Жінка-УКРАЇНКА

Шевченкіана Надії

Художній почерк — це та відмінна ознака художньої форми, по якій впізнається митець. Художня форма змінюється в залежності від змісту. Великий російський художник-педагог П. П. Чистяков говорив: «що не сюжет — то манера». Ці слова в повній мірі можна віднести до творчості черкаської мисткині, заслуженого художника України, Надії Нікіфорової.

Дорога митця до високого звання була надто складною. Народилась Надія в 1953 р. в мальовничому селищі Верхнячка що на Черкащині. Мама Надії померла коли їй було 13 років, а батько ще раніше, і вихованням дівчини займалась бабуся. Через рік, помирає бабуся і дитина залишилась сама в недобудованій батьківській хаті. Верхнячка славилась на всю Україну сільськогосподарською науково-дослідною станцією, а ще тут було чотири бібліотеки: в школі, в колгоспі, на науковій станції та в клубі заводу. Тут перша її криниця казок і образів. Люди запам'ятались привітними. Сусідка гарно малювала квіти і, спостерігаючи за нею, майбутня мисткиня просила намалювати ще. Перші експерименти з малювання, живопису, різьбі по дереву, інкрустації проходили під керівництвом шкільного вчителя образотворчого мистецтва Запарованого Олексія Кононовича. Шкільні олімпіади, конкурси прищеплювали любов до літератури — на всіх олімпіадах читала твори Т. Г. Шевченка від якого ввібрала в себе високу духовність.

Любов до малювання, літератури, театру і спонукали Надію, після закінчення у 1970 році середньої школи, вступити на театральне відділення Харківського Державного художнього училища.

Ще під час навчання на IV-му курсі училища її ескізи до оформлення спектаклю «Дон Кіхот», за п'єсою М. Булгакова, були представленні на молодіжній республіканській художній виставці театральних художників.

Після закінчення училища продовжила навчання в Ленінградському Державному інституті театру, музики і кінематографії. Під час навчання в інституті часто відвідувала Академію мистецтв ім. І. Ю. Рєпіна, академічний музей, в якому зібрані всі кращі дипломні роботи випускників Академії, а коли працювала в бібліотеці то завжди заходила до майстерні-музею Т. Г. Шевченка, де в уяві повставали образи поета, де рушники нагадували про Україну і де все було таке близьке, тепле і рідне в холодній, сирій, кам'яній північній столиці.

По закінченні інституту, у 1980 році, переїхала до Черкас художником-постановником Черкаського музично-драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка (як каже сама мисткиня — жити краще там, де народився, де твоє коріння).

Магічний світ театру повністю поглинає її. Першою виставою на сцені Черкаського театру була «Кафедра» за п'єсою В. Врублевської, потім — «ТАРС уповноважений заявити» за п'єсою Юліана Семенова, оформлення якої мало схвальні відгуки в пресі. А вистава «Дорога до сонця» за п'єсою А. Горіна та Е. Яворівського на республіканському конкурсі дитячих вистав 1982 р. був відзначений, як кращий в номінації сценографія і костюми (він і зараз в репертуарі театру). Потім було оформлення та костюми до вистав «А все таки вона обертається!» по А. Хмелику, «Поріг» по О. Дудареву, «Мамина хата» О. Карпенка, «Любов і голуби» В. Гуркіна, «За двома зайцями» М. Старицького, «День народження кота Леопольда» А. Хайта, «Гамлет землі нашої» В. Коломійця та А. Куниці, оперетта «Циганський барон» по п'єсі В. Шкваркіна за музикою Й. Штрауса…. Всього на сцені Черкаського театру Надією Нікіфоровою оформлено близько 100 вистав за п'єсами радянських драматургів, класиків вітчизняної та зарубіжної літератури, а ще були вистави за її ескізами на сценах Харківського, Луцького, Миколаївського, Новгородського театрів.

