Казки Ірини Мацко

Різдвяний переполох

Радіє пташка, радіє комашка, радіють звірі й усі на землі. Радіють люди і з нетерпінням чекають свята. Завтра Різдво. Печуть люди смачні калачі, варять кутю, узвар, вареники та юшку з вушками. Весь світ готується до найвеличнішого свята – народження сина Господнього. Діти з нетерпінням та хвилюванням чекають Святої вечері.

Максимко і Настя також чекають цього дійства. Та Свята вечеря починається лише тоді, коли зійде перша зірка на небі. Зірка, що сповістила про народження сина Божого й освітила дорогу до ясел, де він народився.

Максимко від нетерпіння став біля вікна. Починало сутеніти, і він не хотів прогавити, коли зірка лише засяє.

Та раптом бачить Максимко, що на небо, яке було весь день чисте та ясне, насувається чорна пелена. Наче хтось накриває їх Землю плащем.

– Настусю, дивися! Неба нема! Наче хтось закрив нас. Як же перша зірка зійде?

– Так, справді. Біжімо, дорослим розкажемо.

– А може це нічого страшного. Може, лише хмарки, а ми зчинимо переполох. Вони ж готують усе і не мають часу. Спочатку перевіримо, –  розсудила старша сестра.

Вибігли діти на вулицю і бачать – це не хмари, а чорний величезний плащ накрив Землю. Лише ліхтарі світять у темряві.

– Без першої вечірньої зірочки люди не сядуть вечеряти і Різдва не буде. Це, напевно, злий пан Чорний ріг, який давно ворогує з ангелятками, зробив це. – сказав Максимко. – Він не хоче, щоби почалася Свята Вечеря, а отже, й Різдво. Пам’ятаєш, бабуся нам розповідала. Тільки ангелики можуть його побороти, а ми допоможемо молитвою.

Насті й Максимку, ще коли вони були зовсім маленькими, бабуся розповідала про цього пана, який із давніх-давен хоче заволодіти Землею і завжди капостить ангелятам. Лише щира дитяча молитва може допомогти ангеляткам прорватися крізь його чари того пана і побороти їх.

Діти, згадавши цю розповідь, кинулися до своїх друзів та знайомих і, зібравши таку допомогу, повели їх у церкву. Впавши на колінця, всі почали щиро молитися. Дитяча молитва додала сили ангеляткам, які не могли пробитися на Землю, і вони почали розривати чорний плащ, аж поки не звільнили все небо. На ньому засяяла перша вечірня зірочка.

Люди сіли до Святої Вечері й славили Христа і святих ангеляток, які засвітили першу зірочку. Діти, які все знали, загадково переглядались та усміхалися. Вони знали, що Різдво прийшло завдяки їх молитві, яка додала сили ангелятам.

 

Голочка та Подушечка

Казка

Жили собі дві сестрички. Старшу, худорляву та чорноволосу, звали Оленкою, а молодшу, товстеньку, кирпату та з рудим волоссям – Світланкою. І ніколи не було між дівчатками згоди, тільки крик та бійка. Закінчувалося це все поломаними іграшкими, подертими книгами та безладом у кімнаті. Довго терпіли іграшки таке знущання.

І от знову...

– Віддай! Це мій ведмедик!

– Ні, мій!

– Його мені мама купила!

– Та ні, це мені на день народження подарували!

– Пусти!

– Сама пусти!

– Ти мала, вередлива, негарна та ще й кирпата! Ха-ха. Руда! Руда! Та ще й кирпата! Ану віддай!

– А ти... ти...

І враз „хрусь”! Лапка пухнастого новенького ведмедика залишилась у руках Світланки, а решта – в її сестри.

– Ой, що ж ми наробили! – вигукнула кирпатенька, й у зелених очках заблистіли слізки.

– Не ми, а ти! Я не винна! Ти – незграба і товстуля! Я розповім мамі, що це ти розірвала ведмедика. Мамо! Мамо! – закричала Оленка.

– Не кажи матері, вона ж буде мене сварити. Та й ми вдвох його порвали. Бери собі того ведмедика, а я пограюся машинкою, – запропонувала Світланка.

– Е ні, тепер я хочу машинку. Навіщо мені ведмедик, коли він уже без лапки.

– Добре, бери, тільки не поламай, це ж мені тато на іменини подарував.

– Та не бійся, плаксо, не поламаю, я легенько.... ой! – і одне маленьке колесо покотилося під крісло. – Я не навмисно, я тільки легенько притиснула. А давай ляльками пограємося! Давай?

– Добре, давай ляльками, – все ще зі сумом у голосі за поламаною машинкою мовила Світланка. – Я візьму оту велику, добре?

– Е ні, ти ж мала, то й ляльку бери собі маленьку, а великою буду я гратися, – знову завередувала старша.

– І чого ти все мені наперекір робиш? Злюка! – не стерпіла Світланка.

