"Дружина Сосюри курила і матючки в розмову вставляла. При тому була дуже розумна"

Павло Загребельний був найбагатшим письменником України, та більше за всіх і написав – каже Михайло Слабошпицький, письменник і видавець

– У мене хаос – що дома, що тут, – 68-річний Михайло Слабошпицький прочищає від книжок місце на шкіряному дивані у своєму кабінеті у видавництві "Ярославів Вал", в центрі столиці.

У прохідній кімнаті попід руки стоси запакованих видань. Пахне віддрукованими аркушами. У кабінеті книжки – на полицях, робочому і журнальному столах.

– Вдома теж вони всюди: в кімнатах, у коридорі, в кухні. Нема де жити, і головне – я нічого не можу знайти. Купую всі новинки. Раз на два роки ті книжки, до яких точно не повернуся, віддаю в черкаське село, де сестра – директор бібліотеки, – Михайло Федотович сідає в офісне крісло.

Худорлявий, високий, довгі ноги підгинає під крісло. ­Навпроти – велика картина Рафаеля Багаутдінова: на столі зображені кілька рукописів, книжок, одна розгорнута – з портретом Григора Тютюнника.

Ви дуже цінували Григора Михайловича?

– Та ми приятелювали. У ті часи, це був 1975–1976 рік, я не мав де жити і мешкав на дачі письменника Дмитра Бедзика у Ворзелі під Києвом. Там були дачі Миколи Рудя, Бориса Олійника, Юрія Збанацького. Краса неймовірна, корабельні сосни гудуть. І я все запрошував Григора поїхати туди. Якось після чергового чаркування в ресторані "Еней", що розміщувався в підвалі Спілки письменників, ми таки поїхали. Вранці заспали, похмілля. Я вже каву встав варити, а Григір ще спить. Кажу своєму синові Мирославу: "Йди буди дядька". Той і гукав, і стукав, аж доки не почав лоскотати йому п'яти. Григір Тютюнник чоловік рослий був, і п'яти виглядали з-під ковдри. Так син його й підійняв. Питав у мене: "Тату, а це дуже знаменитий письменник?" – "Запам'ятай: це – найкращий український письменник". Тепер син каже: "Я лоскотав п'яти історії".

Вам належить фраза, що не можна вийти у дощ і не вступити у калюжу. Письменники ж теж люди.

– Звісно. Але нині суспільство стало нудніше, і не тільки письменники. Взагалі. І це не тому, що бурчу, як старі: раніше вода була мокріша, цукор солодший. Справді. От не бачу в нинішньому поколінні замінника Анатолію Дімарову. Він вносив у життя карнавал. Наприклад, був такий Степан Крижанівський, який мріяв стати членом-кореспондентом. Це середня ланка між доктором наук і академіком. Дімаров пішов на пошту і надіслав йому телеграму: "Вітаємо з обранням!" Той зрадів неймовірно, всі гроші пропив, бо виставлявся. А як усе розкрилося, ходив, наче дохла муха. Дімаров міг пришити Загребельному паперові квіти до підштаників. Із пральні дзвонили його дружині й запитували: чи відпорювати квіти?

Цього літа чи не щомісяця бачимося з вами на похоронах ­письменників. Не стало Анатолія Дімарова, Віктора Баранова, Всеволода Нестайка. Кого вам найбільше бракує з тих, хто помер?

– Дуже любив Василя Земляка. Таких колоритних людей не зустрічав більше. Він працював головним редактором на кіностудії Довженка. Ось його і директора студії Василя Цвіркунова – чоловіка Ліни Костенко – з тріском знімають з роботи: за український патріотичний кінематограф. Якраз вийшли стрічки "Вечір на Івана Купала", "Криниця для спраглих".

Викликає Земляка до себе Володимир Щербицький (перший секретар ЦК Компартії України. – "Країна") і дивиться в ­документи: "Так ви Вацик чи Земляк?" – "Справжнє прізвище Вацик, а в літературі я – Земляк". – "А Ілля Вацик – це хто?" – Щербицький якраз нагороджував днями секретаря райкому партії з прізвищем Вацик. – "Мій брат". – "От бачите, ваш брат – це гордість. В нього врожаї. А ви оце що робите?" – "Так братові легше, – каже Земляк. – Він думає про один район, а я – про все людство". Щербицький визвірився. Пішли вони з посади.

Цвіркунов дуже боляче в собі те поніс. Він же інвалід війни, на протезі, а тут принизили. А Земляк вийшов радісний. "Ви бачили, щоб комусь політбюро давало догану? – розказував про розмову. – Давайте замочувати". Перед тим його вигнали з видавництва "Молода гвардія" – поставили в провину, що не читає рукописів. А він справді не мав коли їх читати – за чаркуваннями, розмовами, тостами. Про рукописи сказав: "Не читаю, але хіба вони стануть кращі від того?". Йому багато що сходило з рук, бо у війну був командиром партизанського загону.

