Жінка-УКРАЇНКА

***

Сьогодні першодення падолисту.
Здригнулися тривожно дерева,
Злякалась пташка вітрового свисту,
І стала безшелесною трава.
На службу заступила пані Осінь,
Усім вітрам вказівки роздає.
Цидулки їй на підпис хмари носять,
А дощ іще не йде – лиш заграє.
Тривожно в небі, неспокійно в травах,
Така прийшла неспокою пора.
Серця і душі падають в заграви,
Земля в пустопорожніх прапорах.

***
      

Кохання  з віком  не старіє, 
Воно дорослим лиш стає.
Воно в холодну зиму гріє
У спеку джерелечком б’є.
Хоча цвітуть осінні квіти – 
За море птахи подались,
Та  наше літо, наше літо
Іще повернеться колись.
Ще забринять липневі грози
Гарячих ніжних почуттів.
І висохнуть гарячі сльози
Над тихим спомином листів.
Не  все ще нами пережито,
І мрії всі ще не збулись.
І  наше літо, наше літо
Іще повернеться колись.

***

Ці поля обробляв ще мій прадід,
Скільки ним було сходжено піль!
Небо тут засівало  правду,
А зійшли лиш  полин і кукіль.
Ці дороги ще знали Богдана,
Обабіч  грали кобзи і скрипки.
А тепер всі ведуть  до Майдану
Там, де повно зневіри і крику.
Ці гаї ще бриніли коханням,
Грались тут діточок ватаги.
А тепер з вуст лише зітхання,
До краси –     цілий міх зневаги.
Тут сміялися в кожній оселі, 
 Малювали пташок і квіти.
А тепер засівають на скелях.
Що ж збиратимуть наші діти?! 

***

Я випрошую в лютого весну,
Розчищаю від снігу двір.
-    Синій березню, я воскресну!
Ти повіриш мені? 
                          Повір!
Я заклею усі конверти,
Я відправлю усі листи.
Я напружено і уперто
Через річку зведу мости.
Я на засув запру байдужжя,
В товариство покличу сміх.
            Я поставлю між нами, друже,
            Правду, чисту, як перший сніг.
Моя пісня ще заіскриться,
 Ще полине у білий світ.
І…до біса! Яка різниця,
Скільки весен мені і літ?

***

Кожного ранку виходжу з дому
Підтягнута, як до параду.
Увечір, як злодій, ховаю втому,
Але всьому й завжди рада.
Вслухаюся в шепіт листу 
І в дощові ноктюрни.
Люблю, щоб навколо було чисто:
Фантики кидаю в урну.
Не люблю, коли в душу смітять,
Коли ображають слабших.
От за це мені бойкоти світять,
Та від них мені вже не страшно.
Срібні березні черпаком міряю,
Золото осені – на кілограми.
Я у совість, у честь ще вірую,
І в пісні, що взяла від мами.
Зберігаю старі фотографії,
Що ввібрали у себе роки.
У віршах не дотримуюсь орфографії –
Їх пишу не в комп’ютері, а від руки.
Переможниця я –
        не офіра.
Я за правду стою до кінця.
Ти до себе мене приміряй:
Чи  ТАКА я тобі до лиця?

***

О муко-розлуко!
                          Чого тобі треба?
Яку ще віддать данину?
                   Богові, Сонцю, Землі і Небу
Я відробляю вину
За предків, нащадків, за ненарождених,
За мертвих і за живих,
За тих, що прожили життя стражденно
Чи  йшли по стежках кривих, 
За тих, що раділи, за тих, що тужили,
(Не знали, що то  є гріх)
За тих, що мамоні ревно служили –
Душа відробляє за всіх.
Живу, як Атлант і 
                        немов комашина.
Дерусь на життєву стіну.
О, Праведний Боже!
            Я ж тільки людина!            
Прости мені всіх вину.
 

***

Ти насипав у мене смутку
Цілі пригорщі, цілі міхи.
Ти пішов від мене так хутко.
За які ж то такі гріхи? 
Залишив ти мене з морозами,
Із дощами, з серцем розкраяним.
Чи зійти від розлуки з розуму,
Чи умерти?
    Стою – вибираю.
Впали долу трави навколишні,
Захиталися дерева.
Та не впала душа навколішки,
І від того стою жива.
Знаю, скоро забудеш все це,
Мов розбійник, що вб’є  й не кається.
Та моє четвертоване серце
Поволі зростається.

***

Залишімо усе , як є:
В напівдружбі, в напівлюбові.
Хай зозулечка докує,
Що не сказано в напівслові.
Зупинімося в почуттях
Напівпоглядом, напівкроком.
Що поробиш, таке життя
Поміж нами шляхи  і роки.
А в очах твоїх променить
Цілий світ і ціла надія.
Зупинімо цю щасну мить -
Ще прийде до нас та неділя,
Іще празник прийде такий –
Освятиться любов’ю небо.
А поки що лиш змах руки.
Волю серцю давать не треба,

Розвивати в душі сади,
І співати кохання пісню.
Мій коханий іди.
        Іди!
Нам ще рано…
                      О ні, вже пізно.

***

Я заздрю вікнам будинку,
Що бачать тебе щодня.
Я заздрю вулиці тихій,
Якою ідеш навмання.
Заздрю високим деревам,
Що осипають тебе жовтим листям.
Заздрю краплинам дощу, які
На волоссі твоїм виблискують.
Я поцілую віхолу,
Що над тобою свище.
Мені від кохання – втіха.
Я в ньому світліша, вища.
Я бачу тебе повсюди:
У райдугах, квітах, зливах.
І заздрять мені всі люди:
Дивіться, яка щаслива!

***

Не ждала помочі від тебе,
Не нажилася за тобою, 
Подарувало пісню небо,
А все останнє брала з боєм.

***

О Боже, праведні твої діла,
Як прийде час, то я тобі сказала б:
– Ще не зробила всього, що могла,
Іще не всі пісні переспівала.

***            

Мені б лиш пташки спів,
                  мені б лиш небо зірне.
Та ще два береги, де річечка біжить.
Хоч день, та мій! 
                     Хоч слово, але вірне.
Заради цього всього варто жить!
            

***

Облиш на завтра відкладати.
                                      Досить!
Твоє залізо нині у вогні.
Те древо восени не плодоносить,
Яке не дало цвіту навесні.

***

Ця ноша і почесна  і важка –
Плекати виноград і цвіт калини.
Що вдієш  –
             ти не виліпиш горшка,
Якщо для цього не замісиш глини.

***

Чоловіче! Мужу!
                    Хоч словечко кинь ми’!
Та ж роки спливають, як в ріці вода.
Гинеш за політикою, 
                              як циган за кіньми.
Поки схаменешся:
                  я – немолода!    
     

***

Засмутиш свій день –
        значить втратиш його
       І не повернеш ніколи.
Сьогоднішній день – 
        вчитель завтрашнього!
А далі знову по колу.

***

Та ж Яків той зумів би зрушить гори,
А він ще й нам залишив напасть цю.
Тепер і ми
любов – за мадрагори
І цілий вік цілуємо вівцю.

                                                 Надія Пукас