– Он як! То ти ще й прозиватися будеш! Ану віддай мені й ту ляльку! Віддай! – закричала Оленка і, вирвавши з рук сестрички маленьку тендітну ляльку з довгим золотистим волоссям, побігла у коридор, перекинувши дорогою іграшковий будиночок, що розсипався на маленькі кубики.

Світланка, з повними очима сліз, побігла слідом.

– Оленко, Оленко, віддай мені ляльку! Ось я тебе! – доганяла сестричку Світланка, та, тримаючи велику книжку „Казки” в руках, боляче вдарила її, від чого всі сторінки книги розсипались. Оленка вчепилась у руденькі косички сестри, і сестри, борюкаючись та дряпаючи одна одну, покотилися по долівці.

Лялька, що була в руках Оленки, упала під стіл. І раптом вона відкрила очки і звелася на маленькі ніжки.

– Бріті-тім-бріті-бом! – вигукнула вона.

А дівчатка, не зрозумівши, що діється, почали зменшуватися, зменшуватись, аж поки стали завбільшки як горіх. Ще мить – й Оленка почала звужуватись і ... перетворилась на блискучу голочку, а Світланка, навпаки, почала роздуватись і стала... маленькою подушечкою для голочок. Тепер на підлозі лежала маленька подушечка зі встромленою у неї маленькою голочкою.

„Ой, що ж це ми наробили? – подумала Голочка. – Як же мені погано зараз, я ж колю свою рідну сестричку. Мабуть, їй боляче зараз!”

– Ну, що мої любі! Як вам зараз, зручно? Це тобі за те, Оленко, що ти завжди намагалася принизити та вколоти словами сестричку, от тепер будеш колоти її, поки... поки ви разом не дійдете згоди та не зрозумієте, як негарно чинили. І ти, Світланко, також часто надувала губки та гнівалася на сестру. А як вам знову стати дівчатками, про це написано у книзі „Казки”, яку ви щойно порвали.

Дівчатка, розгублені та злякані, притихли. Вони намагалися навіть не рухатися, щоби не завдавати болю одна одній. А лялька, сказавши це, перевальцем попрямувала на пласмасових ніжках до коробки з іграшками і, перекинувшись через стінку, впала всередину.

– Ой, як же мені боляче! – скрикнула Світланка-Подушечка.

– Світланко, сестричко, як же мені шкода, що я тобі такого болю завдаю! – мовила Голочка-Оленка. – Що ж ми наробили! Це ти у всьому винна! Навіщо ти золотоволосу ляльку виривала з моїх рук? Навіщо книгою мене била, що та аж розсипалася?

–  Я в усьому винна? Та це ти мені ніколи іграшок не даєш, а тільки сама граєшся. Все собі, і собі.  А батьки ж двом купляють. От тепер і думай, як нам стати знову дівчатками.

– Але ж ми можемо і назавжди залишитися Голочкою й Подушечкою! Світланко! Не будемо сваритися! Треба ж щось робити! Мені лячно, - похнюпилася Оленка з повними очима сліз.

– Треба нам, Оленко, знайти ту книжечку „Казки”, яку ми сьогодні порвали й спробувати скласти її, а там і відповідь знайдемо, як і обіцяла лялька.

– Добре, давай спробуємо! Але як? Ми ж ходити не можемо. Ой, дивись, іде той ведмедик, якого ми вранці порвали. Може, він допоможе? – вискочила з Подушечки Голочка.

А до них і справді наближався ведмедик. Ішов він похитуючись, а в лівій лапці ніс відірвану лапку.

- Добридень, Голочко і Подушечко! Знаю я про вашу біду, лялька вже не раз погрожувала, що перетворить вас на безпорадних і маленьких. Так вона і зробила, тому що ця лялька – чарівниця. Може, я вам допоможу, хоч і завдали ви мені болю. Пам’ятаєте? Лапку відірвали.

Голочка й Подушечка тільки опустили очі. Їм зараз було дуже шкода ведмедика, якого вони так образили.

– Аркушики книжки розлетілися по всій кімнаті, а без неї вам не звільнитися від чарів. Я би приніс вам їх, скільки зміг, та от лапки однієї не маю. Допоможіть мені, і я вам допоможу! – всміхнувся ведмедик.

Голочка закліпала очками на знак згоди.

– А от вам і Нитка. Тепер пришивай, Голочко. Але акуратно, щоби було, як колись, – сказав ведмедик.

Голочка шила, шила акуратно, гарно, міцно, так що й сліду не залишалося від порваного. „Ой, і втомилась я, але ж як гарно вийшло. І навіщо ж ми порвали таку гарну іграшку?” – думала Голочка, переводячи подих від важкої роботи.

– Ти - майстриня на славу! – вигукнув щасливий ведмедик, милуючись пришитою лапкою, а через мить побіг збирати аркушики з книжки.

– Ось вам, це всі сторінки. Шукайте свій порятунок. А мені вже пора...

– Ведмедику, ведмедику, стривай, скажи всім іграшкам, щоби прийшли до нас зранку. Ми хочемо у них пробачення попросити! – вигукнула Оленка.

