Жінка-УКРАЇНКА

Яблунька

Художник — Микола Стратілат

    Їхала з дому – яблуньку  посадила у мами під вікном, щоб не сумувала. Обіцяла частенько приїжджати. Але потрапила в нестримну круговерть життя. І пішло-поїхало. Навчання, робота. Невдале заміжжя, діти... А мама все листи писала. Не про себе, за деревце розповідала. Ось воно вперше зацвіло. А ось якоїсь осені врожаями порадувало. « Ти приїдь, доню, - просила. – дітям яблучок набери. Смачні соковиті...». Яблука здебільшого купувалися в магазині. Бо навіть відповісти на лист не завжди було коли, не те що в село навідатися. 
    А потім пошта стала приходити рідше. «Треба якось  додому вибратися», - подумалося. Та, як говорять, відклад не йде в лад. Сон згодом наснився, ніби на батьківському дворі росте яблуня, та вся вона різними шкідниками вкрита, ось-ось пропаде. Прокинулася. На серці – біль нестерпна. Щось з мамою сталося. Вирушила в дорогу. 

    Знайшла неньку у лікарняній палаті. Сусіди розповіли, що хворіє  вона тяжко, та просила нікому не повідомляти, аби не тривожити...
    Обняла міцно висушене недугою старече тіло. Міцно притисла до грудей:
-    Пробач мене, мамо. Якщо можеш пробач.
-    Та я не гніваюсь, доню. В тебе свого клопоту вистачає.  Як дізналася про мене?
-    Яблунька підказала. Увірвалася у сни зі своєю бідою, твою мені відчути допомогла.

Сад душі

-    Гарна ти, Оксанко, - говорить, червоніючи, до сусідки Максим.
-    Хм, здивував. Всі так кажуть. А ти – дивакуватий. Я б такого ніколи не полюбила.
-    І я б таку як ти – теж. Троянда, що чимось схожа з тобою: пишна, гарна, надзвичайна квітка. Проте, їй не вистачає ніжності конвалії. Вона не приживеться у моєму душевному саду.

Крижане серце 

-    Знову , свашко, Ваш син нашу Марійку побив. Знайшов на кому силу показувати...
-    Хто язиком, а хто й кулаком.
-    Холодне у вас серце, крижане. 
-    Крига від життя, холод – від болю.
-    Так якщо ж Вам болить, то чому до інших жалю не маєте?
-    А мій  жаль тому, хто сам до себе його не має, щастя не принесе.

Каруселі

-    Мамо, мамо! Я хочу такого татка, як у Віталика, - репетує посеред вулиці малий Сергійко. 
-    Ну, де ж я тобі такого візьму? Та й свого куди, скажи, подінемо?
-    А хай він з Лідиною мамою живе.
-    Чому саме з Лідиною? - не приховує здивування від щойно почутого молода жінка.
-    Бо Ліда сьогодні у дитсадочку мені говорила, що кожні вихідні зі своєю мамою і нашим татком вона ходять у парк на каруселі...

Ненормальна

    У Зінки лайливий чоловік. І за що тільки його полюбила? Він же й змолоду  таким був. Аби хоч кричав та рук не протягував. Але всього буває. Синці важко сховати від людського ока...
    А вона все ж таки - ненормальна. Скільки їй подруги після чергового сімейного «побоїща» умовляли залишити свого бусурмана: і їй бідолашній горе, і дітям – мука, навіть чути нічого не хоче. 
    - Який не є  батько дітям, а свій  - не чужий. Як же я їх без нього залишу? – все бідкається. – Та й з худобою, що робити без чоловічих рук? Ні, дівчатонька, видать нікуди не втекти мені від своєї долі. Те, що життям судилося  - не об’їдеш, не обійдеш. 

Не ти

Я до тебе прийду, але не сьогодні. Бо завтра ще раз  повернуся туди, де була вчора. Потрібно забрати залишені там квіти, які подарував мені не ти.    

Глухота

Ми розучилися чути одне одного: наділи навушники і слухаємо музику. Кожен свою.

Сильніша

    Іди, смуто, не ставай на мій поріг. Нащо тобі моя душа? Лукава, підступна, вперта, - не по дорозі мені з тобою. Хочеш, аби благала, плакала? Але мої очі ще не висохли від минулих сліз. А вуста стомилися просити і благати. Нічого в тебе не вийде. Тепер я сильніша, ніж була, взагалі – інша. Іди, смуто, не ставай на мій поріг.

