Жінка-УКРАЇНКА

П'ять років тому небайдужу до красного письма частину українського суспільства сколихнула дебютна книга оповідань Юрія Камаєва "Мед з дікалоном". Із радісним здивуванням читацький загал переконався, що про вітчизняну історію можна писати інтригуюче, динамічно і цікаво.

Відтоді Юрій Камаєв зблиснув у культурному просторі як співавтор детектива "Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори", який здобув ІІІ премію "Коронації слова-2011". Соціальними мережами активно поширюють його міні-есеї, дотепно і несподівано екстраполюючи вітчизняний та світовий історичний досвід на реалії сьогодення. Тим цікавішою була розмова з письменником для власкора Порталу "А4".

– Юрію Олександровичу, у нетрях Інтернету вас досі згадують як фантаста. Чому від фентезі ви перейшли до історичної прози?

– Вичерпався. Стало нецікаво. В принципі вершина жанру фентезі – вже далеко позаду. Те, що робиться зараз – здебільшого вторинне. Повтори й самоповтори множаться в геометричній прогресії... Тобто жанр як факт – вичерпаний.

– Нині в моді романи, а ви надали перевагу малій прозі...

– Це – мій розмір, інтернет-формат.

– А скільки часу пішло на "Мед з дікалоном"?

– Років два.

– У книзі "Мед з дікалоном" – майстерні діалоги, нічого зайвого. Як вам це вдається?

– Діалог – це окрема тема. Добрий діалог – певний рівень, певний клас.

– А над чим зараз працює Юрій Камаєв?

– Ні над чим. Може, ще колись... А поки що нічого...

– У вас у більшості творів місце дії – Кременець, герої переходять із оповідання в оповідання, а не виникало бажання випробувати свої сили в біографістиці? Якби, наприклад, якесь видавництво запропонувало вам написати п'ять романів про видатних українців, то про кого б вони були?

– Скажімо, Олег Ольжич. Джеймс Бонд український. Безумовно – Улас Самчук. Та про нього багато хто пише. Кралюк, наприклад. Хоча в нього, між іншим, Улас Самчук і Рівне, Улас Самчук і Тилявка. Але основне – це Улас Самчук і Кременець. Далі, мабуть, Олена Теліга, дуже цікава саме як особистість. Павло Шандрук з Лановеччини, генерал, який мав вищі нагороди чотирьох держав..

– Чому ви віддали перевагу саме двадцятому століттю?

– Дуже цікава епоха, яку ми абсолютно не знаємо. На загал, якщо взяти про тих же упівців... Типове уявлення, яке нам нав'язували як радянські фільми, так і мемуари деяких провідників – сільський хлоп, який взяв автомата і пішов стріляти... Але те все починали випускники університетів, студенти. То були люди освічені. Освітній та культурний рівень людей міжвоєнного двадцятиліття на Волині просто вражає. Наприклад, у мене була в руках підшивка журналу "Церква і нарід" тридцятих років. Там серед іншого йдеться про парафіяльну бібліотеку. Церква звітує, які книжки купила для бібліотеки... Там Джек Лондон, французькі, німецькі автори. Усе в українських перекладах. Наскільки шикарні речі, абсолютно актуальні, сучасні. Не було хуторянщини, шароварщини. Рівень священицтва... На Великдень 1935–1936-го в одному з храмів Кременеччини правили дванадцятьма мовами. Починаючи від латини, грецької, арамейської... грузинська, російська, німецька, французька. Тобто, якщо взяти рівень самого священицтва тоді і тепер, то це небо і земля. Окрім того, були дві інтелектуальні еміграції: російська, дуже потужна, та українська (з Наддніпрянщини). Тобто інтелектульний рівень Кременця був дуже високий.

– Три найцікавіші для Вас епохи української історії це...

– На першому місці 30–50 роки двадцятого століття. На другому, скажімо, Велике Князівство Литовське. А то в нас у школі була Київська Русь, а тоді зразу – Петро Перший. І дев'яності роки, які ми пережили. Дуже цікавий час, який ще належить осмислити.