– Гаразд, дівчатка, скажу. Бувайте! – і, веселий та щасливий, подався до іграшок.

– Оленко, навіщо ти всі іграшки кличеш? Вони ж на нас гніваються. Гадаєш, вони забули, скільки кривди ми їм заподіяли?

– Ні, сестричко, звичайно, вони не забули. Проте є у мене думка..., – і Подушечка, прихилившись до Голочки-Світланки, довго щось шепотіла їй на вушко.

Усю ніч сестрички шили, майстрували, метушились, і Нитка їм допомагала. І от настав ранок. Голочка і Подушечка, змучені та сонні, притулилися одна до одної. Але тільки вони задрімали, як стрепенулися від тарараму, що лунав із сусідньої кімнати. Через якусь хвилинку звідтіля потяглася вервечка розмаїтих іграшок. Очолювали цю процесію їхній приятель-ведмедик і лялька-чарівниця.

– Чули ми, дівчатка, що ви хочете ви нам щось повідомити, – почала розмову золотоволоса лялька. – Говоріть, а ми послухаємо. Чи не так, іграшки?

– Так, так, – схвильовано загули іграшкові звірята, ляльки, машинки й інші мешканці іграшкової коробки.

Голочка та Подушечка підвелися:

- Любі наші іграшки, просимо пробачення за нашу погану поведінку, за те, що не шанували вас, не берегли, а лише рвали й ламали. Ніколи більше такого не повториться. Обіцяємо. А ще ми для вас усіх приготували подарунки, що змайстрували самі. Підходьте ближче, і ми кожного обдаруємо. Ось тобі, конику, сідельце нове, бо те, що було раніше, ми порвали. А тобі, мавпочко, сумочка, будеш туди складати іграшкові банани.

Незабаром усі іграшки тішились якоюсь обновкою чи корисним подарунком.

– Дякуємо вам сестрички, – сказав за всіх іграшок ведмедик, – а тепер ще й від нас тримайте подарунок. Ось вам міцний клей, ним ви зможете сторінка за сторінкою полікувати книжку.

– Який гарний подарунок! Давай, Оленко, приклеюй швидше!

Через деякий час усі сторінки були вже на місці. Проте дівчатка не перетворилися у дітей. Аж ось до них підійшла золотоволоса лялька, яка трималась осторонь.

– Ну от, дівчатка, книжку ви полікували, в іграшок пробачення попросили... Я гадаю, що надалі ви будете їх поважати й шанувати. Отож розгорніть тепер книжку і з перших літер кожної казки складіть слова, тричі їх промовте – й знову станете колишніми дівчатками, ще гарнішими, як були.

– Б-р-і-т-і б-о-м, б-р-і-т-і т-і-м, – швиденько знайшовши потрібні літери, вимовили дівчатка.

– Б-р-і-т-і б-о-м, б-р-і-т-і т-і-м. Б-р-і-т-і б-о-м, б-р-і-т-і т-і-м. Ура! Ми знову дітки, ой як же хороше! А іграшки? Що з ними і чому вони не рухаються? – розгубилися Світланка й Оленка, роззираючись довкола.

Біля них уже не було тих живих іграшок, що говорили з ними, радили та допомагали їм. Іграшки, як заведено у житті, просто лежали на підлозі. І дівчатка, нічого не кажучи, обережно брали їх і несли в іграшкову коробку.

– Дивись, а ось і наш ведмедик, та ще й наче усміхається. Спасибі тобі, ведмедику. А золотоволосу ляльку ми поставимо високо на поличку. Хай нагадує, що ми обіцяли їй та всім іграшкам.

Відтоді між дівчатками не було суперечок. Й іграшок вони не ображали, пам’ятаючи, як це погано – бути Голочкою та Подушечкою.

Серпень 2007 р.

 

Зажурилась бабуся Зима.

Казка

Якось наприкінці осені, коли день уже став дуже коротенький, а ніч – довгою та холодною, надумала бабуся Зима піти однієї такої ночі на розвідини до людей, на землю та послухати, що про неї говорять, чи чекають на її прихід. Підійшла вона під віконце до хатини, де жили старенькі дідусь із бабусею, і чує:

– Ой, діду, вже й зимонька не за горами, принесе вона до нас сніги та морози, а так ще тепла хочеться. А може, забариться Зимонька й прийде до нас пізніше. Погрілись би ще трішки.

– Так, бабусю, так. Правду ти кажеш, але ж чи забариться вона?!

Сумно стало Зимі від тих слів, проте пішла вона ще під інше віконце послухати, може, там на неї чекають. Чує, якась молодиця з матір’ю розмовляє:

– Ой, не треба ще нам холоду та Зимоньки. Ще дах у хаті не залатаний, холодно нам буде. От якби десь заблукала Зимонька, а то й зовсім не прийшла до нас...

