Жінка-УКРАЇНКА

* * *

День осінній спіткнувся – і тане;
я на нього, як в'язень, дивлюсь.
Осипається листя останнє
із дерев, і так сумно чомусь.

Може, ця самота завелика?
Може, зрушиться – і промине?..
Проступають крізь час дивні лики,
їхні погляди гріють мене.

І я вчуся нести день осінній
і крізь зиму вже чути весну –
ту, яка щонайкраще насіння
відбере – й кине в землю масну…

    Осіннє сонцестояння

*
Омий із рук, омий з душі, –
в осінньому сонцестоянні
так грізно блискають мечі –
ні, не останні, не останні.
І знову слів брудний потік
та очі, втуплені в лампаду,
і вже не вирватись повік
до крижаного водоспаду.
І вже не стати на траву,
що будить древній голос крові, –
летить над світом Вельзевул,
чіпляє зорі паперові.

*
Іще не час відкрити і відкритись, –
із нуртів, пошрамованих і злих,
на вогнищах проклять – дереворити,
яким уже ні жертв, ані молитв
не треба.
Варвар стишиться й притихне,
руїнницький інстинкт свій захова,
а в Ноєвім човні – пробите днище,
а понад світом – стронцієвий вал.
Кого він – першим? А кого він – другим?
Огненну річку треба перейти, –
а, може, спершу – відшукати друга,
з яким у безвість легко ступиш ти?

* * *

Скільки наївної віри й любові
в серці жило – і лишилося в слові;
скільки зухвалого лету-невтриму –
іскри його до останку нестиму.

Молодість так безоглядно промчала –
щось я сказала, про щось промовчала…
Світ цей жорстокий, жорстокі в нім люди, –
Бог усе бачив, і знає, й розсудить.

…Білу перину зима світу стелить –
дзенькають гроші, відлунюють гасла…
А при мені – паперовий ангелик
та ще триколірна кішка Вухаська.

Балта
(цикл)

*
Столичні ритми голосні,
прощальні осені пісні,
холодні посвисти борею.

Осінній день, осінній шум,
а я лечу, а я спішу
на зустріч з юністю своєю.

Де понад річкою хмарки,
де Балта слухає віки
й нового часу чути кроки, –

там перші вірші-журавлі,
й кохання першого жалі,
і педучилища уроки.

А літ химерна течія, –
тож здрастуй, юносте моя,
моя далека альма-мати.

Твій пам’ятаю заповіт –
любов’ю будувати світ,
добро у душах засівати.

Очей дитячих чистота, –
у них майбутнє вироста,
терпінням вчителя полите.

Є слова рідного розмай,
і наш благословенний край.
А я поет – я теж учитель.

Рубці від ран, років карби,
та знову – запал боротьби,
душа відкрита, без забрала.

Осінніх дзвонів голоси, –
не зрадиш і не продаси
дороги, що судьбою стала.

*
Балта – далека луна.
Не озираюсь, та чути і чути.
Перша моя чужина,
що не лишила у серці осмути.

Балта – дитинячий крок, –
перед, чи над, а чи за небокраєм.
Перший мій вірш, ніби зойк, –
передчуття усього, що чекає.

Парк, річка і каланча.
Воля студентська і супчик з нічого.
Балта – країна дівчат.
Кожна чекає коханого свого.

Духу авітаміноз.
Перша полеміка-сварка з добою…
Балта – чудний симбіоз
грому і тиші, прогресу й застою.

Аж захлинався баян,
і безконеччя ловили знамена…
Балта – це юність моя
і, як всі юності, – благословенна.

*
За списками ти – Чечельницька.
Тебе поважає історик.
Твоя перешита спідниця
іще ні про що не говорить.

Ти тільки різкіша, ніж інші,
коли треба стати «за правду»…
В тобі вже брунькуються вірші,
та ти весняного обряду
ще хмелем захмелена. Й серця
стихія не знає припону.
Ламається, але не гнеться
твій дух вогняного закону.
Зухвала? гордлива? чи сильна,
що вибір зробила і – знає?
Доба була нестерильна
і не воздавала раєм.

Розвіяно, стерто і змито
ті обриси, контури, тіні.
Зосталось тепло, як мито
душі у цвітінні.

*
Опали горіхи, і тиша
на вулички балтські лягла.
І виїхали євреї,
в яких я тоді жила.
Чи вмерли. Зосталася груша,
дала мені кілька грушок
і мовби зітхнула: «Даруй нам
цей, часу старого, душок».
І довго собака гавкав
на крок непоспішний мій…
О, як відгоріло багато
звідтоді зірок і надій!
Зосталося там, на споді,
де тільки початки – без ран:
студентських свобод клейноди
і міста чужого капкан.
У казці ще був Телесик,
і я йому хліб пекла…
Та це уже не для преси,
бо я геть зелена була.

Потік

*
У келію, в печеру, в самоту
внесеш листок душі,
 прогорнеш тіні,
що вже вляглись, і в світла мерехтінні
побачиш над собою висоту;
прохромлюють її метеорити, –
листок душі – поміж світами грань…
Та що ти годна, путами змагань
обснована в земному лабіринті?
Лише почути той далекий клич,
лиш засвітитись в мить свою останню –
і завершити ритуальний танець
поміж зірок – недогорілих свіч?

