Жінка-УКРАЇНКА

* * *

Полокали гори зливами собі коліна, а червень зливав з цебра на їхні голови та й дужі плечі. Прохолода… Зачерпнути би її та для днини втримати, а то ранок поливає-поливає, та полудень не дуже того і боїться. Стрімким плаєм, накриваючи голову курткою, тікав від негоди до нитки змоклий чоловік. Його важке дихання палицею впиралося в каміння, вистукувало по стежці. Ах-хех… Ну і гроза… І треба ж було саме тепер в дорогу вибратися! Ця раптівка застала на півдорозі, викупала та виполоскала вже так, що прикривайся тою курткою  чи не прикривайся ― на одне вийде. Шум дощу перебивав шум потоку, що тепер ще більше збурився, став бистрий та гоноровий. Дмитро подивився вниз: може би то попереками, через потік перейти, а не п’їланитися такої негоди під берег? А чого? Так швидше, та і до потоку стежка, як не дивно, кам’яниста, не таке місиво. Спускається, ось ще трохи… Ну нічо собі! Така гроза розшумілася, що світа Божого не видно, а  якась молодичка чи то дівчина сидить собі на камені, ніби й ні при чому, і голову миє. Довге і чорне волосся хиталося водою, як дивні водорості, а каплі раптівки скочувалися щоками і плечами. А ти, дурний, чого зазираєш? Тікай звідси, не бачиш, яка негода? Вернувся назад і таки пішов під берег: сам не розумів чого, але таки побоювався розминатися з цією дивною жінкою.

Коли нарешті опинився в братовій хаті, переодягнувся в сухе, а братова вже накривала стіл, як для найдорожчих гостей.

― Ой братчику, це сипле ― не питає. А ти єк у таку маґуру з хати вибравси?

― Та в нас взагалі на дощ не збиралоси. Отік хмарилося крішку, але хто би до того призирав. Вихожу з автобуса ― а у вас таки хмарно. Лиш гук минаю ― мене дощ єк спереже ― я аж не спамнітавси. Огій..

Бесіда  спочатку була тиха та спокійна, але чимраз веселішою робилося: Калинине ягідне вино за столом замість доброї ватри гріти починає. Давно не бачилися брати, бо відколи порозбігалися по різних селах  ― хіба у свято храмове один до одного приходять.

― Я тобі зараз таке вповім, Іва’… Ші-сми такого не видів, направду тобі кажу: минаю потік тий впало мені на гадку попереками піти, бо  хіба дідько годен в цей бериг та ші такої погоди видертиси. За шо я казав? А.. Ну, спускаюси д’потокови, а там йкас паня голову полоче. Грім аж трісе горами, злива така, що в землю втоптати може не то шо, а їй хоть би шо…

― А хоть убрана?

― Дурний ти, сараку, кілько треба: або я призирав? Вна так розстелила чупер на камени, ніби направду відьма          йкас..

― А д’собі не гулила? Митрику-Митрику, ходи, злий на плечі… Ха-хах..

― Просила за тобов переказати, ти їй май бирше пасуїш.

― Ти дивиси, аби фаливси комус своїм притрафунком, русалки-русалками, а наші першим ділом запитают, шо доброго пив перед тим.

― Та я тобі говорю… Чисті чуда… Тажи дурне: грім гуркотит, а вна у воді сидит… Кіно..

* * *

Стара хата дивилася на Ванду, немов рідна бабуся, що спрагла чекання і тепер ніяк на внучку надивитися не може. Тепер Ванда тут житиме: прабабчин спадок. Тільки ось чи звикне: ніколи досі вона не була в горах, не те щоб жити. Але тіснитися в одному домі з батьками, братом і його сім’єю теж не особливо хотілося. Місцеві зразу спитали, чи не страшно тут самій жити буде. А чого страшно має бути? Ніби тут не такі самі люди, як деінде. Треба би в магазин навідатися, пора вже і обживатися помаленьку. А небо вже чисте-чисте і сонцем сипле так щедро, ніби зливи і зовсім не було. Трава після дощу ніби дише, здається, що навіть її подих чути. Черешенька? М-м, стигла. Смачно як… Прадідик був хорошим садівником, умів вибирати сорти.

В магазині відчула на собі пильний чужий погляд. Повернулася ― і справді: якийсь чоловік напідпитку розглядає її так, що аж рота відкрив. Це помітив другий, сказав цьому щось на вухо і відвів набік. То, може, це мав на увазі вуйко Василь, коли питав, чи мені не страшно? Хай спочатку спробують наблизитися, збоченці такі, а тоді вже і дізнаються, що в мене розряд по стрільбі й жартувати з ними явно не збираюся. Витріщається так, ніби я в комбінації в магазин прийшла, або до нього додому. Не дай Бог це чудо десь в сусідстві живе. Для нього не дай Бог.