Образилася бабуся Зима. „Чого ж так усі мене не хочуть бачити? Чи я комусь зло роблю? Снігом, немов ковдрою, землю вкриваю. Діточкам для санчат дорогу встеляю. Та коли так, то й не піду я на землю, нехай без мене живуть і красну Весну чекають. Я ще й Віхолі, Морозу та Сніговію скажу, щоби не йшли між люди.”

Так і зробила. От уже й час іти зимі на землю, а вона собі спить і нікуди не поспішає. Мороз, Сніговій та Віхола також відпочивають. Навіщо ж іти, коли їх не чекають?!

А на землі весело. Уже й би мала прийти Зима, а все її нема. Тепло людям, щасливі всі. Минув отак місяць, минув другий. Уже й Новий рік не за горами. Вже інше почали люди говорити.

– Як же це Новий рік – та без Діда Мороза, без Сніговія і Зимоньки зустрічати? Не годиться так. Та й поля вже давно треба вкрити білою ковдрою. Інакше озимина переростати почне, коли і надалі таке тепло буде. Пропаде наш урожай? Загине все. Напевно це ми її образили, коли не бажали її приходу. А вона почула й передумала до нас іти.

Забідкалися люди. І дахи вже полатали, і нагрілися, та й ялинки в хатинках у розкішне вбрання одягнули, до Нового Року готуючись, а Зими нема і нема.

А дітвора? Дітвора геть духом упала. Вже й наче зима, а ні тобі на саночках чи лижах покататися, ні ковзанки на ставку зробити чи снігову бабу зліпити, ні у сніжки погратися. Сумно навкруги, сіро. Та й намислила дітлашня у передноворічний вечір зібратися гуртом і піти на вигін, за село, щоби Зимоньку закликати. Так і зробили. Узяли санки, лижі, ковзани та й вийшли гуртом на гірку.

– Зимонько-Зимо, бабусю! – почали благати вони. – Пробач, якщо образили тебе! Прийди до нас з Дідом Морозом, Сніговієм та Віхолою! Сумно нам без тебе. Ось санки, ковзани, лижі, а кататися нам ніде.

Першим почув ці благання дідусь Мороз. Шкода йому стало маленьких діток та ще й у передноворічний вечір. Визирнув він на вигін і давай щипати дитячі носики та щічки.

– Ой, дивіться, дивіться! Мороз прийшов, почув нас. Дідусю Морозе, дякуємо тобі за те, що послухав нас. А ще передай бабусі Зимі, Сніговію та Віхолі, що ми дуже чекаємо на них. Он і земленька вже би відпочила під теплою сніговою ковдрою.

На ці слова ще сильніше Мороз ущипнув діток за носики, а вони раді та щасливі, побігли по домівках, знаючи, що тепер Зима обов’язково прийде.

І справді, всю Новорічну ніч працювала бабуся Зима з дідусем та дітками - Сніговієм та Віхолою. А коли люди вранці прокинулися, то могли очей відвести від такої краси. Усе довкола було вкрите пухкою білою ковдрою, вікна у хатинках старанно вимережані дивовижними візерунками, які створив дідусь Мороз, а ставки скуті кригою. На деревах, наче мереживо, лежав блискучий іній. І все це на сонечку виблискувало та вигравало всіма барвами веселки.

– Дякуємо тобі, Зимонько! Пробач що не хотіли бачити тебе, – говорили люди.

А дітки веселилися та гралися біленьким сніжком. Хто на санчатах, хто на лижах чи ковзанах, а хто ліпив снігову бабу або грав у сніжки. Всі були раді, що Зимонька нарешті прийшла.

Бабуся Зима, дивлячись на ці веселощі, лише посміхалася.

 

Мамине серденько

Казка

Чи знаєш ТИ, що таке мамине серденько?

Думаєш, воно таке, як на малюнку в енциклопедії?

Ні, дитино, серце набагато більше. Цього не зобразиш на жодному малюнку.

А головне, що у серці основне місце займаєш ТИ. Так-так, саме ТИ…

Дивне серце, правда? Поки Тебе не було, там поміщалося багато всього. Але після Твого народження це все потіснилось, і більшу частину серденька зайняла дитина.

Саме діти є господарями маминого серденька.

І лише вони його можуть розбити.

Жив собі хлопчик Андрійко. Чудовий хлопчик, розумний, але зовсім не шанував своїх рідних.

«А що? – думав він. – Коли я народився, батьки вже були, Отже, вони так і будуть. Та й є вони лише для того, щоб мене доглядати, мені догоджати…»

І так був переконаний у цьому, що почав говорити погані слова до мами, а одного разу навіть ударив її.

Побачивши це, мамин ангел-охоронець, який завжди сидів на плечі й терпів усі вибрики малого Андрійка, розуміючи, що це дитина, яка займає майже все мамине серденько, не стримався.

– Отак, Андрійку! – скрикнув він про себе. – Не знаєш ти, що таке серце мамине! От зачекай, перетворю я його на тонкий кришталь, і тепер від кожного поганого слова на серці буде тріщинка, а з часом воно може розбитися…

Як сказав, так і зробив. Коли наступного ранку Андрійко прокинувся, біля його ліжка стояло у розкішній вазі незвичайної краси кришталеве серце. А всередині він побачив своє фото – велике-велике, майже на все серце, і багато інших речей. «Напевне, це нова прикраса для дому» – подумав Андрійко.