– Щодо історичної достовірності. В якій із ваших новел найбільше реальних фактів, а в якій – домислу?

– У кінці "Меду з дікалоном" є взагалі фантастична: "Тrinity"... А загалом я намагався писати на основі того, що відбувалося. От був такий випадок, що останній повстанець в наших краях у воєнкомат здався десь у дев'яносто третьому році. Прийшов і каже: "Зробіть мені паспорта". Він переховувався і нікого не чіпав. Сидів у підвалі все життя... Грубо кажучи, то як на Філіппінах. Останнього японського вояка там виловили в кінці сімдесятих років і мусили командира до нього привезти, бо той не вірив, що війна закінчилась... У нас ще пізніше. Наші самураї ще самурайськіші.

– Щодо легкості поводження з історичними персонажами. Як вам потрапив під руку Фітільов, скажімо?

– А хто ще чекіст з українських письменників?.. То величина...

– За яким саме вашим твором впізнали би почерк Юрія Камаєва?

– Критика його чогось не помітила. А мені про царя найбільше подобається.

– Там, де фінальна фраза більшовика про те, що "люди против нас даже за сумасшедшим пойдут..."?

– Так. Написав, до речі, на основі конкретного епізоду про самозванця...

– Є такий сегмент новелістики, який балансує між історією і фантастикою - якбитологія: що було б, якби. Ніколи не тягнуло вас на таке?

– Ой, так можна розійтися...

– Теми, які просяться Юрію Камаєву на язик. Продовжіть, будь ласка, цей список. Що було б, якби...

– Значить перше. Що було б, якби ясновельможний пан гетьман прийняв ультиматум Коновальця? Не відбулося би битви під Мотовилівкою. Насправді, що зараз у нас в суспільстві? Консолідація російськомовних і україномовних українців. Тобто є єдина політична нація. Україна зараз – мультикультурна спільнота... А в той час це не вдалося. Загалом ясновельможного пана гетьмана можна оцінювати по-всякому. Є його палкі прихильники, які можуть будь-кого закидати помідорами... Він, власне, представляв російськомовних. Але, як би там не було, він – українець. Ясно, що в нього свідомість не настільки радикальна, як, наприклад, у Коновальця чи Симона Петлюри, не настільки українська, хоча для українства багато зробив. Але в останній фазі свого панування ясновельможний гетьман обсадився фактично повністю українофобами. Коло нього лишилася місцева сволота... класу Табачника. Потім з'ясувалося, що всі ті полки, на які Скоропадський розраховував, виявилися паперовими. Офіцерство все зрадило. Якби вони виступили консолідовано... До речі, якщо читати мемуари ясновельможного гетьмана, то з усіх діячів українського руху він поважав тільки Петлюру.

Друге. Якби литовці виграли битву на Ворсклі? Що було б, якби литовське військо перемогло? Була б мегадержава, європейська, була б імперія... Ми були б імперцями, когось би гнобили...

Хмельниччина. Ярема домовився з Хмельницьким. На перший погляд – маячня, а не ідея. ... Але була б також якась українська держава. Хоча оцінити важко. Навіть із точки зору політичної кон'юнктури, якщо врахувати, що Хмельницький виступав на боці протестантської Європи в цій війні... Але всі були заморочені своїми проблемами. Угорці (католики) виступали на боці протестантської Європи.

Ще один варіант: союз із султаном. Наприклад, Україна як ісламська держава...

– А, наприклад, таке питання, що трохи ніби випадає з української історії. Уже не таємниця, ці дані оприлюднені, що в 1934 році Пілсудський писав до керівництва Англії і Франції, мовляв, хлопці, ви тільки не висніть мені на руках, мої хлопці зайдуть у Німеччину і розберуться з тим Адольфом Алоїзовичем, бо з ним діла не буде. Що було б, якби це реалізувалось?