Працюючи над черговою виставою вона ніколи не думає про самовияв, а прагне правдиво розкрити думку автора, відобразити час і епоху. Її ескізи позбавлені будь-яких шаблонів і свідчать про високий професіоналізм художника. Усвідомлюючи театр як синтез багатьох видів мистецтв в якому повинні органічно зливатися в єдине ціле окремі елементи — костюми, декорації, реквізит і т. д., вона поєднує драматургію і сценографію, стаючи надійним помічником режисера. Не ілюстратором-оформлювачем, а співавтором вистави. Але на відміну від станкового мистецтва, де ідейний задум, тема, сюжет твору належить одному художнику в театрі все це — колективна творчість, і художник-постановник являється інтерпретатором прийнятої до постановки вистави. Його робота тісно поєднується з роботою художника-живописця.

Через великий творчий досвід на театральній сцені до Надії прийшло мистецтво живопису. Зараз для неї це глибока душевна потреба, любов і священнодія.

Перші її твори, що експонувались на обласних і республіканських художніх виставках, були ескізи декорацій та костюмів до вистав і в Спілку художників України вона була прийнята до секції театрального мистецтва. До показу глядачеві своїх станкових полотен, де вона прагне поєднати народне мистецтво і академічний живопис, мисткиня йшла 10 років.

Характерною рисою станкових творів Нікіфорової є українська національна самобутність. З кожної роботи випромінює народний дух, який проявляється не лише в частих «козацьких» мотивах чи в сорочках-вишиванках, але перш за все в українській природі. А надихають її краєвиди с. Івківці, старого козацького села, що біля Медведівки, на Чигиринщині, повз яке проходить урочище Холодний Яр відкіля і пішов вогонь Коліївщини.

Відображаючи куточки селянських ландшафтів вона виступає художником селянської теми. Ці картини сприймаються як істинно народні.

Поетичність рідних краєвидів передано в творах: «Акація цвіте», «Дівчата», «Дорога в літо»… В них жанровий момент або відсутній, або він не займає важливого місця в обраній структурі пейзажного мотиву. Тут художниця віддає перевагу м'якому сонячному світлу і стриманому спокою тональних сполучень, які народжують в її полотнах відчуття гармонії.

В роботі «Весна» простір замкнутий і сплощенний, природа показана не в момент її швидкоплинних змін, а в тривалому часі епічного спокою — фарби набувають декоративного звучання. Принади і чари української ночі передані в краєвиді «За селом».

Розв'язуючи пленерні завдання мисткиня звернулась до опанування світло-повітряного простору.

«Гуси» — сільська вулиця залита сонцем від якого біліє в очах. По теплій битій дорозі хлоп'я жене гусей. Розмаїття тональних переходів, зелених, білих, сірих, вохристих кольорів, спокійного прозорого, вкритого біло-рожевими хмаринками неба, все це сприймається поетичною оповіддю про віковічні устої селянського життя, про багатство життєвих проявів природи. Часто у художниці зустрічаються зображення братів наших менших — коти, собаки, коні, які органічно входять у природній простір і дають нам теплоту сприймання навколишнього середовища. Відчуття спокою і умиротворення охоплює глядача коли він спілкується з твором «Кізоньки».

Настрій щемної самотності передано в композиції «Дощ пройде» — де порив потужного буревію з дощем гне тонке дерево, що перегукується з одинокою хатинкою наче Богом забутою посеред поля. Про те, що це лихо скоро минеться говорять білі хмаринки, які вже починають проблискувати на темному безкрайньому небі. То лише легким дотиком пензля, то — широкими пастозними мазками мисткиня відтворює матеріальну реальність навколишнього світу.

На персональній ювілейній виставці у 2003 році авторка показала серію робіт «Народні свята та обряди». Надія — дитя природи. Вона росла в оточені традиційних народних звичаїв. І з обрядами свят «Вербна неділя», «Парубоча Маланка», «Дівоча Маланка», «Стрітення», «Залякування дерев» вона знайома з малечку. Черкаський регіон є одним з найдавніших носіїв українського етнічного генофонду. Тут ліси, поля, гаї ще зберегли дохристиянські обрядові елементи, які мирно співіснують з християнськими.

Розпочинає серію робіт на обрядову тематику твір «Великдень» (2003 р.). Художниця повертається до вражень свого дитинства. Нічна площа, храм освітлений повним місяцем та багаточисленними свічками парафіян, які прийшли вклонитися Христовому Воскресінню та освятити пасхальні кошики.

