Жінка-УКРАЇНКА

Надія Павлівна Таршин (Галайко) народилась 20 травня 1949 року у селі Сморжів на Рівненщині у сім’ї колгоспників. Маму вагітну мною на 6-му місяці силоміць примусили написати заяву про вступ до колгоспу (в одну руку дали ручку, а другу вставили у одвірок і почали притискати). Мабуть тоді в утробі матері і поселився у моїй душі протест проти всякого насильства. 

У 1966 закінчила Клеванську середню школу №1. Після школи на омріяний будівельний факультет не добрала бал і пішла з подружкою на завод вантажити вагони. Хотілось бути і будівельником, і режисером, і вчителем, і агрономом, і ветлікарем, але поступила туди, куди ближче  в Український інститут інженерів водного господарства на спеціальність – гідромеліорація, бо мама на той час виховувала нас одна. Батька не стало у 1965. Інститут закінчила у 1972 і приїхала по направленню працювати майстром у трест «Дніпроводбуд». 

У будівельних організаціях тресту с працювала майже 20 років майстром і інженером виробничо-технічного відділу. Заміж вийшла у 1979 році за Таршина Миколу і в цьому ж році народила першого сина – Олександра,  а через  6 років народився Олексій.

Змалечку і впродовж всього життя дуже любила читати і прозу і поезію. У юні роки захоплювалась фантастикою. Вірші , як і усі, почала писати, коли закохалась у 20 років, але подумала, що нічого нового  і цікавого сказати не зумію і відмовилась від цього.

У важкі 1990-ті наша сім’я практично залишилась без всяких засобів до існування, бо будівництва не стало, а ми з чоловіком працювали у будівельних організаціях, ще ходили на роботу, але зарплату нам могли не платити по півроку. Отоді у безсонні ночі відчаю і почала писати вірші. Я намагалась  у віршах знайти відповіді хоч на якісь питання, які мене мучили. У 1999 друзі допомогли видати першу збірочку «Дзвони» , У 2002 своїм коштом, бо уже працювала у корпорації «Агро-Союз» видала збірку «Шепіт землі», У 2009 теж своїм коштом — збірку «Гомін», у 2012 коштом небайдужих людей — збірку «Відлуння».

Мрія стати будівельником збулася, бо майже вся моя трудова біографія пройшла на будівництві  гідротехнічних , промислових і житлових споруд. Працювала і рядовим інженером і начальником виробничо-технічного відділу у великих будівельних компаніях, а в кінці 1990-х навіть головним інженером нашого районного ЖЕКу. У 2010-2011 більше року працювала сторожем у дитячому садочку, бо на пенсію дуже важко жити, тим більше що вона, як у більшості, маленька. У 2012 знову повернулась на будівництво за своїм профілем, але більше як півтора руку не витримала, надзвичайно важко нині працювати, всі хочуть мати спеціаліста три в одному, а платять відомо як.

І я нарешті уже три місяці на пенсії, бо уже пора відпочивати. Агрономом також майже стала, бо є свій сад, виноградник і город. 0,3 га присадибної ділянки потребують моїх рук і дбайливого догляду. Дуже люблю землю, вирощую багато квітів, навкруг хати кругом квіти. Люблю дуже поки що єдиного онука. Як режисер також трішки реалізувалась, бо у 1999 ми з друзями-однодумцями заснували ансамбль української пісні «Чорнобривці»  при Дніпропетровському районному будинку культури. Здобули звання народного і двічі його підтвердили. Ми з чоловіком співали там 9 років.

І ще один момент — багато віршів у мене про УПА, адже моя родина по лінії мами і лінії батька — їхні сестри і брати були членами УПА. Батько воював у лавах  Радянської армії з 1941 по 1946. Закінчив війну у Берліні, а його сестер – Надію, Таню у тюрму, а маму, мою бабусю у віці 72 роки і середню сестру Марію — у Сибір. Одну з сестер — Надію закатували енкеведисти, бабуся попросила батька, коли я народилась, щоб мене  у її пам'ять назвали Надією. По маминій лінії брат Перцов Володимир і сестра Марія були членами УПА. Володимир загинув, а Марію бабуся вивезла у сусідню Волинську область і так врятувала дітей.

Отака вийшла біографія.