– Синку, до школи пора збиратись, одягайся, прошу тебе. Ти ж запізнишся, – вкотре просила мама.

– Не хочу в школу! Ти мені вже набридла з тою школою!

– Андрійку, та ж усім треба вчитися. Збирайсь, я вже їсти тобі приготувала, – продовжувала просити мама.

– Фу, не люблю я такого їсти, воно недобре! Що за мама така? Кажу ж, не хочу! Відчепися від мене!

Раптом почулося легеньке «хрусь». На кришталевому серці з’явилася тріщина. «Чого б це?» - подумав Андрійко. – «Адже ніхто його не зачіпав». Але за мить уже забув про це.

Викрикаючи різні нечемні слова, Андрійко таки зібравсь у школу.

– Сину, простудишся! – мама протягнула Андрійкові шарфик.

– Та ну тебе! – вдаривши кулачком маму по руці, хлопчик вибіг із дому.

Дуже боліло мамине сердечко, обливалося кров’ю, а потріскане від попередніх злих та недобрих слів кришталеве серце від цього удару сина розкололося на маленькі шматочки.

Коли Андрійко повернувся зі школи, мами вдома не було. Якась чужа жінка ходила по кімнатах, переставляла меблі, поралася на кухні.

– А мама де? – запитав злякано хлопчик.

– Мама? А хто така мама? Тепер господиня тут – я, – холодно, наче робот, відповіла вона.

– Мама… Мама – це… «Як же їй пояснити, хто така мама?».

– Мама мене дуже любить, вона мене народила і …

– І що? Досить базікати. Швидко мити руки – і на кухню! – скомандувала жінка крижаним голосом.

Андрійко попрямував мити руки, зі жахом думаючи, що ж трапилося, де мама і хто ця жінка. «Напевно, мама ще на роботі. От прийде додому, і все буде добре. А ця жінка тут, поки мами нема».

Після обіду Андрійко почав, як завжди, гратися. Знав, що мама раз у раз нагадувала йому робити уроки відразу після школи, а не відкладати на вечір. Але ж навіщо? Мама прийде, знову попросить, він знову трошки покапризує… Так весело, коли мама просить, а ти не слухаєш, вона така доросла і велика, а просить малого. «От який я сильний! Що там!» – думав хлопчик.

Настав час вечері. Сумно, самотньо. Чужа жінка продовжувала, пораючись, ходити по хаті, батько у відрядженні, а мама… мами чомусь довго нема. Андрійко вже почав хвилюватися, прислухаючись до кроків на сходах. То до вікна підбіжить, то на телефон погляне. Та ні, тихо, нема нікого. Нарешті почув кроки. «От, іде вже. Зараз я знову щось вигадаю. Як весело, коли мама щось довго-довго просить. Цікава гра! Що ж придумати? А кроки вже ближче і ближче. Скажу, що живіт болить, тому уроки не буду робити. От!»

Так вирішив Андрійко. Але раптом почув, що кроки минули їхню квартиру і піднялися вище поверхом. Озвався дверний дзвінок. «Хто там?» «Мама, відчиніть».

– Мама… А моя мама? Де ж вона? – ледь не плакав, ходячи кімнатою. Раптом щось різонуло хлопчину в ступню. Глянувши вниз, побачив ущент розбите кришталеве серце і свою фотографію, що випала з нього.

– Ай! – скрикнув він. – Хто ж це розбив серце?

– Подивися на фото, – почув Андрійко голос. Це ангелик вирішив усе розповісти. – Його розбила людина, зображена на світлині. Її дуже любила твоя мама.

– Та це ж я! Але я не зачіпав його!

– Усі твої погані слова робили на серці тріщинки, а коли ти ще й ударив свою маму, воно розбилось. І ота жінка тепер буде жити поруч із тобою. Вона вміло куховарить, прибирає. Зробить усе це, як належить, тільки любити не вміє. А мамине серденько ти розбив.

– Ангелику, я хочу до мами… – зі сльозами мовив хлопчик.

– Не можна, дитино, у неї ж розбите серце…

– А що мені зробити, щоб серце мами стало таким, як було раніше?

– Не знаю. Це ти сам маєш зрозуміти. Шукай, що ще на світі є таке тепле, любляче, гаряче, велике, як мамине серце, де б ти помістився… – сказав ангелик, збираючись летіти.

– Я віднайду, обов’язково віднайду!

– Коли щиро так вирішив, я допоможу тобі. Віднайти ти мусиш сам, а я оживлю його, – повернувшись і сідаючи на плече хлопчика, мовив ангелик.

Що тільки не робив хлопчина для того, щоб мамине серденько знову було колишнім! І квіточку приміряв, і жаринку пробував, дзеркальце, промінчик, коштовний камінчик, а серденько ніяк не гріло.