* * *

― Митре! Таже ти молодиці зроду не видів ци їка біда тебе найшла?

― А я шо?

― А дійсно, шо він… А поправді кажи: вдалася наша Полячка?

― Хто??

― Ну Ванда. Вна так дивно називаїси, шо її в селі Полячкою прозвали. Це Гафії Глібічкової превнука, та їй хату заповіла.

― У неї не лиш імнє дивне…

― А ти ші до чого придививси?

― Смійси-не смійси, Іва’, але вна і є та русалка, шо зраня в потоці чюпер полокала.

― Вже хоть втішний будеш, шо не білочка ті присіла серед дороги, а таки шос видів. А то я вже сам лиш думав, де таке зілє добре продают, шо після него русалки по дорозі здибаютси.

― Дуже смішно…

― Хах.. Та є трохи.. Х-ха… Слухай, Ми’.. А в гриби нам би не махнути завтра, шо ти кажеш? Тобі і так додому не спішно, шо нє?

― Спішно-не спішно, але пішов би, ти знаєш…

― То йдемо… Цего року такі гриби кинулиси, шєпка ― шо миска, я тобі кажу.

* * *

Пахне ялицею досвіток, свіжо так пахне… І знову, як після зливи, дихає трава і земля, і знову листя чи то в дощівці, чи то в росі. Ліс говорив з Вандою то кроною, то гілочкою, то шептав листочком, а дівчина уважно слухала і навкруги роззиралася. Грибів повний кошик. Можна і додому вертатися, але ж не хочеться. Ліс не пускає. Цікаво, чи відчувають так само гостро і зачудувано цей ліс місцеві, ті, що виросли в ньому, а чи тільки чужому оку дається така краса, а своє до всього звикає та й не приглядається особливо… Папороть… Зробити б собі вінок з неї, он яка лапата. Можна й цвітку біленьку вплести. Гарний вийшов… Кошик з грибами поставила поруч, а сама сиділа просто на галявині, підібгавши ноги, і з-під вінка, який трохи заступав очі, сама не знаючи на кого, ворожила на ромашці: любить-не любить. Таки не відпускає ранок додому з лісу, що тут поробиш? Раптом за спиною почувся хрускіт галузок а за ними фраза:

― І тут … русалка…

Ванда схопилася, мов наполохана сарна, і уважно розглядала двох чоловіків, що наближалися до неї. Одного бачила в селі, точно місцевий, а той другий….. та це ж той, що тоді в магазині дивився на неї, як на гуманоїда в супі.

― Вибачєйти йму, пані, він крішку недовижєї. Ходи суда, грибнику, не пужій дівчєт.

Ванда спантеличено кліпала очима, так само поводив себе і «грибник»: мовчав. Але явно не збирався іти.

― Ти собі єк хочеш, а я д’хаті. Пані, єк він ме зачіпатися, кричіт, я недалеко.

Ванда так само спантеличено слухала не то погрозу, не то жарт і явно не розуміла, що тут відбувається.

― У вас вже голова висохла? ― спитав у Ванди.

― Не зрозуміла…

― Ну, ви коли вмивалиси, то я вас видів.

― Що??

Такого нахабства дівчина не чекала: то він  ще і у вікна підглядає за нею, а тепер так просто в цьому зізнається. Подумати тільки!

― І давно ви в мене під вікнами на вахті?

― Та чо під вікнами? Ви в потоці голову мили, а я тогди дорогов ішов тий видів.

― А-а, а я подумала…

Ванда трохи розгубилася, її злість помалу відходила і голос м’ягшав.

― Та я вже вижу, пані, шо ви подумали. А ви грози не боїтеси?

― А мала би?

― Ну єк вам сказати…

― Ну так і скажіть.

― Коли так лускає.. .У воді сидіти ― то може зле скінчитиси.

― Цій моїй звичці всі дивуються, але я справді ні блискавок, ні грому не боюся: на самого Іллі родилася, в громове свято, і тоді такі громи були… Люблю я грозу, і вона мене любить та й нічого мені не зробить.

― Приручили ви її. Єк медведицю…

― Може, ― всміхнулася.

― А ви тут довго будете?

― Не знаю… Поки що до зими поживу, хату в порядок приведу, а там побачимо.

― Купили хату?

― Майже. Іти мені треба, а то сонце вже високо.

― А ви ліс так само, як і грозу ― приручили?

― Тобто?

― Заблудитиси не боїтеси?

― А я нічого не боюся, ― смішком сипнула та й зникла за деревами з грибами та й свіжим вінком на голові. Точно русалка…

* * *

― А я тобі молочка принесла, Іваночко.

― Дякую вам, але я не Іваночка.

