Жінка-УКРАЇНКА

Микита Мисник народився у Чернігові в 1994 році. Після закінчення школи № 20 вступив на філологічний факультет Ніжинського державного університету імені М. Гоголя, де вивчає українську та англійську філологію. Студент четвертого курсу. У колі захоплень — поезія, графіка, музика.  

* * *

Чи бувала ти над світами? 
Цього я не знаю. 
Тримаю тебе так тендітно,
Подих завмирає. 

Чи ти чула що-небудь про спину?
Дозволь розказати.
Малюю уздовж лінії,
Руки віднімає.

Чотири чи п’ять? — 
Питаю про струни.
Твій стан — наче скрипка,
Дозволь же заграти! 

На першій струні — 
Ритм серця буде.
Наспівую твою пісню,
Дивний сон осягаю. 

Купаюсь в очах твоїх,
П’яний захлинаюсь.
Покірно на дно йду,
У тобі помираю…

Струна друга грає,
З лав смерті вертає.
Долиною тихесенько 
Молитва лунає. 

Тиша смерті холодом 
Дихає в тил.
Твоя свічка все ще
За мене палає.                                                      

Не загасне кохання,
Не розірвуть струну,
Хай диявол об світло                                         
Пазурі зточить. 

Тихо грають четверта 
Й третя струни,
Точно знаю, ти — 
Посланниця з неба.

Esse guam videri!                                                                                            

Я вірю в те, що сховали 
всередину нас,
Пронесли світами, палати 
віддали наказ…
Кричати, кидатись із долею                                     
в бій,
З поспіхом бігти в напрямку                                    
мрій!                                                    

Вгору, через сніги, ноги в 
заметах грузнуть,
Але це — те, через що ми маєм 
успіх,
З поспіхом рушивши, діставши 
меч із серця,
ти ретельно відчуватимеш
what am I made of?

Тернистий шлях та перепон багато…
Це ти?! На колінах?! Ноги натерли взуття? 
Хапайся за руку, понесу на плечах! 
Прошепчу: «Esse guam videri!»
І виграє молодість в досвіду,
сховається бруд у шпарини,
а я гордо піду по дорозі,
несучи тебе на плечах. 

* * *

Щойно пробудились,
а ще й світанку не бачили.
Не жили сини, не кохались.
Босими ногами по ній, безкраїй,
роси не збирали. 
Не ніс вороний по ниві широкій,
буйний вітер чорні кучері
над ланами не пестив. 
А вже де літа їх, вогнянії,
хіба в Бога спитаєш…
Летить мрія голубом у полі,
Ярило сідає,
а її ворон чорний кігтями
в небі роздирає.
Не хочеться поля кров’ю 
вкривати,
а тим більше на коліна 
перед ворогом ставати…
Збирається нишком козак
мандрувати,
хай мати не знає, 
як бандура грає…