Його страшенно любили жінки – красивого, колоритного, з сивою гривою, в шкірянці. І він їх любив до неймовірного. І плутався з ними. Йдемо по вулиці, назустріч якась жінка. Він: "Ой, добрий день, сонечко. Як ваші справи?" Я питаю: "Хто це?" – "Не знаю, але вона так дивилася. Може, що було, може, не було, а може, буде, а я не міг її образити".

Земляк не похвалявся військовими подвигами. Переводив їх у анекдоти. Раз каже: "На Вінниччині є ставка фюрера "Вервольф", я одержав завдання вистежити Гітлера. От іду, а біля переїзду – криниця. Води витягнув і п'ю. Поруч зупинився поїзд, і я бачу: на мене з води дивиться Гітлер. Озираюся, а він зиркає у вікно і відображається у моєму відрі". Такі історії розповідав постійно, коли випивав. А випивав він кожного дня.

І через це пішов із життя?

– Абсолютно через це. В нього виразка була і тромб відірвався. У 53 роки раптово помер. Ще позавчора все гаразд, вчора "швидка" забрала, а сьогодні – все.

Ви не тому відмовилися від алкоголю понад 30 років тому?

– Ні. Раптово помер мій батько, наклав на себе руки. Він був директором будинку культури із 1945-го по 1982 роки. Не вмів лампочку вкрутити, цвяха забити, але грав на всіх музичних інструментах. У політику не ліз, але десь щось сказав і його зняли за довгий язик. Виявився викинутим за борт у 57 років. Плюс діабет, плюс під машину потрапив. Він і не витримав. Після похорону мати каже: "Ти п'єш, я хвилююся, що з тобою може щось статися". І я пообіцяв їй, що покину, дітьми поклявся. Так і по цей день. Хоча до того чаркував, і часто, в "Енеї" давали в борг. Бувало, що і моєї зарплати в 175 карбованців не вистачало розрахуватися.

Перший період після відмови не пити виходило дорожче, аніж пити. Заходжу в "Еней" по цигарки, а там сидить компанія. Ясно, що пропилися до очкура. "Ти вже стільки зекономив, у тебе совість є? Візьми". – "Скільки?" – "Дві буде багато, одна – мало. Бери три". Я посидів, мені нудно. Кажуть: "Ну візьми ще дві й іди". Потім я відчув, що за рік скільки всього встиг прочитати, написати. Почалося інше життя. І головне, що обидва мої сини не п'ють, – осмикує комірець сорочки в смужку.

На кого з колег писали найбільше доносів?

– Писали на всіх, але найбільше – на Павла Загребельного. Коли було ГКЧП і опечатували ЦК партії, то винесли тонни доносів. Він у війну потрапив у полон. То писали, що мало не родич Геббельса, "пособник фашистов" і "предатель". ­Заздрили. Через те, що Загребельний дружив із Щербицьким. Але Павло Архипович використовував це так, що в його творах проходила маса крамольних речей, які не пропускали в інших. Також йому заздрили через посаду голови Спілки письменників. Це було вище, ніж міністр. Посада автоматично робила Загребельного депутатом ­Верховної Ради СРСР, і він визначав, коли кого видати. А вихід книжки – це десятки тисяч карбованців. Він був найбагатшим письменником України. Та більше за всіх і написав, тому це чесно зароблені гроші.

Павло Архипович був щедрий. Пів-Києва були йому винні гроші. Пригадую Ірпінь: Тютюнник пиячить, у нього депресивний стан. І Загребельний вичитує його: "Ти п'єш, ти що в землю хочеш достроково? З твоїм талантом?" А Григір: "Я ж не такий багатий, як ви, в мене навіть машинки нема". Тоді Загребельний приносить йому свою машинку друкарську, югославську: "Дарую. А що тепер ти, падлюка, збрешеш, щоб не писати?"

Коли Григір помер, деякі класики складалися по 100 карбованців на пам'ятник, не класики – по 50. Багато хто зовсім не дав. А Загребельний в кінці доклав суму, якої не вистачало – 400 чи 500 карбованців.

На вас доноси теж строчили?

– Була історія. Коли батько наклав на себе руки, родичі питають: хоронити зі священиком чи з прапором? Кажу: батько був атеїстом, тому з прапором. У сільраді не дають, бо батько – самогубець і вигнаний з роботи. Я був випивши і згарячу розійшовся: "Та мав я на увазі вас усіх і вашу партію!" Приїхав після похорону в Київ, а секретарка Загребельного показує бодягу на мене: накатали голова сільради і журналіст із районки. Бачу, що то копія листа, а оригінал пішов у ЦК партії. Розумію, що з роботи полечу. І Загребельний, як голова спілки, викличе, буде виховувати. А я прочитав його роман "Розгін", і там герой ховає батька. Я себе накручую: ну, давай, падлюка, будеш мене вичитувати, а я тобі покажу, що в твоєму романі робиться. Навіть вивчив цілі абзаци напам'ять, щоб цитувати.

