Жінка-УКРАЇНКА

Сьогодні 34 роки, як не стало геніального поета й артиста
Володимира Висоцького. Він пішов із життя в 42 роки під час
 ХХІІ Олімпійських ігор у Москві
 

І століття спливе – не забудуться, певен,
Ані голос його, ні надсадні пісні. 
Як прощалися з ним у ту спеку липневу –
Понад тридцять вже літ! – не забути мені. 
 
Як і рік велелюддя, що засвіт бурлили,
До "Таганки" з усіх підступивши сторін.
Влада смерть, як і спів, приховати хотіла.
А що буде отак, не гадав навіть він: 
 
Він, що плив на руках, мов той Бог, плив Москвою.
А над прірвою коні невтримні неслись...
Наче Правда  сама, що зійшлася в двобої
Із Брехнею, в якій ми, тодішні, жили,
 
Він устиг прохрипіти: "Не так все, хлоп’ята!":
Ані в церкві не так, а в житті – й поготів.
І немовби полуда з очей – катаракта,
Що нам застила сонця вогні золоті.  
 
Він – дитя Шістдесятих і Голос відлиги –
Звідав Слова ціну, бо збагнути зумів,
Як читав у дитинстві потрібні ти книги,
Значить знаєш, для чого на світі ти жив. 
 
І що чорне є чорне. Не стать йому білим.
Навіть хай увесь люд з переляку закляк. 
Та в яку б одежину Брехня не рядилась,
Їй  не випаде Правдою стати  ніяк. 
 
І таки хтось та крикне: "Не так все, хлоп’ята!"
І збунтуються душі, прозрілі в ту мить.
Справедливо Поетом того величати,
Хто народ із населення зміг пробудить.
 
Як сахнулася влада в той день олімпійський,
Бо відчула, що Він – Олімпієць і є,
Хто в народнім ескорті у славі світився,
Пливучи велелюдно в безсмертя своє. 
 
На Ваганьковім квіти не в’януть і трави.
Спить гітара. Для неї спинився  вже час... 
А з блакиті небес, наче німб золотавий,
Сонце голову світлу Поета вінча.  
 

Іван Левченко, з книги "Не губімо в собі Україну!",
Севастополь, 2011 року; редакція 25 липня 2013 року