Жінка-УКРАЇНКА

У рамках Книжкового арсеналу в Києві відбулась довгоочікувана прем’єра анімаційного проекту «Моя країна – Україна». 26 серій із пластиліновими героями – Сашком Лірником і його другом Котом-Воркотом – створила студія «Новаторфільм» за підтримки Державного агентства України з питань кіно.

Кожна серія тривалістю 3-4 хвилини розповідає відому або забуту казку, історію, легенду з конкретного міста України.

І хоч фільми цього серіалу формують національну свідомість, гордість за свою країну, допомагають виховувати майбутнє покоління українців, показувати його українські канали не поспішають, розповів в інтерв’ю Радіо Свобода художній керівник проекту, а в минулому і автор відомих мультиків «Йшов трамвай №9», «Злидні», «Глінька», «Щедрик» Степан Коваль.

– У серіалі є серії про Київ, Львів, Тернопіль, Одесу, Кривий Ріг і навіть Шешори та Керченський півострів. Як добирали казки та історії? Головний герой і професійний казкар Сашко Лірник допомагав?
 
– Ми просто шукали цікаві історії, артефакти, легенди, казки, які характерні тій або іншій місцевості. Щось, що насправді відбувалось, якісь історичні факти перетворювали в казковий формат. Таким чином склався образ серіалу. Він про те, що відбувалося в нас на території України, починаючи з давніх-давен і до сьогодні. Сашко Лірник був першим сценаристом, написав близько десяти перших сценаріїв. Більшість ми екранізували. Потім почали залучати інших сценаристів, багато фільмів зроблено і за власними сценаріями.
 
– Ви також є автором кількох серій. Яких саме?
 
– «Чаша Ярослава», «Чарівна грязюка», «Борщ», «Саки» і «Чорнозем» –це ті серії, в яких я виступав як режисер. Для решти я був керівником і контролював, щоб режисери не вийшли за рамки часу і теми серіалу.
 
– Які вимоги стояли перед авторами?
 
– Головна вимога, щоб була знайдена цікава історія, було бажання творити, терпіння та любов до України. З технічних вимог – хронометраж три хвилини. Перші дві-три серії було рівно три хвилини, а далі – три з половиною, чотири, доходило і до п’яти. Коли збирали матеріал, то його вистачало навіть на десять хвилин. Деякі історії тягнуть і на повний метр. Тому ми зараз думаємо про другий сезон.
 
– А скільки людей залучили до першого?
 
– Уявіть собі, що одна серія створюється приблизно від чотирьох місяців до пів року і ми паралельно створювали по чотири серії. В кожній серії від п’яти до десяти творців. За весь час в створенні серіалу прийняли участь близько 70 молодих творців, деякі з них взагалі вперше спробували бути художниками-аніматорами, декораторами, операторами, режисерами.
 

– Пластилінову анімацію обрали аби не зраджувати традиції «трамваю №9»?
 
– Пластилін – це як карма. Пластилін мене вже переслідує і сниться. Це я звісно, жартую. А якщо серйозно, то приходили люди, які не вміли малювати. Режисуру ми ще якось за півроку-рік навчили, малювати за такий період навчити важко. Натомість ліпити людина чомусь дуже швидко вчиться і це ще й виявляється цікавіше.
 
– Проект повністю чи частково профінансований Держкіно. В які суми обходиться такий проект Україні?
 
– Починалося все, коли було Міністерство культури і туризму. Через декілька років стало Держкіно і воно перейняло цю естафету. Три влади змінилося на цьому проекті. Кошторис ми складали п’ять років тому. Через рік після того, як ми підписали контракт, сталася інфляція і ці кошти зменшились майже вдвічі. Сьогодні важко апелювати точними цифрами, але в середньому хвилина за державними розцінками коштує від шести до восьми тисяч доларів. Цих грошей вистачає, щоб зробити кіно, не вистачає, щоб купити будинок, яхту, авто (сміється – ред.) Тому скаржитись на фінансування Держкіно нема чого, адже держава й так робить що може.
 
– Як плануєте поширювати «Мою країну – Україну»?
 
– Усіма можливими засобами. Перше, що ми хочемо, показати серіал на телевізійних каналах. Зараз він показується на Громадському ТБ. «1+1», «Україна», «Інтер» – з цими каналами ми поки що не змогли домовитися, оскільки це «не їхній формат» чи у них «немає дитячого підрозділу.

Ірина Стельмах

http://www.radiosvoboda.org