Жінка-УКРАЇНКА

              Світлій пам’яті Віктора Баранова

Уже ровесники вмирають.
І не від кулі на війні...
Ще вчора був, і вже немає.
І гірко-боляче мені.
А я гасаю все по світу,
Немов до всього справа є.
Елементарно додзвонитись
І то вже часу не стає...
Ще ж наче вчора йшли зі Спілки
Додому Банковою вдвох.
Ще ж… Залишився спогад тільки
Тепер в рядочках у кількох.
Ніщо біди не віщувало.
Скупив я "Києва" тираж,
Бо вийшли вірші у журналі,
Причому два десятка аж!
Ми цитували їх в дорозі.
І я від  радості світивсь.
І про Літневського у прозі
Роман в журналі видав ти:
Геннадій – біль наш спільний, рана:
Поет, що раз бува в сто літ.
А як же рано, як же рано
Й трагічно наш покинув світ.
О, нескінченні ці розмови
Про Україну, і найперш –
Про наше слово, рідне слово
І недолугу владу теж.
Я ще дозволив жартувати
(Бо можновладця збіг вже час):
Для Банкової забагато
Два Віктор Федоровича!
Тепер один – втікач – в Ростові.
А ти – на вічності путі,
Де не зустрітися нам знову,
Як зустрічалися в житті.
Прощай, мій брате! Біль: не можу
Рядки виводити пером.
Здається, Віктор – переможець.
Ти смерть здолав душі добром:
Як був – у серці незабутній.
Мов бачу іскорки в очах.
І лиш душі не пригорнутись
До Віктор Федоровича!

Іван Левченко, першодрук,
31 липня 2014 року