Потяг до творчого осмислення кращих народних духовних перлин ми бачимо в роботі «Святий вечір» — у віконці блиснула перша зірочка. Батько, який сидить на покутті, запалює свічку, вогник якої освітлює святково вбрану сім'ю, що зібралася за столом уставленим 12-ма різдвяними стравами. І загальний синьо-блакитний колорит полотна і вираз обличчя присутніх підкреслюють утаємниченість дійства.

Радість свята та сонячного дня прочитуємо на обличчі дівчат, які, з маківками та квітами в руках, зображені на тлі собору та квітучої галявини — картина «Маковій».

На тлі біленької хати у садочку, де починає вже жовтіти листя, дівча в українській сорочці, з блискучими усміхненими оченятами, стоїть перед багато накритим столом: груші, яблука, сливи, вишні, святкова паляниця — торжество передосіннього врожаю на картині «Спас» (2009 р.). Предмети тонко і майстерно виписані.

В роботі «Водохреща» 2008 р., наче в народній картинці, зафіксовані документальні події свята, що відбуваються на озері, вкритому товстим шаром криги. Тут прорубана ополонка у вигляді хреста, біля якого зібрався натовп гарно вбраних веселих односельців, які чекають, хто ж таки перший пірне у крижану воду. Білий одяг Батюшки зливається з білизною снігу. Картина написана в світлих м'яких пастельних кольорах.

В жанрових мотивах мисткині пейзаж виступає не допоміжним, а рівноправним елементом побудови композиції. І скрізь — гнучкий різноманітний білий штрих — уміле об'єднання кольорової гами.

В 2003 р. художниця презентувала глядачам на персональній виставці в Черкаському обласному художньому музеї серію живописних творів «Старая Ассоль» на вірші київської поетеси Оксани Ламонової.

У 2008 році пише полотно «Покрова» — саме Богородиця стала оберегом України і покровителькою козацтва. В інтерпретації Нікіфорової Богородиця виступає ще й покровителькою сім'ї. Вона усміхнена, оточена херувимами на тлі блакитних небес, а під омофором у неї — козаки, але вони зображені не войовничими, а ніби присутні на весіллі в той момент, коли молодий і молода, в оточенні рідних і друзів, стають на рушник.

Значною віхою у малярстві майстрині є серія робіт, що присвячена життю та творчості Т. Г. Шевченка. Його образ, його поетичні рядки — глибока криниця духовності.

«Шевченкіана» Н.Нікіфорової починається портретом «Вічність» (2003–2006 р.р., 275х175 см). Якось, в черговий раз перебуваючи в Суботові, біля садиби Богдана Хмельницького Надія подумала: «Тут кожен камінець історія, та їх же бачив сам Тарас Григорович коли змальовував Ільїнську церкву». І з'явився новий задум — до 144-ої річниці смерті Кобзаря написати портрет-коллаж. На основі світлини 1859 року написаний портрет Т. Г. Шевченка і в нього наче вмонтовано 144 мініатюрні твори-плашки в яких показано життєвий шлях великого поета і герої його творів. Тут знадобилась практика, яку проходила ще після першого курсу інституту по розкадровці фільмів. Її бачення образу українського генія надає нового свіжого подиху в прочитанні його творів. Кожна мініатюра відповідає тексту «Кобзаря».

Коли розглядати портрет — то навколо чола сяйво з 12 апостолів («Тризна»), на чолі гетьмани — наше коріння, розум, совість України. На портреті зображені: Ільїнська церква, фрагменти його малюнків — «Покрова», «Катерина», Мотронинська церква, герої твору «Гайдамаки»…, завершується розповідь в лівому нижньому куті де хрест на могилі, перев'язаний вишитою хустиною, а біля нього співає Кобзар. Кожна площина, як самостійна жанрова картина, а в загальному — високочолий мудрець. Як органічна клітина українського етносу Нікіфорова успадкувала національний спосіб багатообразного мислення. В кожному образі втілюється набагато більше, ніж конкретність реального мотиву, за ним стоїть осмислення такого вагомого поняття як Батьківщина.

Сама по собі тема материнства не є відкриттям у мистецтві, але авторка вирішує її по своєму.

