Жінка-УКРАЇНКА

Рецензія на книгу Дмитра Бондаренка «Роман з революцією»

Жити дуже складно.
Дуже мало любові
і багато самотності

Петро Мамонов

Антонім любові − це навіть
не байдужість і не огида.
Це банальна Брехня.

Сергій Довлатов

Більшість з нас живе, як... живе. Побут, робота, типові розваги, звані в психології гучним словом «рекреація».Сумно.

Однак, якщо вдуматися, то цей сум і «рекреація» тільки поняття, що самоорганізовуються нашою головою. Будь-який емпірик зазначить, що тільки від самої людини залежить життя. Вірніше, від широти нашого погляду. Спеціально зателефонувала знайомому фотохудожнику, щоб поцікавитися, як називається широта нашого погляду, наприклад, у фотографії. Виявилося, панорама. Майстер також пояснив, що панорамні знімки важкі для непідготовленого сприйняття, оскільки в них багато деталей. Хоча, сама по собі панорама − це і є мистецтво деталей. Взагалі-то інтегрована концентрація на кожній з деталей дає нам цілісне сприйняття.

На мій психологічний смак, окрім вищезазначеного, властивості нашого зорового аналізатора розкривають перед нами не тільки панораму сприйняття дійсності, а й, як годиться, зміст зображеного. Щоправда, для цього потрібно все наявне помножити на наші мізки. Тобто, створити свою, персоніфіковану картину світу. І тут вже питання: а які ми вважаємо за краще знімки − кольорові і під пальмами в яскравих пляжному одязі і, навпереваги, з півасиком або чорно-білі, із зображенням суворих зледенілих вершин... Хоча… Я вже чую, як якийсь прихильник не ускладнювати своє життя, відразу ж запросить чогось середнього, ближчого до пальм...

І це зрозуміло, адже людина не складається тільки з цілей і догм, вона складена з реальної плоті і крові. Тому, чільною ідеєю сучасної дійсності оголошена ідея адаптивності та толерантності: скрізь і до всього можна пристосуватися, все пояснити і прийняти без зайвих міркувань і моралізаторства.

На жаль! Це розхожа схема сучасного лже-панорамного сприйняття дійсності: на одному полюсі − адаптивність, на іншому − толерантність, а між ними порожнеча. Вакуум.

І схема ця так само небезпечна, як і особистісна безхребетність.

Знову таки, усереднений (за допомогою складнощів життя і примх долі) читач може сказати, що ми живемо у складний час, в епоху змін. Тому – нічого чіплятися. А орієнтуватися на історичні віхи треба неодмінно.

На мій погляд, наше життя не повинно бути так вже жорстко пов'язане з якимись епохами або віхами. Довірятися такій, з дозволу сказати, схематичності − означає знецінювати своє життя і свою індивідуальність. Черговий слоган чергового младокерівника: мовляв, раніше ми існували, потім − животіли, а зараз − відновлюємося, заганяє в лещата підсвідомість людини, яка хоче зайти в ліфт і піднятися на ньому вище, щоб ковтнути свіжого повітря, але на двері ліфта напис: «ходу немає».

Хоча спроби пов'язати якісь історичні епохи з картиною світу індивіда-людини-особистості в літературі зустрічаються повсюдно. Не можу сказати, що я з таким станом справ не згодна. Просто ставлюся до них хоча і з розумінням, але з обережністю: не люблю кон′юктурщини. Зрозуміло, що письменники відображають дійсність, узгоджуючись зі своєю апперцепцією, і тим, як бачить це життя якщо не більшість, то, щонайменше, їх референтна група. І це вже реальність, де все залежить від характеристик «широти панорами» автора, а не від обставин, які його оточують. У це хотілося б вірити.

Адже автор за допомогою свого твору формує художню свідомість читача, яка за всіма канонами літератури має бути пов'язана з мораллю і етичністю. Навіть, якщо автор проводить своїх героїв через пекло пристрастей і вільностей у всіх життєвих сферах.