– А далі що? – засумував Андрійко. Прийшов до тітоньки, яка хазяйнувала тепер у домі, й усе щиро розповів. Аж сльози від жалю за вчиненим виступили. Розповів, як погано поводився, образливі слова говорив, як ударив маму і як хоче тепер усе повернути, щоб мамине серденько знову гріло його…  

І трапилося диво! Чужа й холодна тітонька раптом наче прокинулась, її очі заблищали від сліз щастя, вона лагідно всміхнулася й протягнула руки до синочка. Це знову була мама Андрійка. Така сама добра, любляча і лагідна. Найкраща в світі!

– Ніколи не розбивай матусі серце! – мовив тихенько ангел на вушко Андрійкові.

– Не буду більше, ангелику! Ніколи-ніколи…

Тернопіль, 2011

 

Медовий Сухарик

Казка

Жив на світі солодкий Сухарик. Він був смачнючим, бо спеченим з найкращих продуктів. Сухарик дуже собою пишався. Одне лише хвилювало красеня: одежа у нього була суха та порепана і, щоб виглядати не таким черствим, він кожен ранок змащував її медом. Отак і став він Медовим Сухариком. Всі дуже любили його за приємний медово-солодкий запах. Та Сухарик так звик до цього, що вже не міг показатися комусь на очі, не намастившись медком.

От одного ранку спочивав він собі на тарілочці, що лежала на великому кухонному столі. Милувався собою та чепурився.

Поруч, у склянці парувало гаряче молоко. Виблискувала на ранішньому сонці Конфетниця і про щось перемовлялась з перламутровою Масляничкою. Неподалік потягувалась після сну чепурна Цукерничка.

- Ой, як же раненько, а треба нам прокидатись! – промовила вона. - А мені саме такий солодкий сон наснився, ніби зробили з цукру герненьку фігурку зайчика. Потім поставили у вітрину великого магазину солодощів. Усі  любувались-любувались аж прицмокували. Потім підійшла до цукрового зайчика гарна панянка і взяла у руки... Аж тут, я прокинулась. Це ти, Сухарику, мене розбудив коли намащував свою шурхотливу скоринку медом, – пробурмотіла.

- Та це не навмисно. Я повинен виглядати дуже смачно, я ж найкращий Сухарик.

- Так, Сухарику, це правда. І мені б не завадило причепуритись.

А Молоко, уже все випарувало, заспокоїлось, хололо і тихенько задрімало.

- Доброго ранку! – почулось раптом.

До друзів наближалась солодка здобна Булочка з дочкою-Скибочкою. Обоє пухкенькі, біленькі та такі пахнючі, що у наших друзів аж дух забило.

- Доброго ранку! – відповіли вони.

Сухарикові відразу сподобалась дочка-Скибочка. Така вже була чепурненька та пишна.

- Приставайте до нашого гурту, – запропонував він новачкам.

- Ой, спасибі, який же ти галантний та чемний! – вигукнула мати-Булочка і попрямувала з дочкою до сухарикової тарілочки.

Медовий Сухарик сів поруч Скибочки.

- Мене звуть Медовий Сухарик. Я тут усіх знаю. Хочеш я тобі все покажу? Мене усі дуже люблять. Бачиш який я блискучий, медовий, солодкий.

- Так, ти дуже гарний. Але мені мама казала, що вихвалятися негарно.

- А хіба ж я вихваляюсь? Та тобі тут кожен те ж саме скаже. То навіщо ж чекати? Я сам тобі все розповім.

- Добре, Сухарику. Якщо так, то напевно ти правий. Але щось у тебе на спинці не все гарно блищить. Там лише половинка блискуча, а інша суха та шкарубка. Що це? Хоч воно теж тобі пасує.

- Що? Де? Як? Як не блискуче?! – заметушився Сухарик. – Це я... я напевно забув коли вас побачив. Зачекай, я зараз.

- Добре, тоді я піду подивлюсь як тут у вас, – сказала Скибочка.

- Я тебе наздожену.

- Гаразд. Але не варто так хвилюватися. Ти мені й так подобаєшся.

- Ні-ні, що ти? Так не можна. Я зараз.... Іди..

І Скибочка пішла.

Спочатку вона підійшла до блискучої Конфетниці.

- Яка Ви чудова! – сказала їй Скибочка. – Можна я подивлюсь на обгортки цукерок, які Ви маєте? Я люблю їх роздивлятися. Там такі гарні малюнки і надписи!

- Звичайно можна, дорогенька, – лагідно промовила Конфетниця простягаючи до Скибочки кілька цукерок. – А ти вперше у нас? Звідкіля ти прибула?

- Та ми із мамою щойно з крамнички. Нас господиня принесла. Мені тут подобається. І ви всі такі добрі до нас.

- Так, люба, тому що ми тут усі наче одна сім’я. Ось привітайся з Масляничкою. Це моя найкраща подруга.