― Агій на біду.. Єк то вери запамнітати єк тебе на мнє?

― Ванда, Ванда… То польське ім’я, у нас так і не називають. То моя бабуся в честь своєї подружки-полячки так мене назвала. Але якщо хочете, то можете Іванкою називати, як вам запам’ятати легше буде.

― Тобі Іванка таки ліпше пасує, по правді тобі кажу. Ти знаєш шо, дитинко, я тобі шос скажу, але ти не лютьси на мене, най буде?

― Та не маю я чого на вас лютитися. Кажіть все як є, ображатися не буду.

― Ти ші молода, житя цего не виділа і не знаєш. А гірского ― тим бирше. Тут кєшко, дитино, і кєшко не лиш з роботов. Єк таке молоденьке тий файне само в хаті жиє, а сусіди далеко, не одно дурне посігати буде. Ну ти розумієш, про шо я кажу, ци ні?

― Розумію, але я того не боюся. Я за себе постояти можу, хоч і така мала, як ви кажете.

― Я таки би тобі радила, аби ти собі тут чоловіка йкогос шукала, бо сама в горах пропадеш. Я тобі зле не кажу. Та хоть би той Митро, Івася Коцишиного брат. Та він за тобов так зазирає, шо хіба сліпий би не додивився, шо єму на гадці. А він порєдний, неженатий, їго брат у нас у селі в зітях, а Митрик у  сусідному жиє. Такий ґазда, шо аж. Я колито прихожу д’Калині, а той братьови про їкус русалку в лісі говорит. Я шос отік прислухалася, а то такі про тебе.

Тепер вже Ванда зрозуміла, що то за ґазда такий розглядав її. Він чоловік симпатичний, але що їй до того.. Хай собі буде симпатичний, а Ванда шукати не збирається нікого. Ще чого? Це хіба гриби в лісі або малина, щоби шукати? Котрий її має бути, сам знайдеться. Значить його звати Дмитро…

― Вуйно Маріко, я вас рогаликами пригощу. Такі смачні вдалися, ану скуштуймо. І чайок на травах, чуєте, який запашний?

― Та я знаю… Та я не на прийманє йшла..

― То хіба прийманє, то так: побалакаємо трохи, чайочку поп’ємо.

― Питати хотіла тебе, хоть уже стара, а цікаво мені: єк ти такий чюпер довгий видростила?

― Що відростила?

― Ну чюпер, волосє?

― В дощівці його згуста мию, кропивою та лопухом полощу, а воно росте собі.

― Кропивов ― то добре, дитинко, кропивов ― то добре, а от лопух― то є нечєсте зілє.

― Та я його мию.

― Та шо ти дурнєчішси зи мнов, я тобі не за то говорю: рідко шо з трави від нечистого до нас прийшло, а лопух єкраз відти. І там той нетрудний і сидит, свого чікаї. Лопух красу дає, то правда, але з краси тої ші никому шєстя не було. Не треба тобі того, дитинко, ліпше кропивов голову полочи, ти і так файна, лиш нівроку.

Ванда замислилася… Вірила та й не вірила, але після розмови з сусідкою лопухом голову більше не полоскала.

Купайлова ніч ходила та й ворожила, чари землею сіяла, трави зорями золотила, у росах купала. Вітром над ними шептала, на любов приговорювала, і саме цієї ночі любов над землею так низенько  літала, що навіть у руки давалася. А люди й ловили, до хати приносили, птахою тою життя зігрівали, а зорі падали, купайлові зорі падали  ну зовсім як в серпні: рясно, повільно, одна за одною….

Ванда повільно йшла опівнічною травою, роса лоскотала холодком ноги, то було приємно та свіжо. Зілля цієї ночі особливо цілюще, тому дівчина визбирує його тепер під місяцем, бо завтра, а тим більше вдень, такого не буде.  О, а ця квіточка, як бабуся розповідала, дива творити вміє: її росою вмиваються, аби щасливими в любові бути. Вона так і називається: «люби-мене». Нахилилася над тендітною цвіткою, струсила росу з її пелюсток і тихо промовила про себе:

«Ой щедриче-щедриче,
Мене сімсот хлопців кличе,
Сімсот хлопців і чотири,
Аби мене всі любили».

― То де ви аж сімсот хлопців найшли, пані? ― посміювався з-за плечей знайомий голос.

― А-ай! ― перелякана Ванда послизнулася в росяній траві і покотилася берегом вниз. Дмитро хотів втримати, але так само послизнувся і покотився слідом.

Опинилися обоє внизу, було чути запах лугової м’яти і чебрецю, світили зорі…

― Русалка… А я якраз в гості до тебе збирався. Приворожила ти мене, ой приворожила…

Трохи поруч з вітром шепталася тендітна цвітка, яку за щось в народі називають «люби-мене»…