
Курчата розвеснілих стріх
Вапно зими взялись клювати,
Краплини розбудили сніг
І він побіг струмком від хати.Я навіть стриматись не міг,
Щоби сонет не написати.
На душу ніжний промінь ліг,
Мов кіт на призьбу біля хати.А я пригадую, як мати
Раділа березню завжди,
І смак криничної води
Ще довго буду пам’ятати.В відрі води відбилось небо
І море сонця. Що ще треба?
ЛІТНІЙ СОНЕТ
У Погарі¹, де я збирав
Гарячі, наче грань, суниці,
Блукає червень поміж трав –
Здається, що дитинство сниться.Берізки вітерець листав,
Немов зелені книги літа,
Тоді уперше я помітив,
Що я із літом виростав.Який я був! Яким я став! –
Розкажуть ялівці на Містках²,
Все нагадаю, що забув,Стежками літа піду далі,
Велике сонце, наче таріль,
А ліс такий… такий, як був.---
1. Погар – гора біля села Кропивник
2. Містки – урочище в лісі
ОСІННІЙ СОНЕТ
Приїхав в гори я із міста,
А в горах осінь падолиста,
У горах, наче в іншім світі,
Інакше навіть сонце світить.Свої чарівність має сіті –
Полонить і зупинить: «Стій!
Ти осені поет. Ти мій!»
Усе, неначе на політті –Свербиус, верес, деревій,
Іще гудуть осінні бджоли,
Схилили гори сиві чола,
А поле тче рядна сувій.Прийшла пора давати звіт –
Змінились люди й цілий світ.22 грудня 2011 року.
ЕПІЛОГ
У добрий час закінчуючи книгу,
Перо убік відставила рука,
Неначе я розбив мовчання кригу –
Й у вільний плин пустилася ріка.Нехай цвітуть сади Семіраміди
У сонячних долинах сторінок,
Де за весною знов надходить літо,
І тішать зір і слух плоди думок.А я під вишнею травневою присяду
І на руці відчую тінь бджоли,
І зрозумію: світ тісний, малий,Наш білий світ, де я злітав і падав,
Як пташеня, що вчилося літати,
Я пишучи сонети, став крилатим.22 березня 2012 року
