Жінка-УКРАЇНКА

Не я вибрала цей жанр, а він мене. І нічого тут не поробиш. Додам, що пишу тільки прозу і тільки для дітей. А для дорослих мені писати нецікаво. Адже дорослі - це строгі, нецікаві і вкрай стурбовані різними непотрібними серйозними справами істоти, від яких зайвої посмішки не дочекаєшся. Ну, про що з ними говорити? Це, звичайно, жарт.

Може, хтось ще пам’ятає старий анекдот радянських часів: «Приїжджає чукча до Москви поступати у Літературний інститут. Його питають:

- Достоєвського читали?
- Ні.
- А Чехова?
- Ні.
- А Пушкіна? Невже й Пушкіна не читали?..
А він так ображено:
- Ні, не читав. Чукча ж не читач, чукча письменник.»

Даруйте, нічиїх почуттів не хотіла образити, тільки згадала цей а анекдот тому, що вважаю: шлях у літературу в кожного письменника починається з читання.

У нашій сім'ї панував справжній культ книги. На ті часи у нас була величезна бібліотека, що налічувала більше тисячі томів. І все постійно читали.

У дитинстві - поки не навчилася - мені читала моя улюблена бабуся Зіна. Читала Чуковського, Маршака, Михалкова. Читала Наталю Забілу, Олену Пчілку, Івана Франка, українські народні казки... (До речі, якесь рідке видання. Все намагаюся знайти таку ж саму книгу, у кожній бібліотеці запитую – немає!)

А ще, пам’ятаю, варить вона моє улюблене кизилове варення, а я роздивляюся малюнки у книгах, а потім і собі починаю щось вигадувати й вимальовувати своїх героїв. Справжні казкові повісті виходили. Бабуся й сама щось додає, виправляє. сперечається зі мною... Ми з нею й саморобні книги робили. Брали товстий зошит, я малюю, а вона записує. Нажаль, не збереглися...

А дідусь читав свої вірші (він був дуже талановитою людиною: за фахом конструктор, металург, він чудово малював, писав вірші), а потім я й сама пристрастилася до читання класичної літератури. Вже у другому-третьому класі читала пригодницькі романи Дюма, Густава Емара, Дефо, Свіфта, Майн Ріда, Жюля Верна, Конан Дойля...

Потім захопилася фантастикою. На щастя, книги цього жанру в Україні видавалися ще тоді. Отож, відкрила для себе Олеся Бердника, Віктора Савченка.

До того ж поталанило: мову і літературу в школі почала викладати цікава й захоплена своєю справою людина - Лідія Савеліївна. Вона вчила нас мислити творчо. Я була улюбленою ученицею, і мені дозволялося трохи більше, ніж іншим – наприклад, на уроках літератури сиділа й читала щось цікаве або увесь клас отримував «двійку» у щоденники, а я ні. Вчителька казала: «А ось Еліна це читала. Я знаю». Але й запитували з мене суворіше. Пам'ятаю, за твір про Тараса Бульбу вчителька поставила «четвірку» і пояснила: «Ти можеш краще». Ну, я й вирішила, так би мовити, «виправдати сподівання».

У черговий раз ми писали твір на тему «Що таке подвиг». І ось, саме тоді, написала своє перше оповідання - про солдата, який потрапив до концтабору і, завдяки мужності й винахідливості, втік, потрапив до макі (так називали себе французькі партизани), воював, а згодом і повернувся на Батьківщину. Це і була перша «спроба пера».

До речі, вчителька не зрозуміла, що ця розповідь написаний мною і знову поставила «четвірку». Я образилася й зізналася в авторстві. Як вона здивувалася!

Потім були спроби заявити про себе в жанрі поезії, бо ж, як розумієте, молодість, перші почуття, романтичні настрої... Втім, ця юнацька «хвороба» була несерйозною. Чому? Коли ще вчилася в школі, з жахом дивилася на «передові» сторінки газет, які до кожного свята обов’язково «прикрашалися» якимись псевдо-патріотичними віршиками. От і почала думати: «Краще писати казки для дітей, тоді мені не доведеться, як цим поетам, когось постійно прославляти». Так я не стала поетом. А в несвідоме пішло посилання на кшталт: «Краще писати казки для маленьких». Звичайно, це аж ніяк не наукове ствердження, але своє захоплення (і досі) казками й, загалом, дитячою літературою, інакше пояснити не можу.

Серйозно писати почала після народження сина. Це були казки, написані спочатку російською, а потім українською мовою.

У далекому 1996 році випадково дізналася про проведення міжрегіонального конкурсу «Письменники – дітям» (Одеса) та взяла в ньому участь. Перемогла, отримала головний приз. Моя казку надрукували у журналі для дітей «Сакура».

Коли повернулася додому, мене запросили відвідати секцію літератури для дітей та юнацтва «Джерело» при обласній організації НСПУ. Нею тоді керувала відома українська письменниця Ірина Миколаївна Прокопенко. Мене привітно зустріли, попрохали почитати щось з творчого доробку і... прийняли до секції. З того часу і пишу, й публікуюся постійно.