Жінка-УКРАЇНКА

Шістнадцять вбито.  І свої
В своїх стріляють – з гвинтокрила…
Хто ж так спрямовує бої,
Що ми себе отак зганьбили?

Так твердить ворог. Наші ж – ні:
Блок-пост зненацька обстріляли…
А поясніть тоді мені,
Чому ми напад той проспали?

І чим займались вартові?
А наша розвідка? Питання!
Безперешкодно бойовик
Між нас гасає на світанні…

І чистий чорним став четвер!
А мовби йшло все до фіналу…
Як в це повірити тепер?
Чи бабця надвоє гадала?

А жовч аж хлище із Москви:
Ефір – суціль про Україну.
І де стріляє бойовик,
Це – ми, в них: хунта неодмінно!

Чим більше мовиться брехні,
Їй непосвячені більш вірять.
Підхід відомий. Та мені
Болить мовчання командирів:

А це ж – Нацгвардія, війська,
Це – авіація у небі…
Кажу: хай правда і гірка,
Та напівправди лиш не треба!

Бо це – війна: не вмієш – геть!
А взявсь – поводься як військовий.
Так гірко й боляче – знов смерть.  
І торжествують зайди знову.

Ти ж їх спинити присягнув,
Звитяжцю, я до тебе, чуєш:
Не можна виграти війну,
Якщо вдаєш, а не воюєш!

Коли вже тиснуть – до кінця:
Щоб продихнуть їм не було як!
І хай гірка помилка ця
Остання буде в нас, герої!

Іван Левченко,

першодрук, 23 травня 2014 року