*
Ця любов – як живодайний дощ
у пустелі самоти й одчаю.
Серед цих облич, будинків, площ
я тебе навічно відпускаю.

Ця любов – клич молодих світів
у мою розбурхану годину;
як ти мені світло відболів,
як переорав мене глибинно.

Ця любов – як благовість гнізда
в довгому, тяжкому перельоті, –
і зігріє, й сил душі додасть,
і зітхання наші позолотить.

*
Маленькі екзальтовані поетки,
які кричать про віру та любов,
і слід – немов відбиток трафаретки,
і птах, що в тайну осені зайшов;
і ця пахуча, ця багряна хвиля,
й тремтячий ореол софійських бань,
і серця тиша – як найвища милість,
коли позаду гіркота ридань;
і жовтий лист – по той бік рубікону,
і днів стрімка, холодна течія,
і промінь, що висвітлює ікону,
аби її вже не минула я…

* * *

Немирів був ближче, та я подалася у Балту.
Євреї, цигани, мого педучилища глас.
І долі найперші випроби, і часу набати…
Школярикам свічечку серця я вносила в клас.

Сюжети студентські, де часом в історії мулько;
на домрі побринькай (Огінський – це не для забав)…
А Кодима-річка текла, і крутились танцюльки,
і вперше мене тоді Алік рудий цілував.

Але відцвіла в баби Каті рожева примула;
дитина села – я вернулась у світ його див…
(Зоря вже дала мені знак, та я ще не збагнула).
І Бог – Буг Південний – за хвилею хвилю гонив.

 

* * *

Лети й лети!
Це ж те, що статись мало…
                 Є.Плужник

Забути все. Зітерти. Перепрати.
Замурувати в не проглядь густу.
Лишити тільки неба висоту
і подив перед нею.
                               Сурогати
не живлять, хоч лукавимо собі,
що – пе́рвісно, і щиро, й гонорово…

Немов дитя, убите в лоні, – Слово
криваву борозну в твоїй судьбі
проводить,
                і ти мусиш вибирати –
фальшиву тишу, де нема надій,
чи вибух сфер-орбіт, де грім-палій
значи́ть-карбує великодні дати…

* * *

«…Гроші, гроші – оце мені авторитет.
Грішми встелена стежка до раю.
Що? Поетка? Пописуєте до газет?
Я давно ні книжок, ні газет не читаю.
І не треба мені сентиментів смішних
Про історію, честь і культуру…
Я занадто сучасний, мадам. Я із тих,
Що за гроші здирають шкуру…»

* * *

Нові вітрила, та вітри – старі
(в них за плечима вишколи надійні),
і замість охоронців – картярі,
що відають, почім корови дійні.
Поставлено на сірого клопа,
а сіра маса вже роти розкрила;
чимдужки поспішає шантрапа:
а що, як схарапудяться вітрила?..
…Зімкнуться води, і той острів-рай
тобі ще встигне крикнути: «Прощай!
Діждись – бо він уже іде – месії!..»
Й тоді, як біла хмара відпливе
і розіб'ється дзеркало криве, –
що прочитаєш ти в очах Марії?

* * *

Не май образ на світ цей,
бо він такий, як є:
бере тебе за свідка,
а грає за своє.

Тобі наобіцяє
і слави, і щедрот;
і видасться: йдеш раєм, –
а ти… летиш на дзот!..

А часом – небо чорне,
й не вирватись з облав…

Та скільки ж втіх для тебе
цей світ приготував!

* * *

Обминути вічні клопоти-загреби
І пожити – трішки-трішечки! – для себе…
Трішки-трішечки пташиною побути –
Без провини перед світом і покути.
Політати, порадіти, поспівати,
Дивну жінку у собі пошанувати;
Жінку, що обрала волю-самотину,
А в душі носила сплакану дитину

* * *

День листопадовий – ні радість, ні печаль
Його не сколихнули. Й слава Богу.
Ця тиша тиш, як голуба вуаль,
Сховала мою душу, горду й строгу.
Чекалось на дзвінок… А може, й ні.
Навіщо тишу зрушувати, жінко?
Минули феєрверки весняні,
Вкриває осінь небеса барвінком.

Чоколівка

Сідає літак у Жулянах. Світає.
Онучок мій спить і у сні
Свої рученята розкинув – літає
Й росте – помагати мені.
Цей день, як і всі, чорно-білим розшито,
Вдягаю вериги свої,
І дивиться кішка ревниво – коли-то
Уже погодую її?!

* * *

«Характер – це доля», – сказав мені він.
Мовляв, ти, голубко, повчися у мене:
Гнучкий, делікатний, лояльний до змін
Й під патріотичне тулюся знамено.
І знаю, де зиск, а де вигідне тло,
Де треба обачно стулити свій писок…
А принципи й гонор, голубко, – це зло;
Простіше, простіше на світ цей дивися…
………………………………………………………….
Немруща й страшна філософія лиса –
Супроти святого: «За правду борися!..»
Утрімо ж сльозу і під музику браву
Воздаймо гурточком усім лисам славу.