А він не викликає. І раптом: іде пленум чи партійні збори. І виходить цибатий, довготелесий, в окулярах, схожий на грифа Павло Архипович та виступає. В залі десь 500 ­письменників. Каже: "Ми живемо в страшному світі, жорстокому, – і зачитує листа про мене. – Я такої гиготи в ­руках не тримав". Тоді звертається до присутніх шнурків із ЦК партії: "До речі, оце і вам прийшло. Але майте на увазі – ми розслідували. Факти не підтвердилися".

Письменницькі дружини становили свій бомонд?

– Чув ненароком розмову якоїсь "жони писателя": "Не дали, суки, Шевченковскую премию. Все, теперь пишем не на премию, а для народа".

Я приятелював із дружиною Володимира Сосюри. З одного боку, екстравагантна. З другого – до сказу вульгарна, з третього – емансипе: курила і матючки в розмову вставляла. При тому дуже розумна. Наша дружба почалася так. Я, молодий критик, стою під Будинком творчості. Прилітає таксі. Виходить Марія. Я її знаю, вона мене – ні. Нафарбована, вся така гарна, чемодани виставляє. Побачила мене: "Боже, кого я бачу, голубчик, скільки літ скільки зим". Кинулася на шию, розцілувала. Ну думаю – це вже слава, вона мене знає. А вона у вахтера питає: "Хто це?" Це, значить, спектакль – щоб я валізи відніс.

Ви в юності віршували, потім перейшли до оповідань. А казки коли почали писати?

– Доки росли мої діти, – сміється. – Я завжди знущався з дитячих письменників. Мовляв, не подужають писати для дорослих, то перейшли на дітей. Але потім побачив, що це – найважче, бо не сховаєшся за філософією, сюжетом. Дитині треба чистота тону. Казок у мене сотні. Їх у школі в читанці вивчають. Онук Мар'ян приходить і каже: "Міша, всі на мене так дивилися в класі, бо в книжці прізвище – Слабошпицький. Знають, що ти – мій дід".

Як живете нині? Що пишете?

– Позаторік переніс два інфаркти, три операції на серці. Як колись не гасаю по всьому світі, для мене поїздка у Львів – подія. Встаю о шостій ранку. Пишу роман не біографічний, як завше, а сучасний, кривавий, де багато хто себе пізнає. Там і Майдан, і війна. Можу одночасно писати п'ять-сім речей, так само й читати кілька книжок паралельно. Закінчую п'єсу для друга – актора Анатолія Хостікоєва – про Дон Кіхота. Хоче зіграти в ній відразу дві ролі. Маю задумку на 12 романів.

Чого нам очікувати далі?

– У Путіна є чотири варіанти, які пропонуватиме Україні. Перший: Україна офіційно підтверджує, що ніколи не піде до НАТО і Євросоюзу. Також вона федералізована і знімається з порядку денного Крим. На це ми точно не погодимося. Другий варіант: федералізація, російська мова – друга державна, Крим не чіпати. Третій: Крим подвійного підпорядкування, але фактично там править Москва. Варіант четвертий: війна затягнеться до Нового року, Кремль впускатиме полчища і полчища до нас.

Які варіанти з нашого боку?

– Питання в тому, чи витримає політична еліта. Суспільство наше набагато зріліше від неї і робить те, що повинна виконувати держава: одягає солдатів, купує зброю. Війна закінчиться на нашу користь. Ми приречені розрубати цю пуповину. В Росії назріватиме невдоволення, бо почав страждати бізнес, привозять труни з України. Путіна почнуть осмикувати, і він думатиме, як відповзти.

Втрат зазнаємо ще багато. А найдраматичніше почнеться, коли повернуться люди, які зараз воюють. Телефонує один із комбатів і каже: "Передайте: люстрацію робитимемо так – перевішаємо всіх корупціонерів".

На прощання Михайло Слабошпицький дарує шість книжок, що вийшли в його видавництві. Одна з них Леоніда Кисельова – українського поета, який помер 22-річним від лейкемії 1968-го.

– Це племінники Кисельова уклали. Я піймав книжку в ­сьомому видавництві. Ніхто не брався друкувати, бо не ­комерційний проект. Тут є вірші Льоні з 11 років і навіть записки його батька до лікарів. Єдине, що змінив: умовив племінників зняти епіграф, взятий з вислову Віктора Ющенка. Хто такий Ющенко проти генія – Леоніда Кисельова? Це навіть принижує.

Автор: Наталія ПАВЛЕНКО, фото: Ольга КАМЄНЄВА

http://gazeta.ua