Жінка-УКРАЇНКА

Наближалася зима. Восени, коли було ще тихо, Микола встигнув викопати бульбу, та городиною запасся. Вони залишилися. Тоді була якась можливість виїхати, зараз її немає.Та вже й не хочуть з дідівської рідної землі кудись у невідомість. Микола був з дитинства з покрученими ногами, тож куди на передову? Хоч мав і хворобу та сильним був чоловіком та ґаздовитим. Жінка в нього розумницею була і Миколу любила і дитятко від нього надбала. Петриком назвали, з пелюшок упертий, все кулачки свої тиснув. Тож лише на радість Миколі та Оленці хлопчик був. Коли почалися тільки події на Майдані Петрик закріпив на булавку до піджака свого жовто-блакитну стрічку і сказав: «Мамо, я не дозволю кривдити українців! Ось щетрохи і я виросту, тож поквитаються усі ті, хто ненавидить Україну!» Було й таке у небезпечний час, що доводилось і знімати з нього її. Бо що поробиш – Донецьк, де аж кишіли колоради, та інша нечисть. Сім’ю Шевчуків і так бандерівцями називали, бо Оленка родом із Самбора, що на Львівщині. А коли розгорнула свої кістляві крила війна їх перестали ображати, навіть поважати стали. Люди почали розуміти, що це вони відчували біль країни з початку…

Коли почали уселі з’являтися напівголодні оборонці, Микола вирізав усю худобу. Шкода було дивитися в перелякані і водночас рішучі очі 19-літніх хлопчиків, одягнутих в хакі, в’єтнамки і з подобою зброї. Тож більшу частину власної провізії їм віддавав. Люди на селі теж почали розуміти, що відбувається. Коли було телебачення, розповідалося таке брехливе, що й не на йоту не порівняти з тим, що відбувалося насправді. Тож і люди почали збирати хто що мав для солдатиків. Хто зручні, навіть часом не ношені, чобітки давав, хто одяг, хто провізію. Старенькі люди плакали і хрестили їх в дорогу: «Соколики, повертайтеся живими…»

Майстровитим був Микола – за що не візьметься, все в лад. Якось сконструював підземку – думав сушильню робити, розводити кроликів, та хутром займатися. А над сушильнею виробив теплицю для городини, тож і узимку можна було чимось вітамінним і свіжим поласувати. Будівлі вийшли добротними, та ось з планами не вийшло. Коли почали бомбити місто – окупантський снаряд влучив у теплицю. Немає її більше, хоч сушильня збереглася. Максим переладнав її трохи – все ж таки від обстрілів схрон.

На вулиці повільно падав лапатий чорний сніг. З міста чулися моторошні вибухи. Сім’я ховалася у сушильні, ще й літніх сусідів запросили. Бабця в Петрика була далеко. А ось діда він і не пам’ятав. Тож сусіди стали йому за рідних дідо з бабою. Якось отак за вечерею спитався Петрик маму: «Мам, а війна що, навіть Різдво нам спалить?»

– Ну чому титак, вирішив, синку? Прийде Святий Миколай, він мир нам усім принесе. Вже недовго, – сказала Оленка і відійшла до стіни, щоб дитина сліз маминих не бачила. Скільки дітей загинуло, які не в чому невинні? Чому я не наполягла, щоб мивиїхали звідси до наступу окупантів? – закривши лице долонями, думала Оленка. Її материнське серце починало здаватися, але що вона могла вдіяти? Але мир прийде, треба вірити в це. Обов’язково прийде, бо як інакше жити? Як діти виживатимуть у війні?.. Її сліз ніхто не чув, але за столом запанувала скупа тиша. Петрик, згадавши про Різдво, не наважився згадувати про Святого Миколая і бажати собі дарунка, він виріс заздалегідь з дитинства…

Які узори малював мороз, мешканці підземки не бачили, але дрова потріскували щедро. До холодної хати не хотілося перебиратися. Тим пак мешканців схову додалося – до них привезли чотирьох поранених і дівчинку-санітарку. Вояки потім розкладушки занесли, матраци та ковдри. Микола шкодував, що не зробив свого часу на весь город сховку, бо більше немає місця. А солдатів поранених, кажуть багато. Підступили морози і везти їх в більш небезпечні місця було небажано. Тож так і порозміщували поранених в кого грубка диміла. Гуртом, як кажуть, і жити легше.

Грудень щедро сипав снігом сполохану землю залишаючи половину бідосійного місяця позаду. Вибухи притишилися і лунали рідше. Микола вже знав, що окупанта добивають на Україні і те, що на Батьківщині окупантів почалася ще лютіша громадянська війна. Кажуть там Президента снайпер зняв. Саме на день Святого Миколая. Пророцтво Оленки справдилося. Петрик так ще ніколи не радів жодному дарунку. Раділа вся Україна! Під мелодію вітру, на сільраді, співав гімн України жовто-блакитний прапор…

Володимир Вакуленко