* * *

причастя без сповіді гріх
ти боїшся сповіді
забагато продано святого
(стільки всього по закапелках душі)
а причаститися хочеш
нині всі причащаються
незалежністю гордістю
багатством України
ти знаєш як зробити
треба вирватися вперед
а коли той хто позаду
почне говорити про гріх
ти йому кинеш зневажливо
у тобі промовляє заздрість

Дидактика

Вірші – немовби бетонні каркаси, –
Виски елітні для темної маси,
Епіка самозакоханих дядь…
Днів непроглядь.

Де сурмачі? Дзвонарі де, еліто?
Кіньми чужинськими стоптане жито.
Спокій високий і дна каламуть…
Знов розіпнуть.

Бродять по душах смерчі – від одчаю,
Це вже вино із нового врожаю…
Але дорогу знов Слово зачне –
Те, вогняне!!.

* * *

Я весні дорікнула: – Така ти сумна,
легко впали твої всі колоси… –
І наклала на мене покуту весна,
бо терпіння, сказала, підносить.
Я в терпіння вгорнула свої ночі й дні
і весні посилаю памфлети.
А хтось квітку малює мені на вікні,
білу квітку з чужої планети.

* * *

Душе, науку прийми.
Душе, в цім часі тривожному
ще з однієї зими
вийдемо ми переможцями.
Хай буде зим цих до ста –
в праці, із радістю й вірою,
і всепрощенні вуста
перед дорогою білою…

* * *

Проблем льодовики і жорна днів…
Та треба дочок втримати й синів,
та треба зберегти священні дати,
та треба онучатам небо дати –
хай моляться закохано йому,
хай розривають крильми чорну тьму
і виспівають – сильні й гонорові –
своїй святій землі псалом любові…

* * *

Тільки б серце відважне,
тільки б слова алмаз;
пташка стежку покаже,
нас звільнить від образ.
Палімпсести вогнисті
поміж днів-чужаків –
наші помисли чисті,
наш стоправедний гнів.

Гендер

…Трошки сиділа на троні,
Трошки збирала пляшки;
То ти – злодійка в законі,
То – тихий схимник в поклоні,
То – грім над плесом ріки.
Час тебе теше і теше,
Стружки із кров'ю летять,
І стає серця все менше, –
А хтось догідливо бреше,
Ніби в тім є благодать.

* * *

Вже господиня-осінь
сушить свої оксамити,
а моє серце просить
мати тебе… і любити.
Нащо любити? В світі
мало любов’ю зарадиш:
знову сіпнуться сіті,
зойкнуть мої зорепади…
Але в листочку жовтім,
що стрепенувся востаннє,
частка моєї плоті
пада на землю і тане.
В леті отім прощальнім –
радість відкритої тайни:
тільки в любові щастя,
суть наша і життєдайність.
Серце з грудей виймаю –
аж палахтять оксамити:
осене, не нарікаю,
тільки ж дозволь… долюбити…

* * *

Сідає сонце, небо золотить,
рве вітер листя із тополь високих,
пришкулив місяць більмувате око,
трава заходить в сутінь і тремтить.
Блаженство, розкіш, рай… Немає слів,
аби означили цю мить спокою…
І тільки лунко – голос над водою:
чи з цього світу – чи вже з ТИХ світів?!

***

…Як вони швидко пробігли, роки!
Десь по дорогах, а десь навпрошки.
Нива моя хилить жовте колосся –
Найголовніше вже все відбулося.

Але попереду ще – далина,
Та далина, що пекуча й хмільна;
В ній пошаную світання, й смеркання,
Й зірку, яка заспіває остання.

В ній пошаную людську доброту
Й радість зела весняного: «Росту!..»
Негаласливого серця чесноти
Й очі, які будуть завше – навпроти.

Як вони швидко пробігли, роки!
Овид вібрує зітханням важким, –
Та, хоч пастки вже наставила осінь,
Серцю ще тепло і світла ще досить:
…Попри жалі, попри скрегіт епохи –
Спрага любити не менша нітрохи.

Осінь

Цей ранній смерк, і запах листу прілого,
Й багряно-жовте буйство кольорів…
А ти ішла – й спинилася над прірвою,
Й ніхто тебе гукнути не посмів.
А ти в глибоку вічність задивилася –
Вона така зваблива і страшна…
І тихий пошум, і грімливі вихори,
Й спасенна та важка самотина.

* * *

Стоять твої дні, мов скульптури Родена,
Луна довкіл них ворохобна, тружденна, –
Під небом високим, у світі чуднім…
Що мусила ти зрозуміти у нім?

Стоять твої дні і чекають на прощу,
А зорі розхристану душу полощуть,
І голос крізь товщу віків доліта,
І в'яжеться нитка – таки золота.

А світ? Знов про нього нічого не знаєш,
Немовби життя не своє проживаєш, –
Та сонечко зблискує в далечині…
Як світла форпости, стоять твої дні.