Жінка-УКРАЇНКА

Пролог.
  Після розмови з сином Вероніка довго не могла заснути. В основному говорив Микита, а вона мовчала, немов в роті була вода, яку не можна було розплескати. Вероніка відчувала, що син цього разу не бреше - голос його був надто схвильований. Було зрозуміло, що Микита довго готувався до цієї розмови. Це відчувалося з того, як часом тремтів його голос, як він говорив сумбурно і часто запинався. Вона вже забула, коли Микита говорив щиро, без брехні, але зараз їй здалося, що син вперше за довгий останній час говорив правду. Вероніка давно не чула голос сина. В глибині душі вона чекала від нього дзвінка, не бажаючи зізнатися в цьому самій собі. Чекала навіть тоді, коли в той фатальний день сказала, що він для неї помер. Це були слова, не кинуті в серцях, а її усвідомлене здорове, на її думку, єдине правильне рішення. Вона змогла викреслити сина зі свого життя і спалила за собою всі мости, не залишивши навіть хисткого містка, щоб коли-небудь повернутися назад. Вероніці довелося почати абсолютно нове життя, в якій не було ні рідних, ні близьких їй людей. Вона почала життя з чистого аркуша, де не було ні брехні, ні зради, ні помилок. Останні місяці вона намагалася заново навчитися жити в гармонії зі світом. Іноді їй здавалося, що така співдружність можлива, ще трохи, і вона знайде душевний спокій, навіть, незважаючи на те, що в самому таємному світлому шматочку її серця залишалося місце для її сина. Кожен прожитий день ніс з її душі щось з минулого життя, залишаючи порожнечу для наповнення новими враженнями, знайомствами, подіями. У деякі дні її охоплював відчай і тоді Вероніці здавалося, що вона змогла відірвати від себе минуле життя разом з частиною її душі і тіла, залишивши в душі незагойну рану, до якої нікому було прикласти живильний бальзам. В такі хвилини вона вважала, що майбутнього у неї вже немає. Вона зуміла піти від минулого, жила справжнім, до болю в очах намагаючись побачити в пітьмі сірих буднів хоча б тьмяний маячок майбутнього, але нічого не виходило.

 Колись Вероніка сказала Микиті: «Запам'ятай, відтепер і назавжди у тебе немає матері, а у мене немає сина». Микита був шокований такою заявою. Він стояв кілька хвилин в скам'янінні, немов його оглушили обухом по голові. Микита не вірив своїм вухам. Як могла таке сказати його мати?! Його добра, турботлива мама, яка завжди була йому найближчою людиною? «Мамо, ти хоча б розумієш, що ти зараз сказала? Віддаєш звіт своїм словам?»- запитав Микита слабким голосом. «Тобі не вчулося, - твердо, чітко вимовила вона кожне слово. - З цього дня у мене немає сина. Я не зійшла з розуму, не сподівайся. Я несу повну відповідальність за кожне сказане мною слово». «Що ж ти скажеш своїм, моїм знайомим, коли запитають про мене?» - з легкою іронією запитав Микита, все ще сподіваючись, що така заява вискочила у матері мимоволі. «Я буду говорити всім, що мій син помер, - сказала Вероніка, і при цьому її голос не здригнувся, вона не відвела погляду від сина. - Тобі допомогти зібрати речі, чи ти сам ... », - « Сам! Сам! Сам! Я все зроблю сам! - скрикнув Микита. - А ти не пошкодуєш про те, що виставила за двері свого єдиного сина?! » « Як мати такого сина, - Вероніка зробила наголос на слові «такого», - Краще вже ніякого не мати. І не думай, що у мене не вистачить сил вимовляти слова про твою смерть. Немає страшніше слів для будь-якої матері, але повір мені, я буду так говорити, тому що ти все одно скоро помреш, сам прекрасно знаєш, що такі, як ти помирають молодими »...

 Вчора дзвонив Микита. Вероніку накрила хвиля спогадів з минулого життя, і вона не могла заснути до ранку. Через них вона не могла думати про те, як їй бути далі. В голову нав'язливою Спасівський мухою лізли спогади від того моменту, коли вона дізналася, що чекає дитину до того фатального дня, коли вона назавжди зреклася сина. Все в пам'яті змішалося в один заплутаний клубок спогадів, який називається життя ... До цього моменту Вероніка вважала, що помилки роблять у молодості, щоб потім, уже в зрілому віці вже не мати на них права. Всі люди помиляються, і не тільки в молодості - це Вероніка зрозуміла тільки зараз, коли проаналізувала все своє прожите життя. А ті, хто не помилявся, нічого не досяг, тому що вони по життю пасивні і байдужі. Вероніка напружила пам'ять. Згадала. «Фатальну помилку без фатального кроку не виправиш», - так сказав невідомий їй Веселін Георгієв. Вона багато наробила помилок. Але, роблячи помилки, люди набираються досвіду. А як же життя? Воно занадто коротке, щоб здійснювати купу помилок, а потім їх виправляти, і все для того, щоб знову зробити помилку. Щоб зрозуміти помилку, треба подивитися в її витоки, знайти істину, тому що наступна може стати фатальною. Не всі знаходять в собі мужність звинуватити себе в скоєному, щоб мати силу волі виправити помилку. Але й великий полководець бачить свою помилку тільки після того, як бій вже програно. Зараз Вероніка зізналася сама собі, що вона багато разів помилялася. І не вона одна. Але йдеться про життя її сина. І, перш ніж прийняти рішення, їй треба добре все зважити. Саме зараз вона не мала права на ще одну помилку ...

 Коли за вікном почало сіріти, а сутінки тихо розповзатися по кутах кімнати, вона забилася в тривожному неспокійному сні ...

Вероніка прокинулася, коли грайливий яскравий сонячний промінчик на мить зупинився на її обличчі, потрапив на закриті повіки. Вона відкрила очі і примружилася, вдивляючись у настінний годинник. Було 8:00 ранку. За звичкою Вероніка швидко схопилася з ліжка, поправила ковдру, яка збилася набік, накинула халатик і прочалапала босоніж на кухню. Думки про важкий день лещатами стиснули голову, кольнули голкою в серці. Вона механічно натиснула кнопку електрочайника, важко сіла на стілець. Вероніці потрібно було прийняти важливе рішення. Її, як вона вважала, минуле не залишило в спокої, воно нагадало про себе дзвінком від Микити. Колись вона дала собі слово ніколи не подати йому руку допомоги, що б не трапилося. Зараз її син був у біді, і вона вже не сумнівалася, що на цей раз Микита говорив правду. Від її рішення залежить його, її сина життя, того, який зрадив її надії, який плюнув в душу своєї матері і своїми ж ногами розтоптав всі материнські почуття. Вероніка розуміла, що ніхто їй не допоможе прийняти правильне рішення, вона повинна сама все вирішити і не зробити ще одну помилку. Раптом їй блискавично прийшла в голову думка: щоб прийняти правильне рішення, треба бути там, де вперше помилилася. Можливо, все почалося в 1990 році?