Дивачка

    Ах, зимо. Ну, годі сипати дощами і кутати туманами. Не до лиця тобі це. Кого наслідуєш? Пізню осінь чи ранню весну? Дивачка! Навіщо? Стань собою. Дай нам світла снігів, срібла інею, сили морозів. Замети і завій. Вкрий кригою ріки і сніжною пеленою береги. Бо нема на серці свята. Лишень сірість та нудьга.

Спасибі

    Ти, не такий як інші. Не знаю, що я в тобі знайшла, але мої думки про тебе, мої  мрії пов’язані з тобою. Не віриш? Можливо, і не потрібно цього робити. Бо що буде, коли й у твоєму серці також спалахнуть вогники бажання? Не дай Боже – з’єднаються вони в одне – і станеться пожежа. А чи будемо ми спроможні погасити той вогонь? Та попри все, спасибі, що ти прийшов у моє життя.

Будь поруч

    Зі мною тепер є ти – і я щаслива пити воду з твоїх долонь. Тільки люби мене таку непостійну і не передбачувану, таку божевільну і нестримну. Не намагайся проникнути у нетрі  душі, аби не заблукати. Я сама буває там гублюся. Просто будь поруч. Пробуджуй усміхненими, солодкими, як карамель, вустами, зваблюй поглядом теплих, як сонце, очей. Не віддавай ніколи і нікому. Тобі відтепер напевне не буде просто. Але я знаю, що ти вже ніколи не схочеш пригощати когось іншого водою зі своїх долонь!

Холодно

    Сьогодні мені з тобою холодно.  Сама не знаю чому. Мабуть, я давно не літала. Ні, ти не обрубав мої крила, але на деякий час змусив стулити їх за спиною. А мій вирій чекає на мене. І можливо тому сьогодні, навіть в твоїх обіймах, відчуваю заморозь. Не пробуй мене зігріти. Даремно. Краще дай політати. 

Гарячий борщ    

    Не спиться Оксані, хоч уже й світанок на носі. Знову чоловік ночувати додому не прийшов. Знає, де його приймають. У селі з цим не заховаєшся. Але перша розмови не заводить. Чекає, що сам зізнається, правду скаже.
    Піднялася тихо з ліжка, аби не побудити дітей, вийшла на кухню. Щоб чимось себе зайняти, почала варити борщ. Ось він уже й готовий. А в шибку – стукіт. Відчинила двері. На порозі Олексій.
-    А ти чого не спиш? – голос впевнений, так ніби нічого й не сталось. 
-    Не спиться.
-    Я оце з хлопцями на роботі...
-    Борщ будеш?
-    Насипай. Зголоднів.
Поставила на стіл тарілку. Страва смачно пахне, парує.
-    Лягай ще поспи, - буркнув у її бік. - Поїм і прийду.
Пішла, низько схиливши голову. Знову не вдалося його розговорити. Біль серце крає. А в слід чує:
-    І що воно, коли хазяйка хороша. Ще сонце не зійшло, а в неї - гарячий борщ.

Вавка

-    Любиш?
-    Не знаю.
-    Тоді чого зі мною.
-    А з ким ще в селі нашому бути: або бідні, або дурні, або непутящі.
-    Якщо заміж позву – підеш?
-    Піду, звичайно. Зараз відмовлю, іншим разом не позвеш.
-    Жити як будеш, коли не любиш?
-    Стерпиться-злюбиться.
-    Хвора ти чи що?
-    Це у тебе вавка в голові, любові йому хочеться. Де таке бачено? Та сватай вже, коли надумав. Скільки ще чекатиму?
-     Краще не чекай. У нас, бач, різні хвороби. Моя така, що тільки справжнім коханням і лікується. 

Спадок

-    Це ж чия то пішла, така розфуфирена? – сусідка сусідці.
-    Вальохина дочка.  Кажуть – гуляща.
-    Як  так?
-    Та вже якось так. Вальоха теж з молоду мужиками не гребувала.
-    Ти ба. А я оце вперше чую, що  розпуста від матері дочці у спадок передається...