Жінка-УКРАЇНКА

Якось влітку, я познайомився в поїзді із жіночкою, яка поверталася додому в Карпати. Вона була дуже щасливою - єдиний і улюблений син її вступив до академії МВС. Розказувала мені, як нелегко було вступити: адже крім знань має бути ще й відмінне здоров'я і фізичні дані. Говорила, що їй пішли назустріч і зарахували сина, адже тато його був офіцером міліції і загинув при виконанні служби. Казала, що пишається сином - він чесний, чемний і благородний хлопчик... Я вірив їй і розумів її радість, але чомусь не покидала тривога. Тепер я розумію чому. Скільки цих хлопчиків, що виросли в добрі і любові стоїть нині на Хрещатику і на Грушевського, під вантажем важкої амуніції на собачому морозі, пригнічені командами своїх злих командирів. Романтика професії облізла, мов дешева позолота - вони під страхом порушення присяги, змушені воювати не проти бандитів чи злочинців, а проти свого власного цивільного народу, який проклинає їх і як у біблейські часи побиває камінням немов останніх ізгоїв. Я відчуваю, що коїться в їхніх головах: злість, розгубленість і думка про своїх матерів. А раптом - десь там - із юрби протестучих вирине до болю знайома фігурка у старому пальтечку. " Мамо?! О, ні! Боже, як ти тут? Чому? Навіщо?!!! Суки! Жирні сволоти! Підлі нелюди! Будьте ви прокляті! Пішли ви всі на....й!!! 

Там - моя мама...

Анатолій Матвійчук