Особливо цінним і дефіцитним «продуктом» літературної творчості в наш час є опис любові. Любові справжньої, земної, з емоціями і невдоволенням собою, з очікуванням дива і розчаруванням... Людина, яка по-справжньому любила, ніколи і ні за якої історичної епохи не вважатиме своє життя прожитим даремно.

І література повинна таким відчуттям вчити. Вчити тримати в пам'яті цей емоційний зліт, який ми називаємо любов'ю.

Рівнятися на нього навіть тоді, коли туга стискає своїми кремезними долонями, коли поруч не знайти жодного небезнадійного обличчя.

Коли революційна ситуація змушує ділити знайомий світ на своїх і чужих, і, як лакмусовий папірець, перевіряє істинність наших життєвих цілей...

Багато ще хочеться сказати. Але... занадто довга PRELUDE.

Ніколи не думала, що напишу рецензію на революційний сюжет. Не люблю революцій, оскільки добре знаю історію.

Проте, Дмитро Бондаренко своїм романом мене приємно здивував, до того ж опосередковано, за допомогою свого твору, змусив написати найбільший вступ до рецензійною тексту.

Отже, про що ж роман? Про те, що кожен з нас хоч одного разу в своєму житті повинен бути чесним перед своїм «Я». Про вибір або, точніше, індивідуалізовану систему вибору в загальнолюдських координатах, яку ніхто ще в цьому світі не відміняв. Про підміну понять (так часто буває в епоху трансформації суспільства). Про любов в революційній ситуації, про зраду жінки, про рідне місто, яке вічно дзьобає носом в ментальну «пухову перину» і якому матеріальна сторона життя завжди була миліша: автор відправляє нас до епохи, яку ми всі пережили десять років тому.

Кожен по-своєму.

І, так само по-своєму, ми переживаємо теперішній час, в якому є багато фантомів і переспівів з минулого, але і нових можливостей накопичення досвіду ми бачимо зараз чимало. І знов таки! Зробимо перенесення в фотомистецтво. Кожен примудряється збирати свій досвід, дивлячись на одну і ту ж ситуацію в схожі, як близнюки, видошукачі фотоапаратів, але натискаючи на спускову кнопку тільки на важливому для нас кадрі життя, щоб «моментизувати» вислизаюче незнане, яке завжди турбує: але це тільки феноменологічний момент протиставлення особистості та матеріального світу.

У сучасному мистецтві обертів набирає так звана постмодерністська психологія, яка, власне, відмовилася від статистичного вивчення будь-яких явищ в людському житті. І автор з майстерністю демонструє нам цей підхід стосовно літератури і глобальної тематики, аналізуючи взаємодію почуттів індивідів та епохи, в якій вони співіснують. Щоправда, злегка звужуючи контекст до середньоукраїнської конкретної провінційності.

Однак основне питання залишається відкритим і після закінчення аналізу роману. Розвиток теми: любов і революція − чи сумісні вони? Чи своєчасні? Чи насправді щирі ці пориви в часи, коли мітингова повсякденність перевіряє правдивість наших почуттів, спрямованих на «революційне щастя»?

Хтось при оцінці сюжету спирається на атитюд − «…прийшла пора любити, і почуття виникає, попри все...»

Хтось скаже, що в революції почуття недоречні... Залишаються лише випалені емоції... І це передбачуване.

Хтось двома руками «за» любов: немає почуття, яке б так збігалося з революційним підйомом і екстазом, який формується під впливом віри у перемогу Особистості.

Що дає прочитання роману? Відчуття життя. Реального. З саунами, бухгалтерськими розбещеними квочками, сімейними сценами і маршруточними talks на тлі підйому революційної самосвідомості місцевих мас. Боротьба за себе, свої емоції та любов, здатність вистояти навіть при тотальних невдачах, − парадигмальна напрямна роману.

І ще. Наше теперішнє суспільство сприяє злетів. Воно на підйомі. Адже небайдужий соціум активно аналізував свої помилки десятирічної давнини. І зробив висновки.

Тому, геть адаптивність і толерантність! На дверях соціальних ліфтів заборонних написів немає, і ліфти працюють!

Ковток революційного повітря тепер може зробити кожен.

Хто забажає.

Ольга Рєпіна