Художник — Микола Стратілат |
Їхала з дому – яблуньку посадила у мами під вікном, щоб не сумувала. Обіцяла частенько приїжджати. Але потрапила в нестримну круговерть життя. І пішло-поїхало. Навчання, робота. Невдале заміжжя, діти... А мама все листи писала. Не про себе, за деревце розповідала. Ось воно вперше зацвіло. А ось якоїсь осені врожаями порадувало. « Ти приїдь, доню, - просила. – дітям яблучок набери. Смачні соковиті...». Яблука здебільшого купувалися в магазині. Бо навіть відповісти на лист не завжди було коли, не те що в село навідатися.
А потім пошта стала приходити рідше. «Треба якось додому вибратися», - подумалося. Та, як говорять, відклад не йде в лад. Сон згодом наснився, ніби на батьківському дворі росте яблуня, та вся вона різними шкідниками вкрита, ось-ось пропаде. Прокинулася. На серці – біль нестерпна. Щось з мамою сталося. Вирушила в дорогу.
Знайшла неньку у лікарняній палаті. Сусіди розповіли, що хворіє вона тяжко, та просила нікому не повідомляти, аби не тривожити...
Обняла міцно висушене недугою старече тіло. Міцно притисла до грудей:
- Пробач мене, мамо. Якщо можеш пробач.
- Та я не гніваюсь, доню. В тебе свого клопоту вистачає. Як дізналася про мене?
- Яблунька підказала. Увірвалася у сни зі своєю бідою, твою мені відчути допомогла.
- Гарна ти, Оксанко, - говорить, червоніючи, до сусідки Максим.
- Хм, здивував. Всі так кажуть. А ти – дивакуватий. Я б такого ніколи не полюбила.
- І я б таку як ти – теж. Троянда, що чимось схожа з тобою: пишна, гарна, надзвичайна квітка. Проте, їй не вистачає ніжності конвалії. Вона не приживеться у моєму душевному саду.
- Знову , свашко, Ваш син нашу Марійку побив. Знайшов на кому силу показувати...
- Хто язиком, а хто й кулаком.
- Холодне у вас серце, крижане.
- Крига від життя, холод – від болю.
- Так якщо ж Вам болить, то чому до інших жалю не маєте?
- А мій жаль тому, хто сам до себе його не має, щастя не принесе.
- Мамо, мамо! Я хочу такого татка, як у Віталика, - репетує посеред вулиці малий Сергійко.
- Ну, де ж я тобі такого візьму? Та й свого куди, скажи, подінемо?
- А хай він з Лідиною мамою живе.
- Чому саме з Лідиною? - не приховує здивування від щойно почутого молода жінка.
- Бо Ліда сьогодні у дитсадочку мені говорила, що кожні вихідні зі своєю мамою і нашим татком вона ходять у парк на каруселі...
У Зінки лайливий чоловік. І за що тільки його полюбила? Він же й змолоду таким був. Аби хоч кричав та рук не протягував. Але всього буває. Синці важко сховати від людського ока...
А вона все ж таки - ненормальна. Скільки їй подруги після чергового сімейного «побоїща» умовляли залишити свого бусурмана: і їй бідолашній горе, і дітям – мука, навіть чути нічого не хоче.
- Який не є батько дітям, а свій - не чужий. Як же я їх без нього залишу? – все бідкається. – Та й з худобою, що робити без чоловічих рук? Ні, дівчатонька, видать нікуди не втекти мені від своєї долі. Те, що життям судилося - не об’їдеш, не обійдеш.
Я до тебе прийду, але не сьогодні. Бо завтра ще раз повернуся туди, де була вчора. Потрібно забрати залишені там квіти, які подарував мені не ти.
Ми розучилися чути одне одного: наділи навушники і слухаємо музику. Кожен свою.
Іди, смуто, не ставай на мій поріг. Нащо тобі моя душа? Лукава, підступна, вперта, - не по дорозі мені з тобою. Хочеш, аби благала, плакала? Але мої очі ще не висохли від минулих сліз. А вуста стомилися просити і благати. Нічого в тебе не вийде. Тепер я сильніша, ніж була, взагалі – інша. Іди, смуто, не ставай на мій поріг.