- Доброго дня, пані Масляничко! Ой, а це що таке? – вигукнула Скибочка побачивши склянку з чимось сліпучо-білим всередині. Була це склянка з молоком яке мирно дрімало собі.

Скибочка такого ще ніколи не бачила. „Яке ж воно на дотик?” – подумала вона і, вхопившись за край склянки, почала видиратися нагору, щоб зазирнути всередину. Та раптом, якось незґрабно ступила і бульк у молоко.

- Ой, - скрикнуло воно. – Ти чого? Ану вилазь. Розмокнеш же, – захвилювалось молоко прокинувшись.

- Рятуйте! Рятуйте! – закричала Скибочка.

Вмить прибігла мати-Булочка і кинулась рятувати дочку. Та куди їй кругленькій та пухкій вилізти на гладеньку склянку.

- Що ж робити? – бідкалась вона.

- Сухарика попроси. Він міг би допомогти, – радили сусіди по-столу– Масляничка та Цукерничка, які теж прибігли на допомогу, але куди ж їм вилізти по склі. Хіба що перехилити склянку, але ж тоді й молоко може вилитись.

А Сухарик ще й досі обмащував спинку медком.

- Сухарику-у-у, допоможи-и-и! – розпачливо кричала Скибочка.

- Зараз-зараз, Скибочко! Зачекай трішки. Ще нехай спинка підсохне, бо все ж змиється Молочком. Треба буде знову намащуватись.

- Сухарику, я ж розмокну. Допоможи!

- Ще дві хвилинки, і я вже біжу. Я врятую тебе.

- Ой, Скибочко, треба щось робити, – турбувалось Молоко. – Поки Сухарик прийде з своєю солоденькою скоринкою, ти й зовсім розмокнеш. Давай, мати буде розхитувати склянку, а ти хапайся за верх склянки і міцно тримайся. А потім ще трошки підтягнешся, перехилишся через край і будеш врятована.

Так вони і зробили.

Мати розхитала склянку, а Скибочка міцно вхопилась за край, перехилилась і упала мокра та злякана на стіл.

А тут і Сухарик прийшов.

- Скибочко, який же я радий що ти врятована. Але я так хотів тобі допомогти. Чому ж ти мене не зачекала?

- Поки ти зі своєю медовою скоринкою допоміг би мені, я б уже загинула. Рятувати треба не чекаючи. Що з того, що ти солодкий, блискучий та медовий зверху коли всередині ти черствий та шкарубкий сухар. І нікому твоя медова скоринка не потрібна. Вона нічого не варта коли черстве серце та порепана душа.

Сухар опустив очі і мовчки відійшов. Він усе зрозумів.

Вересень 2008 року

Твір зайняв друге місце у конкурсі літературних творів «РУКОМИСЛО 2009» в номінації твори для дітей «Лис Микита».

 

Тік-Так

Казка

Чи бачили ви, діти, старовинний годинник? Такий товстий, незграбний із заводним механізмом, а не на батарейках, як зараз. Поважний і серйозний він ще висить десь у старих будинках, збережений бабусею чи дідусем і завжди вірно показує нам час. Не те що ці сучасні маленькі, плоскі, електронні годиннички, які часто понуро мовчать і чи то з лінощів, чи з неохоти зупиняються саме тоді, коли нам необхідно знати годину.
 

Отож, саме поважний, старенький і працьовитий, чесний і старанний годинник з заводним механізмом висів у Сергійкового дідуся у спальні. Сергійко завжди чув його важку ходу – тік-так. Хлопчику було дуже цікаво, як іде той Час там, усередині, та чи можна його зупинити. Але у дідову спальню він ніколи не заходив.

- Сергійку, швидше! Сергійку, поки ти сидиш та нічого не робиш Час іде, він не стоїть на місці. Він проходить повз тебе, а ти його дарма марнуєш.

День у день одне й те ж саме. Сергійко вперто марнував час і міг годину одягати штани щоб піти на вулицю. І бувало навіть так, що вже й сонце заходило, поки він збереться.

Якось, коли нікого не було вдома, Сергійко грався машинкою і вона, проїхавши увесь коридор, заїхала прямісінько у дідову спальню через відхилені двері. Що ж робити? Довго вагався Сергійко чи заходити без дозволу у дідову кімнату та вирішив, що нічого ж поганого не станеться. Потрібно лише забрати машинку і вийти. Сергійко зайшов і відразу здригнувся. Великий старий годинник саме відбивав шосту годину вечора. Поважно і твердо.

Хлопчик озирнувся в пошуках машинки. Вона заїхала аж під шафку, над якою висів старовинний годинник. Сергійко підійшов близько до годинника і від цікавості чи від захоплення не міг вже відвести від нього погляд. Виготовлений дуже давно умілими майстрами, годинник був справді дуже гарний з вигнутимим стрілочками, вирізбленою кришкою, чудернацькими цифрами на циферблаті. „Він, мабуть, ще старший від дідуся”, – подумав хлопчик.