«Марія» (2009 р.) — за основу взято іконографічний образ Богоматері Володимирської, який асоціюється у художниці з образом Марії з одноіменної поеми Т. Г. Шевченка. Ліворуч Надія Яківна подає канонічні сцени з життя Богородиці — починаючи з Благовіщення і закінчуючи Успінням, а праворуч — вплітає сюжети з дівочої долі та з життя простої української жінки-матері оспіваної в творах поета. На хітоні Ісуса-Еммануїла — яблунева гілка, а далі — села, чарівні краєвиди милі серцю Тараса.

Як продовження теми «Марія» мисткиня пише триптих «Жіноча доля» (2009–2012 р.р.). Центральна частина твору — «Сестри». На тлі польових квітів та старої батьківської хати три жіночі постаті в народному одязі. Ярина і Марина уквітчані віночками, по центру — старша сестра Катерина в очіпку. Внизу, у вигляді янгелика в полотняній сорочці, примостилося дівча — це Марійка, яка рано померла. Над ними — образ Т. Г. Шевченка (виконаний по автопортрету поета 1849 р.), який наче оберігає і обіймає тих, хто були йому так дорогі і близькі.

Ліва частина триптиха — «Катерина». На основі мотивів літературних творів Шевченка «Катерина», «Наймичка», художниця пише свої полотна. На тлі синього з хмарами неба, на всю площину полотна, тендітна видовжена фігура дівчини, яка босоніж іде уквітчаним полем мимо батьківської хати, а на другому плані — гусар, пришпоривший коня. У неї вже починає розплітатися коса, а в букет польових квітів вплетені її дівочі мрії і гіркі розчарування. На подолі сорочки, плахти, фартуха прослідковується весь її життєвий шлях.

Права частина — «Наймичка» (2010 р.). На призьбі біля хати, під деревом, сидять дід з бабою. Біля тину з мальвами стоїть задумлива жінка з маленьким хлопчиком на руках. На плахті зображені всі її мандри і поневіряння з торбою за плечима. І веселка засяяла над нею тільки тоді, коли вона повернулася до свого Марка-сина. Вгорі, в далині, видніється храм Києво-Печерської лаври, куди Ганна ходила на прощу.

Робота «Посланіє» (2011 р.) створена на основі автопортрету молодого Шевченка 1840 року. Принципи побудови композиції — та ж розкадровка. В образ вписано коло дитячих рук, які малюють Тарасу своє бачення рідного краю. Основна ідея твору — об'єднання України.

В цих багатопланових композиціях художниця продумує кожну деталь. Вона іде шляхом деформації окремих частин фігури з метою досягнення виразності всієї композиції. Слід підкреслити, що її твори, не дивлячись на їх узагальненість, не втрачають об'ємно-пластичної форми. В її живопису, як в майоліці, один колір переплавляється в інший. Твори об'єднуються болючою нотою трагізму і ліризму. Багатофігурні, складні за побудовою і, водночас, зрозумілі за сюжетом роботи, розкриті широко і правдиво.

На основі одноіменного твору Шевченка «Гайдамаки» мисткиня у 2011 році пише триптих. «Ярема», «Двоє», «Оксана» — площини композицій щедро заповнені мотивами з життя героїв поеми, демонструючи безмежність людської уяви і фантазії. Вдивляючись в портрет Яреми, бачиш в ньому козака, що біжить на зустріч з коханою. На чолі у нього зображені пропливаючі козацькі човни «чайки», над якими кружляють птахи чайки, на щоках — вишневі садки і хатки, на підборідді — гайдамацьке військо.

В портрет Оксани, яка уквітчана білим цвітом, вписана дівоча фігура, що летить на зустріч своєму щастю.

В центральній частині триптиху «Двоє» ми бачимо зустріч двох закоханих перед прощанням,

(Під вербою, над водою
Обнявшись, сумує;… 
— аж верби нагнулись…),

бо завтра, вночі, Ярема в Чигрин від'їде, «Свячений достане». А навкруги вже козаки на конях гарцюють. В нижній частині композиції — долоні двох рук наче з'єднуються, обіймаючи і оберігаючи ці дві постаті, які ніби виростають з коріння рідної землі. Вгорі композицію вінчає силует церкви Мотронинського монастиря, звідки пішло благасловіння козацько-селянського повстання. Художниця багатством образних асоціацій, різними символіко-алегоричними образами підкреслює ідею твору. В її полотнах, як в мозаїці, ціле складається з частин, які виглядають єдиним цілим. Розрізнені елементи, підпорядковуючись змісту твору, створюють цілісність образу.