– Це цілком реальні факти. На певних етапах польська розвідка робила в Берліні, що хотіла. Було розстріляно кілька офіцерів гестапо. Тобто, враховуючи те, що Німеччина була обрізана по всіх швах, ні артилерії, війська, танків і всього іншого... А Друга Річ Посполита інколи доволі агресивно ставилась до сусідів... Були моменти, коли литовська армія спала в шанцях у готовності боронити свою державу від польського агресора. Чехи так само. Навіть деякий час німці боялися поляків. Польща була така маленька імперія, яка за сприятливих обставин цілком могла стати великою.

До речі, стосовно імперії... Є така думка, що Україна толком не може побудувати демократичне суспільство, бо в нас не було нормальної монархії.
Аристократії нема, не те, що монархії... Якщо взяти будь-які монархічні країни, то там поняття честі... Люди вважали, що безчестя гірше за смерть. А у нас зараз нема людей, які зберегли такий спосіб життя. Зараз якісь казакі. Дисплейники з нагаєчками зі секс-шопу. Які вони козаки?.. Якби людина зберегла свій спосіб життя... Усі ті покоління слухали класичну музику, одружувалися з жінками зі свого кола. Зрештою не тільки аристократію втратило українське суспільство. У Кременці фактично не лишилося місцевих міщуків. Прізвищ, які століттями повторюються в гродських актах і містечкових газетах – нема...

– Кажуть, що війна тисяча вісімсот дванадцятого року Росії принесла тільки одну велику користь: читача. У зв'язку з тим, що мужики різали російських офіцерів, які не тямили балакати російською мовою, а тільки по-французьки, то наступне покоління мусило вивчити російську, а відтак – читати російську літературу. Звідти, мовляв, і феномен Пушкіна.

– Мужики різали офіцерів, бо любили їх різати. У тисяча дев'ятсот вісімнадцятому році вони різали навіть тих, хто знав мову. Це питання класове. Насправді казали, що російська революція, то національно-визвольна війна російського народу проти московських колонізаторів. Вищий клас.

– Починаючи з 2010-го року, Дмітрій Биков, толковий прозаїк, розказував, що в Росії історичні епохи ходять по колу, і зараз росіяни живуть у так зване "мрачноє Ніколаєвскоє сємілєтіє". Так от як мінімум з десятого року Биков твердив, що Росія дочекається виходу, з нинішнього стану, але він буде через "маленьку переможну" війну, що перетвориться на війну Росії з цивілізованим світом. Звідки Биков це знав?

– Річ у тім, що війна не трапляється просто так. До війни готуються роками. І перший напрямок підготовки – ідеологічна обробка свого і чужого населення. Найбільше це відчувають якраз письменники. Тобто градус, спрямованість... Чого в Україні був недавно цілий шквал історичної прози? Я про себе не буду казати, але в один рік вийшла Оксана Забужко, Шкляр... Був рік, коли романи на військову тематику, про упівців ішли потоком один за одним. Тобто митці це відчувають, оту підготовку до війни. Оця ноосфера, як Вернадський казав... Увесь той негатив, градус у суспільстві... Як – не знаю, але це працює. Війна готується не за день. Треба там кальсонів, наприклад, накупити... Це маса роботи плюс ідеологічна обробка.

– Чи вплинуть події на сході на те, що наша, так би мовити, еліта перестане говорити російською?..

– Я думаю, що суттєво вплинуть. Навіть у часи перших Визвольних з дуже багато росіян за освітою, за походженням стали українцями. Була плеяда російського офіцерства, яка перейшла на бік України...

– Як ви ставитеся до фрази, що майбутній український Ремарк зараз сидить на блок-посту під Слов'янськом?

– Якщо відверто, то війна – дуже травматичний досвід. Відповідно, якщо проаналізувати романи про Першу світову, то, крім Юнгера, його щоденників, згадати нема що. Всі починають казати про Ремарка, Хемінгуея... Вони не були на фронті. Вони були в допоміжних частинах, журналістами... Тобто майже не були в цьому м'ясі, в цій крові... Це дуже травматичний досвід, і нормальні романи про війну напишуть внуки, навіть не діти. Про наполеонівські війни написали Гюго і Толстой, про війну Півночі і Півдня – Маргарет Мітчелл.

– Тобто наше покоління напише...

– ...Нормальний роман про Другу світову.

http://portala4.pl.ua