Сергійко доторкнувся до холодного скла. „От мені б дізнатись як він іде? Як же потрапити туди, всередину?” І раптом, дверцята годинника відчинилися і Сергійко, не змігши відірвати руки від дверцят, почав зменшуватися й, ставши завбільшки з горіх, повис на ручці, міцно тримаючись, щоб не впасти.

Чиїсь руки підхопили його і потягнули усередину.

- Привіт, я Тік а це– Так,– маленькі і худенькі хлопчики, наче стрілочки, стояли перед Сергійком. – Ти хотів побачити сам Час? Ми його діти.

- От чудасія! Невже я справді всередині годинника? Отого старовинного, дідусевого? Ой, хлопці! Ходім гратися. Я ж сам грався, а тепер з вами буду.

- Ні, ми не можемо гратися. Мусиш іти з нами, бо ми ніколи не зупиняємось, а дорогою ми все розповімо. Згода?

- Гаразд. Я з вами! А що це за дівчинка попереду біжить?

- Це наша молодша сестричка Секундочка. Вона швидше від нас іде в шістдесят кроків. А ще ми познайомимо тебе з батьком Часом. Він також постійно йде. Ще ні на хвилинку не зупинився. Час і твій дідусь - давні та щирі друзі.

- Так от чому дідусь так вчасно все робить. Ні хвилинки не згає. Все у нього розписано по хвилинках і він завжди всюди встигає! – здогадався Сергійко.

- А ти хіба не знав?

- Ні, навіть не здогадувався. Але ж і кумедно ви йдете – один крок Тік, один Так. Як же так можна?

- А ми й не помічали. Ми завжди так йдемо.

- Ой, ой! – почулось раптом попереду. – Біда зараз трапиться!

- Це Секундочка. Щось, напевно, сталося. Біжімо!

Сергійко разом з хлопчиками прибігли до Секундочки. Вона тремтіла і була дуже схвильована й пильно дивилась крізь скло годинника, крізь вікно на вулицю, людей і машини.

- Дивіться! Дівчинка висмикнула руку від мами і вибігла на дорогу. А там же машини!

- А звідки ти знаєш, що може трапитись біда? А може й не трапиться. Може, машини оминуть дівчинку? – Сергійко хотів заспокоїти друзів.

- Знаю. Ми у школі дуже добре вчимо математику. А у мене найкращі оцінки з математики. Я все порахувала. І швидкість, і відстань, і час. Ой, біда трапиться!

- Що там таке? – почулось позаду.

- Це – Час, - зашепотіли хлопчики. – Зараз ми тебе з ним познайомимо. Будь ввічливий.

- Доброго дня, пане, – привітався хлопчик, щойно Час порівнявся з ним.

- Доброго.  Це ти той хлопчина, що мене марнує?

- Я більше не буду,– схилив голову Сергійко.– А Ви і є той великий, знаменитий Час?

- Так, це я. Будемо тепер друзями, – усміхнувся привітно старий Час. - Що тут за галас?

- Секундочка підрахувала, що з дівчинкою, яка вибігла на дорогу, трапиться біда. На неї наїде вантажівка,– навперебій розповідали Тік і Так.

- Біда кажете?

- Так, велика біда. Дозвольте мені зупинити час на одну секундочку, щоб все виправити. Цього ніхто не помітить. Одна секундочка дуже маленька. А  наш новий друг Сергійко за цю секунду відведе дитину до мами. І все буде добре.

- Добре, Секундочко, я дозволяю тобі це зробити. Зупиняй!

Секундочка миттю вийняля з кишеньки маленьку золоту стрілочку і, махнувши нею та промовивши лише їй відомі чарівні слова, зупинила мить. Все завмерло: і машини, і люди на вулиці.

А Сергійко тим часом швиденько зіскочив на дорогу і, вхопивши дівча за руку, відвів до мами. І так само швидко повернувся.

- От і все. От і добре. Дівчинку ми врятували, – Секундочка знову махнула стрілочкою і час відновив ходу.

- Молодці діти, і ти також, Сергійку. Бачу, добрий ти хлопчина і часу більше не гаятимеш.

- Обіцяю. Не гаятиму, – запевнив хлопчик. – Ніколи...
 

- Сергійку, прокидайся! Ти як тут опинився? – говорив дідусь погладжуючи хлопчика по голівці.

Сергійко прокинувся. Він лежав на дідовому ліжку і був уже зовсім не маленьким, а поряд не було ні Тіка, ні Така і Секундочки не було. Тільки у руках залишилась маленька золота стрілочка, подарована Секундочкою. Та сама, якою вона зупинила час, щоб відвернути біду.

– Ой, дідусю, така пригода!

– Що трапилось?

– Та... ніколи говорити, мені ще потрібно іграшки поскладати. Час же не чекатиме, він іде.

Дідусь здивовано подивився на внука.

– Так, Сергійку. Все вірно. Він не чекатиме.

З того дня Сергійко все робив вправно, старанно і не запізнювався, щоб не марнувати Час дарма.

Травень 2008