До кожного твору серії «Шевченкіани» написані тематичні картини-«рушники», що обрамляють полотна, наче ікони в сільській хаті. Спочатку, показуючи свої твори на виставках в музеях, авторка просила для обрамлення вишиті народні рушники. Але потім вирішила — а чого б не зробити тематичні. Почала детальніше вивчати народний орнамент (більш за все сподобалась вишивка білим по білому). Старалась відтворити на грунтованому полотні тонкими штришками мереживо. Перші писані"рушники" були виконані в 2010 році до композиції «Вічність». Це два вертикальні полотнища, що мають назву «Шлях Тараса» — на білому тлі, між орнамету вплітаються сюжети з життя поета. Лівий рушник — нижня частина відображає дитинство та юність Тараса; верхня частина — краєвиди Петербурга — юнак Шевченко в Літньому саду, силуети портретів

Г. Закревської, Є. Кейкаутової, В. Рєпніної…, вінчає рушник літера «Т», що увита рослинним орнаментом. На правому рушнику, огляд якого йде згори до низу, роки заслання та повернення поета на Україну. Вгорі — літера «Ш» уквітчана орнаментом з шишечок хмелю, вишеньок та пташок. Нижче — силует погруддя Шевченка в солдатському мундирі, що оточений орнаментом з дубового листя та жолудів, в середині якого — червоний півень, як символ незалежності та непокори. Далі йдуть солдатські муштри, казарма, життя казахів…, закінчення зображень — повернення на Україну.

В 2011 р. два рушника художниця з'єднує третім — горизонтальним, центральним, під назвою «Дорога», що завершує всю композицію. На ньому, по центру вгорі, літера «У» — Україна, яка проходила через все життя Тараса Григоровича, тут він народився і знайшов вічний спокій. Робота панорамного плану: засніжений Петербург, де з морозної імли проглядають решітки Літнього саду, Академія мистецтв, Петропавлівська фортеця, як символ жандармської держави, далі — дорога з верстовими стовпами, що пролягла до місця заслання. Мисткиня показує необмежені можливості білого кольору. Багато деталей композиції виконані рельєфно.

Триптих за мотивами твору «Гайдамаки» у 2012 році теж був доповнений «рушниками» — «Холодний Яр» та «Берегиня», сюжети яких стверджують, що гайдамацький рух на Україні ще не загинув. У цьому ж (2012 р.) році були написані «рушники» до «Марії» — «Оранта» та «Покрова», до триптиху «Жіноча доля» — «Тополя» та «Марина». Робота «Посланіє» була доповнена рушниками «Соняхи», як символ сонячної України.

Тематичні «рушники», в яких мисткиня, як і в багатьох попередніх творах, передає вічне і віще, підкреслюють задум автора і в їх обрамленні твори набувають нового звучання. При певній монохромності загальної гами «рушники» вирізняє складність і різноманітність тональних переходів у межах одного кольору. Художниця досягає живописної єдності за допомогою продуманого та умілого поєднання розтяжки і градації білих, блакитних, зеленуватих і рожевих фарб. Роботи свідчать про активізацію пошуків митця в опануванні законів передачі світло-повітряного середовища. Фарби вібрують і переливаються, розріджуються чи гущавіють, вливаються в інші відтінки або зникають в білизні. Обличчя вона дає узагальнено, точно підкреслюючи їх абриси. Звучання білого в зображеннях Нікіфорової є звучанням настрою тонкого, шляхетного, чутливого.

Її твори — то роздуми про долю України, про її минуле і сучасне, часом — сумні, часом — тривожні. Як каже сама художниця: «В часи її дитинства Шевченка більше мали в душі…».

Вихована змалечку в потребі трудитися, вона, мов та бджілка, постійно і невтомно, крапелька за крапелькою носить мед до українського мистецького вулика.

Всі її твори випромінюють добро і красу, а вони завжди потрібні, вічні і безсмертні.

Мистецтвознавець,
заслужений працівник культури
Ніна Клименко.