Ах, зимо. Ну, годі сипати дощами і кутати туманами. Не до лиця тобі це. Кого наслідуєш? Пізню осінь чи ранню весну? Дивачка! Навіщо? Стань собою. Дай нам світла снігів, срібла інею, сили морозів. Замети і завій. Вкрий кригою ріки і сніжною пеленою береги. Бо нема на серці свята. Лишень сірість та нудьга.
Ти, не такий як інші. Не знаю, що я в тобі знайшла, але мої думки про тебе, мої мрії пов’язані з тобою. Не віриш? Можливо, і не потрібно цього робити. Бо що буде, коли й у твоєму серці також спалахнуть вогники бажання? Не дай Боже – з’єднаються вони в одне – і станеться пожежа. А чи будемо ми спроможні погасити той вогонь? Та попри все, спасибі, що ти прийшов у моє життя.
Зі мною тепер є ти – і я щаслива пити воду з твоїх долонь. Тільки люби мене таку непостійну і не передбачувану, таку божевільну і нестримну. Не намагайся проникнути у нетрі душі, аби не заблукати. Я сама буває там гублюся. Просто будь поруч. Пробуджуй усміхненими, солодкими, як карамель, вустами, зваблюй поглядом теплих, як сонце, очей. Не віддавай ніколи і нікому. Тобі відтепер напевне не буде просто. Але я знаю, що ти вже ніколи не схочеш пригощати когось іншого водою зі своїх долонь!
Сьогодні мені з тобою холодно. Сама не знаю чому. Мабуть, я давно не літала. Ні, ти не обрубав мої крила, але на деякий час змусив стулити їх за спиною. А мій вирій чекає на мене. І можливо тому сьогодні, навіть в твоїх обіймах, відчуваю заморозь. Не пробуй мене зігріти. Даремно. Краще дай політати.
Не спиться Оксані, хоч уже й світанок на носі. Знову чоловік ночувати додому не прийшов. Знає, де його приймають. У селі з цим не заховаєшся. Але перша розмови не заводить. Чекає, що сам зізнається, правду скаже.
Піднялася тихо з ліжка, аби не побудити дітей, вийшла на кухню. Щоб чимось себе зайняти, почала варити борщ. Ось він уже й готовий. А в шибку – стукіт. Відчинила двері. На порозі Олексій.
- А ти чого не спиш? – голос впевнений, так ніби нічого й не сталось.
- Не спиться.
- Я оце з хлопцями на роботі...
- Борщ будеш?
- Насипай. Зголоднів.
Поставила на стіл тарілку. Страва смачно пахне, парує.
- Лягай ще поспи, - буркнув у її бік. - Поїм і прийду.
Пішла, низько схиливши голову. Знову не вдалося його розговорити. Біль серце крає. А в слід чує:
- І що воно, коли хазяйка хороша. Ще сонце не зійшло, а в неї - гарячий борщ.
- Любиш?
- Не знаю.
- Тоді чого зі мною.
- А з ким ще в селі нашому бути: або бідні, або дурні, або непутящі.
- Якщо заміж позву – підеш?
- Піду, звичайно. Зараз відмовлю, іншим разом не позвеш.
- Жити як будеш, коли не любиш?
- Стерпиться-злюбиться.
- Хвора ти чи що?
- Це у тебе вавка в голові, любові йому хочеться. Де таке бачено? Та сватай вже, коли надумав. Скільки ще чекатиму?
- Краще не чекай. У нас, бач, різні хвороби. Моя така, що тільки справжнім коханням і лікується.
- Це ж чия то пішла, така розфуфирена? – сусідка сусідці.
- Вальохина дочка. Кажуть – гуляща.
- Як так?
- Та вже якось так. Вальоха теж з молоду мужиками не гребувала.
- Ти ба. А я оце вперше чую, що розпуста від матері дочці у спадок передається...